Отаман Зелений

Роман Коваль. Отаман Зелений

Данило Терпило (отаман Зелений).

Малюнок Кия Данилейка.

Михайло Бринський. Проект бойової відзнаки “Золотий Тризуб”.

Роман Коваль. “Я бачив ці веселі та грізні лави” (передмова)

Наприкінці 1960-х, а може й на початку 1970-х, нас, учнів школи № 166 м. Києва, повезли катером у Трипілля, до пам’ятника комсомольцям, які загинули на трипільських кручах від рук “озвірілих куркулів-бандитів”. Ми, піонери, їхали поклонитися праху “мужніх борців за встановлення радянської влади”. Пригадую, як заворожено дивився на бурхливі — під гвинтом “Ракети” — дніпровські води, а потім як піднімався піщаною стежкою на гору.

На місці загибелі київських комсомольців нам розповідали не про їхню жорстокість, не про те, як вони палили це село, обстрілювали гарматами та скидали бомби на сільські хати, а про немилосердність українських селян, які вперто захищались від “совєтської влади”, насправді диктатури чужинців.

У цій книзі я донесу не тільки оцінки червоних і оточення Симона Петлюри щодо Зеленого і зеленівців, а й погляд на ті події жителів Трипілля, з якого московські палії зробили “одну майже головешку” (вислів повстанця Марка Шляхового). Більшу частину свідчень трипільців наприкінці 1980-х років зібрав краєзнавець Михайло Карасьов (показово, що жоден з них не захотів назвати свого прізвища, — тоді це ще було небезпечно).

У цій книзі читач зможе почути і голос отамана Зеленого, його вимову, його думку, адже в реставрації образу я використав два його інтерв’ю, які у стародруках за 1919 рік розшукав мій товариш Костянтин Завальнюк.

Побачите отамана й очима Левка Євгеновича Чикаленка. Ось фрагмент його спогадів: “Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно… ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об’єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже “дядько”, і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він, власне, не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по-панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно із скромности, зменшує вагу своїх учинків… [Отаман] оповідає… і все бадьоро, весело”.

Оце спостереження — “не відрізняє отамана від себе” — надзвичайно важливе. Саме такі стосунки формують справжню народну владу! Міцна та держава, якщо народ не відрізняє себе від влади.

Чикаленко звернув увагу і на “надзвичайну міць духову” Зеленого, “свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору”. А Марко Шляховий, який після невдалого повстання на Васильківщині впав був духом, “від одного погляду [на Зеленого] утішивсь, бо бачив, що в його очах живе повна надія на щось гарне, а тут мені тілько цього й треба було”. От що значить, коли отаман бадьорий і певний себе! А Зелений ще й з посмішкою воював. Якщо отаман у смертельній небезпеці жартує, ситуація вже не видається такою загрозливою і в козаків з’являється впевненість та бадьорість духу, а це запорука перемоги.

У цій книжці підважується хибна точка зору на зеленівців як на збільшовичених анархістів, схильних до ярмаркування по чужих кишенях. Свідчення полковника Всеволода Петріва про те, що лад у Дніпровській дивізії був зразковий, спростовують ці несправедливі закиди. “То був не сон, — писав Всеволод Петрів, командир Гордієнківського полку Армії УНР. — Я бачив ці веселі та грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. — Ред.), як Січові Стрільці…”

Не одному читачеві цієї книжки прийде несподівана думка: якби ж такий лад, як у дніпровських полках, був в уряді УНР! Якби ж так, як Зелений, працювала Директорія! Якби ж вона так будувала державу, як Зелений творив народне військо!

Побачите, ці думки прийдуть…

Дослідник з Одеси Віктор Савченко, який пише про українських отаманів для російської аудиторії, назвав Зеленого “благородним розбійником”, що пролив “стільки своєї і чужої крові”. Так і не зрозумів я, за чиєю кров’ю тужить одесит — за чорною кров’ю російських окупантів та їхніх підмогачів чи за голубою, козацькою, пролитою в обороні нашої Вітчизни. Назвати ж розбійником отамана тридцятип’ятитисячного народного війська, слава про якого випереджала його полки, могла тільки недалека й чужа людина, байдужа і до поразок, і до перемог нашого народу.

Нехай читач цієї книги сам відповість — чи був отаман Зелений бандитом, як стверджували більшовики, чи амбіціонером, як змальовувало його середовище Петлюри, чи, може, “благородним розбійником”, чи народним воєначальником, який вщент розбивав червоні та білі московські полки, розносячи світом славу про силу української зброї та духу.

Роман КОВАЛЬ

Переяслав. 15 липня 1919 року

Через 265 років по Переяславській раді, влітку 1919 року, до Переяслава, в якому шаліли від безкарності московські розбійники, підійшло повстанське військо отамана Зеленого. На припорошених обличчях то там, то там засвічувались посмішки й весело виблискували зуби — козаки раділи, що комуна під їхніми ударами тікала задерши поли.

Зелений до Переяслава увійшов стрімко, тож не всьому чортовинню пощастило втекти — 76 комуністів та їхніх підмогачів потрапили під козацькі шаблі й кулі. В той день у Переяславі скінчив своє нікчемне життя секретар місцевої комуністичної організації Бартанов. До “небесної канцелярії” відправили зеленівці й пітерського злодія Іванова, який у червні, погрожуючи розправою, відібрав у переяславців дві тисячі пудів хліба, бо, бачте, вічно голодна Москва їстоньки захотіла! Комуністичні історики стверджуватимуть, що повстанці вирізували червоноармійцям зірки на лобі. Що ж, і таке могло бути. А як же інакше чинити з бандитами!

Козацьке військо у Переяславі зустрічали радісно — на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками “народ” вибрати ірода московського за рідного батька, вилилося ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки: то батько зустрів сина, то сестра кинулася до брата, якого не бачила кілька місяців. Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи й гуділи, скликаючи людей на майдан…

І ось настала тиша — отаман Зелений вийшов поперед старшини.

Він сказав те, що хотіли почути люди: геть Москву з її комуною і чрезвичайками!

— Віднині Україна буде вільною! — мабуть, так закінчив він промову.

— Вільна-а-а! — рознеслося майданом. — Навіки вільна-а! Слава отаманові Зеленому! Слава-а-а!..

15 липня 1919 р. отаман Зелений змив ганьбу з Богданового чола.

Москалі з відповіддю не забарилися. Того ж дня вони скинули на Трипілля, звідки походив отаман, 15 пудів бомб. Начальник штабу червоної Дніпровської флотилії і командир загону військової авіації радісно рапортували керівництву: “Сегодня… эскадрилия в составе 2-х самолетов произвела налет на расположение банд Зеленого, сбросив 15-ть пудов фугасных и осколочных бомб. Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар. Применение Авиации на Трипольском направлении признано необходимым Советом Обороны Республики” [1].