Кирило Розумовський

Після Ахена фельдмаршал К. Розумовський від’їхав до Мангейма, відправивши синів до Страсбурга, а сам зупинився при дворі курфюрста-палатіна Карла-Теодора, де його гостинно зустріли.

Наприкінці липня 1765 р. він вирушає до Парижа. Познайомившись із столицею Франції та побувавши у Фонтенбло, Розумовський від’їжджає до Італії. Під час цієї подорожі він вирішує відвідати Страсбург, щоб зустрітися і особисто познайомитися з французьким просвітителем Ж.-Ж. Руссо, плануючи подарувати йому свою бібліотеку, а можливо, і запропонувати йому пенсійне забезпечення і запросити пожити в одному із своїх численних маєтків в Україні. Але зустріч не відбулася. Жан-Жак Руссо покинув місто у той самий день, коли до нього завітав К. Розумовський. Полишивши Швейцарію, граф подорожує Італією, відвідуючи Мілан, Флоренцію, Пізу, Сієнну, Рим, Неаполь, Лоретту, Венецію, Падую, Турин. Венеція, яку так вихваляли сучасники, не справила сильного враження на графа: «Видел славную Венецию и ее множество каналов и лодок, воду вонючую, оперу скучную, дней десять прожил, скучил и уехал».

У вересні 1767 р. граф Кирило після подорожі до Туманного Альбіону повернувся у Росію і знов оселився у Петербурзі, але вже не у дерев’яному палаці, в якому він проживав раніше, а у величному кам’яному, збудованому на місці старого будинку, почуваючись справжнім столичним вельможею. У столиці граф К. Розумовський веде безтурботне життя вельможі «катерининського золотого часу», постійно організовуючи великі свята, щоденні пишні прийоми та бали. До нього з радістю приїжджали петербурзькі вельможі та сановники, оскільки всіх вабила добродушність, гостинність та щирість самого графа, високі достоїнства його синів, розум та люб’язність дочок.

Своїм гостям граф не раз демонстрував свої родові реліквії: сопілку та кобеняк, які носив ще у дитинстві, коли був пастухом громадської худоби.

Поступово непорозуміння, що виникли зі «справою В. Мировича», забулися Катериною ІІ. Вона знову прихильно ставиться до графа, і він знову стає одним із щоденних її гостей та співрозмовників.

Наприкінці 1768 р. загострюються відносини між Росією та Туреччиною. Імператриця Катерина ІІ скликає Надзвичайну Раду. За пропозицією графа М. Паніна, до участі в Раді було запрошено і графа Кирила Розумовського. Саме він, зважаючи на звання генерал-фельдмаршала, став формальним головою Ради, бо найбільш впливовим там був фаворит імператриці граф Г. Орлов.

Коли розпочалася війна, то головнокомандуючим російською армією призначили князя О. Голіцина. Зважаючи на те, що граф К. Розумовський за званням (фельдмаршал) був вищим від князя, то хтось із його знайомих, бажаючи догодити йому, поцікавився, чому не він очолив армію. «Потому, что ему [Голіцину] достаточно одной, а я, лишась двух, только с третьей сумею разбить неприятеля», – не вагаючись відповів К. Розумовський.

Відвідуючи засідання Сенату і засідання Ради Кирило Григорович вирізнявся з-поміж інших придворних щирістю та незалежністю своїх поглядів. Одного разу він відмовився підписати рішення Сенату, оскільки вважав його несправедливим. Інші сенатори дали йому зрозуміти, що сама імператриця бажає саме таким чином вирішити цю справу. Після цього Кирило Григорович перевернув документ, поставивши свій підпис на звороті. Довідавшись про такий вчинок графа, Катерина ІІ зажадала пояснень. Кирило Григорович у відповідь сказав, що оскільки рішення несправедливе і сенатори знехтували своїм сумлінням, та ще вмовили і його поставити свій підпис, то він і продемонстрував своє ставлення до таких дій сенаторів. Отримавши таку відповідь від особи, яка користувалась її довірою, імператриця переглянула справу і відмінила рішення сенаторів, подякувавши графу К. Розумовському: «Вы мне настоящий друг, ибо не допустили меня совершить несправедливость».

Іншого разу свою принциповість граф Кирило виявив при розгляді справи про одруження графа Г. Орлова з К. Зинов’євою, яка доводилась йому двоюрідною сестрою, що заборонялось церквою. Григорій Орлов, що завжди недолюблював К. Розумовського, на той час вже був у немилості в Катерини ІІ. Сенатори, які до цього боялися всесильного фаворита, вирішили помститися йому та прислужитися перед імператрицею, прийнявши рішення розлучити молодят та запроторити обох до монастиря. І тут колишній гетьман виступив проти, заявивши, що для вирішення справи не вистачає витягу з правил «про кулачні бої в імперії». У відповідь на такі слова графа всі присутні лише засміялися і стали вимагати пояснень щодо зв’язка між справою і кулачними боями. К. Розумовський відповів: «За правилами кулачного бою лежачого не б’ють, адже ще недавно б ви були надзвичайно щасливими, якби князь Григорій запросив вас до себе на весілля. А нині, коли він втратив свою могутність, не потрібно його ображати». Незважаючи на зауваження графа, сенатори все ж прийняли рішення. Але у справу втрутилася Катерина ІІ, підтримавши позицію графа Кирила Григоровича і вказавши сенаторам, що своєму життєвому успіху завдячує Григорію Орлову.

У 1771 р. Кирила Розумовського спіткало подвійне горе: смерть улюбленого брата Олексія та вірної дружини Катерини. Всесильний за часів Єлизавети Петрівни фаворит Олексій Григорович Розумовський, полишивши службу ще при імператорі Петрі ІІІ, доживав віку у своєму палаці (Анічковому) в Петербурзі. В останні роки життя він їв лише страви української кухні, у побуті також дотримувався норм українського родинного життя, слугами у нього були виключно вихідці з України. І хоча він рідко відвідував імператорський двір, та коли і бував там, то завжди зустрічав теплий прийом, та й сама імператриця полюбляла відвідувати старшого Розумовського у ранкові години. Граф Олексій Григорович ненавидів підступність, цінував гострий розум (хоча сам не мав високої освіти), був привітним та ласкавим у спілкуванні; часто заступався за ображених.

Через декілька днів після смерті Олексія Розумовського (6 липня) померла, ледь досягнувши сорокарічного віку, Катерина Розумовська (22 липня 1771 р.). Незважаючи на те, що у Кирила Григоровича і Катерини Іванівни було шість синів і п’ять дочок, між ними, особливо в останні роки, не було особливої згоди, бо екс-гетьман дуже любив прекрасну стать. Але тим не менш, за свідченням сучасників, Катерина Розумовська була вірною дружиною, гарною матір’ю та дбайливою господинею.

Граф Олексій Григорович та Катерина Іванівна були поховані в Петербурзі, у Благовіщенській церкві Олександро-Невської лаври. Кирило Розумовський поставив над могилами брата та дружини чудовий мармуровий пам’ятник у формі тріумфальних воріт з такою епітафією: «Здесь погребены тела усопших: рабы Божьей графини Катерины Ивановны Разумовской, урожденной Нарышкиной, двора Е.И.В. Императрицы Всероссийской действительной статс-дамы, ордена Святые Екатерины кавалера… и раба Божия Римского и Российского графа Алексея Григорьевича Разумовского, Российских войск генерала-фельдмаршала, обер-егермейстера, лейб-компании капитан-поручика, первого камергера, лейб-гвардии конного полка подполковника, орденов Российских Святого апостола Андрея, Святого Александра Невского, Польского Белого орла и Святыя Анны кавалера… Сей монумент был сооружен в знак супружеской и братской любви и незабвенной памяти генералом-фельдмаршалом графом Кириллом Григорьевичем Разумовским 1779 года».

Незабаром після смерті Катерини Іванівни Кирило Розумовський спробував знайти відраду своєму горю у спілкуванні зі своєю племінницею графинею Софією Осипівною Апраксіною. Розумна та хитра, вона була владолюбною, заздрісною та жадібною до грошей, але ці свої недоліки вміла добре приховувати. Натомість граф К. Розумовський, як людина добродушна та досить-таки слабохарактерна, швидко потрапив під вплив Софії Осипівни. З першого ж дня свого перебування у оселі графа Кирила вона прибирає до рук управління господарством палацу. Зрозуміло, поява молодої енергійної жінки при старіючому графові аж ніяк не могла влаштовувати його дітей, майбутніх спадкоємців, які зовсім не бажали втрати батькового спадку. Ситуацію підігрівали ще й і плітки, що ширились Петербургом, стосовно взаємин між молодою жінкою та старим графом, бо вона доводилась йому ріднею. Посилюючи свій вплив на Кирила Григоровича, Софії Осипівни все ж таки вдалося віддалити від нього дітей. Така ситуація аж ніяк не сприяла покращенню взаємин між новим батьковим захопленням та його дітьми. Так, у листі до брата Андрія дочка Кирила Григоровича Наталія наступним чином висловилася про Апраксіну: «Она до того возмутительна, что у меня едва хватает духа говорить об ней… Никогда эта женщина не была наглее, бесстыднее и в более открытых отношениях кое к кому, и никогда ее лучше не принимали, более не ласкали, усерднее за нею не ухаживали…» Софія Осипівна відповідала їм тією ж монетою, ще більше налаштовуючи батька проти своїх дітей. Лише улюбленцю графа, синові Андрію вдавалося зберігати з батьком приязні стосунки.