Кирило Розумовський

Останньою радісною подією для екс-гетьмана стало одруження онуки, графині Варвари Олексіївни з князем М. Рєпніним. Весілля відсвяткували в Батурині. Невдовзі після цього інший син Розумовського Лев Кирилович також привіз до батька свою красуню-жінку – княгиню Марію Григорівну Голіцину. І хоча цей шлюб був не до вподоби старому, але невістка зуміла здобути прихильність старого графа своєю добротою та люб’язністю.

За чотири місяці до своєї смерті Кирило Григорович здійснив останню подорож – побував на будівництві нової церкви у Батурині.

9 січня 1803 р. на 75 році життя останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський помер. Поховали його у склепі Трапезної частини церкви Воскресіння Христового в Батурині, яку гетьман ще за свого життя почав відбудовувати на руїнах мазепинської церкви, зруйнованої Меншиковим під час розгрому Батурина в 1708 році.

Граф Андрій Кирилович, що отримав Батурин у спадок, поставив на могилі батька мармуровий пам’ятник у вигляді піраміди з гербом, урною і рельєфним погруддям гетьмана, яке було оточене лавровим вінком, а зверху пам’ятника вирізьблена чаша – символ страждань людини. Знизу напис: «Здесь покоится тело Его Сиятельства Господина Генерал-Фельдмаршала, Сенатора, Действительного Камергера и Орденов Российских Святого Апостола Андрея Первозванного, Святого Александра Невского, Польского Белого орла и Гольштинского Святыя Анны Кавалера графа Кирилла Григорьевича Разумовского; родившегося вь 1728-м году Марта 18 дня, скончавшегося вь Батурине вь 1803-мь году Генваря 9-го, вь два часа пополудни. Жития Его было семьдесят четыре года, девять месяцев и двадцать два дня».

Навпроти пам’ятника К. Розумовському у дерев’яній рамі був розташований сімейний герб. В олтарі знаходилося сталеве різьблене крісло, яке формою було схоже на курульний стілець, що належав гетьману. Біля входу до церкви, з лівого боку, висіла картина з зображенням Божої Матері, яку було перенесено із покоїв Кирила Григоровича.

Драматичною виявилася доля пам’ятника, спорудженого на могилі К. Розумовського, і особливо склепу. У 1927 р. склеп був пограбований завідуючим Конотопським окружним музеєм О. Ц. Поплавським та його «помічниками». Ось як про це згадував один з учасників цієї варварської акції батуринський столяр Я. Андріяка: «Утром июльского дня меня вызвал к себе в сельский совет пред. сельсовета т. Беличенко, который говорит: приехала из Конотопа «комиссия» по вскрытию склепа Разумовского, бери ломик, зубило и молоток, будешь его вскрывать…» Виконуючи наказ керівництва згаданий столяр вдерся до склепу, де знаходилося тіло Кирила Григоровича Розумовського. «Я опустился на пол гробницы, – описує подальші події грабіжник, – на постаменте высотою в полметра стоял на высоких ножках длиною более двух метров цинковый гроб, с наглухо запаянной цинковою крышкой… я поднял крышку… Там лежало тело последнего гетмана Украйны Кирилла Разумовского. Оно оказалось мумифицированным, плотное на ощупь, как будто только что похороненное, а не в 1804 году, пролежавши 123 года. Лицо слегка желтоватого цвета, на голове светло-русые волосы с зачесом назад, одет в черный сюртук, такие же брюки навыпуск, ноги в полусогнутом положении, на них желтые остроносые ботинки-туфли, через плечо опоясана усыпанная драгоценными камнями лента, на груди золотая звезда и какой-то значок, на правом боку короткий позолоченный с серебряным эфесом кортик, также усыпанный драгоценностями, в изголовье стояла серебряная икона Богородицы. На сюртуке в два ряда и по шесть штук в каждом, были пришиты пуговицы, на которых были изображены по два казака с пиками и гетманский вензелек. С правой стороны тела лежала гетманская булава с вправленными в нее красными, розовыми, синими и сверкающими прозрачными драгоценными камнями, вероятно рубинами, турмалинами, сапфирами и бриллиантами с позолоченными промежутками. На конце рукоятки булавы вправлен большой рубин и вокруг золотая кайма. Все эти реликвии я также подал наверх…» Пізніше був складений офіційний акт, у якому про знайдені цінності навіть не згадувалося. Зникло навіть забальзамоване серце гетьмана в металевій коробочці, яка стояла в домовині під його лівим коліном. Після слідства про пограбування могили К. Розумовського керівника цієї злочинної акції О. Поплавського було звільнено з посади завідуючого Конотопським окружним музеєм, однак на сьогоднішній день не виявлена жодна річ зі склепу Кирила Григоровича Розумовського.

Пам’ятник останнього гетьмана зруйнував час, якому допомогли і місцеві мешканці. Лише в 1947 р. частину пам’ятника, що збереглася, було перевезено до Чернігова. Одна плита з гербом і сьогодні експонується в Батуринському історико-краєзнавчому музеї.

Кращою виявилася доля Батуринського палацу К. Розумовського, хоча його теж не пощадив час і люди. У 1911 р. він перейшов у відомство «Товариства захисту і збереження в Росії пам’ятників мистецтва та старовини», яке повинно було зайнятися його відновленням, але проект реставрації палацу так і не був втілений в життя у зв’язку з початком Першої світової війни та Української національно-демократичної революції 1917—1920 рр. Лише у 60-х рр. XX ст. були здійснені перші кроки реставрації Батуринського палацу: було встановлено колони та перекриття, відновлено покрівлю даху. Останні 20 років існування УРСР (60—80-ті рр. ХХ ст.) архітектурний комплекс використовувався місцевою владою як міжколгоспний піонерський табір, бази відпочинку різних установ, жодна з яких не здійснила ніяких заходів по реставрації Батуринського палацу. Відновлювальні роботи активізувалися у часи перебудови та на початковому етапі незалежності України (кінець 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.), але брак коштів давався взнаки, і у середині 90-х років XX ст. ці роботи припинились. Лише на початку 2005 р. Президент України В. Ющенко повернувся до ідеї як реставрації Батуринського палацу К. Розумовського (відкрито у 2009 р.), так і створення на його основі музею історії гетьманства і українського козацтва в Батурині.

Останній гетьман України-Гетьманщини в ХVІІІ ст. прожив своє життя далеко не так, як його попередники – володарі гетьманської булави, а як граф і вельможа царського двору. Вже з юних років потрапивши «з багнюки в князі», він цілком і назавжди відірвався від простого люду, з якого вийшов. К. Розумовський ніколи не відчував почуття військової радості з приводу перемоги над ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких походів, не тримав справжньої бойової козацької шаблі в руках. Тому підбиваючи підсумки гетьманування К. Розумовського, можна сказати, що посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу.

«Останній гетьман України нічим особливим не виявляв себе. Він вже не уособлював образу завзятих непохитних проводарів народу, кожному слову котрих з доброї волі корився весь народ України, і зовсім не нагадував славетних проводарів українського народу – гетьманів С. Наливайка, П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, Д. Дорошенка. Сагайдачні й Хмельницькі завжди з’являлись в Україні в часи великих змін, в часи могутнього напруження народних сил, в часи кривавої боротьби народу за свої права. У Наливайках та Сагайдачних народ немовби виявляв і втілював себе самого, свою могутню колективну волю, довіряючи їм свої громадські й державні ідеали. Це були в самому справжньому розумінню слова вожді народу, органічно зв’язані з великим народним цілим. Ось чому тіні їх до цього часу живуть на Україні, в народній поезії, в народних думах та піснях, оповиті поетичнім ореолом… Однак, не зважаючи на все це, К. Розумовський, наскільки міг, намагався бути корисним своїй батьківщині. Не слід при цьому забувати, що виховання його було дуже поверхове, що силою обставин перенесений з хати за шкільну лаву, а з-за неї кинутий у вир блискучого й веселого двора Єлизавети, він не мав, та й не міг мати ніякої серйозної підготовки до адміністративної посади. Там, де ним керували розум та добре серце, там справа завжди йшла на лад. На жаль, гетьман легко підпадав під чужий вплив. Теплов, генеральна старшина й користолюбна рідня, стара мати, що души не почувала в своїх дочках і завжди напоготові була за них вступитись, – всі більше чи менше керували Розумовським і часто намовляли його до таких заходів, які, на жаль, тяжко відбивались на посполитих людях України», – писав про Кирила Розумовського біограф родини Розумовських князь О. Васильчиков.