Пригоди Незнайка i його товаришiв

— Значить, ми тепер сядемо на землю? — запитав Поспішайко.

— А для чого ми взяли мішки з піском? — сказав Знайко. — Треба викинути з кошика пісок, і ми знову полетимо вгору.

Якосьбудько швидко вхопив мішок з піском і жбурнув униз.

— Що ти робиш? — закричав Знайко. — Хіба можна цілий мішок кидати? Адже він може когось по голові вдарити.

— Якось не вдарить, — відповів Якосьбудько.

— «Якось, не вдарить!..» — перекривив його Знайко. — Мішок треба розв'язати і висипати пісок.

— Зараз я висиплю, — сказав Либонько.

Він розв'язав другий мішок і висипав пісок просто в кошик.

— Один розумніший за другого, — похитав головою Знайко. — Ну що з того, коли пісок у кошику залишився? Від цього повітряна куля не полегшає.

— А я, либонь, висиплю пісок, — одповів Либонько й почав висипати пісок із кошика жменею.

— Обережніше! — закричав Забудько. — Ти мені очі запорошиш.

— Либонь, не запорошу, — сказав Либонько і тут же запорошив йому піском очі.

Всі стали лаяти Либонька, а Якосьбудько узяв ножик та й прорізав у дні кошика велику дірку, щоб через неї висипався пісок. Знайко побачив і закричав:

— Стій! Що ти робиш? Через тебе кошик розвалиться, і ми всі випадемо з нього.

— Якось не розвалиться, — відповів Якосьбудько.

— У вас обох тільки й мови, що «либонь» та «якось»! — сказав Знайко й відібрав у Якосьбудька ножик.

Пісок крізь діру висипався з кошика, кошик полегшав, і повітряна куля знову пішла вгору. Малюки з задоволенням виглядали із кошика. Всі зраділи, що куля знову полетіла вгору. Тільки Бурчун, що завжди був чимось незадоволений, бурчав:

— Що це таке? То вгору, то вниз! Хіба так повітряні кулі літають?

Не знаючи, що ще сказати, він подивився на Пончика, який мовчки гриз цукор, і сказав:

— А ти що тут іще гризеш?

— У мене цукор у кишені, от я його дістаю й гризу!

— Знайшов час гризти цукор! От спустимося вниз, тоді й гризи!

— А навіщо мені зайвий тягар везти? — сказав Пончик. — Я з'їм цукор, повітряній кулі полегшає, і вона понесеться ще вище.

— Ну, гризи, гризи! Подивимося, до чого ти ще догризешся, — відповів Бурчун.

Розділ десятий

АВАРІЯ

Дехто гадає, що чим вище підніматись у повітря, тим тепліше буде, але це не так. Чим вище, тим холодніше. Чому це? А тому що сонце мало нагріває повітря своїм промінням, бо повітря дуже прозоре. Внизу повітря завжди тепліше. Сонце нагріває своїм промінням землю, повітря нагрівається від землі, точнісінько так, як від гарячої грубки. Нагріте повітря легше за холодне й тому піднімається вгору. Чим вище воно підніметься, тим більше охолоне. А тому на великій височині завжди холодно.

Це на собі відчули Знайко та його товариші, коли піднялися на своїй повітряній кулі на велику височінь. Їм зробилося так холодно, що почервоніли і носи, і щоки. Всі тупали ногами й ляскали руками, щоб хоч трохи зігрітись. Дужче за всіх мерз Забудько, який забув удома шапку. Від страшного холоду у нього під носом виросла велика бурулька. Він тремтів, як осиковий листок, і весь час цокотів зубами.

— Перестань зубами клацати, — бурчав Бурчун. — Тут і так холодно, а він ще зубами клацає!

— Я ж не винуватий, що холодію, — сказав Забудько.

Бурчун устав з місця і сказав:

— Страх не люблю, коли хтось над вухом зубами клацає. Мене самого від цього дрож проймає.

Він сів біля Тюбика, але Тюбик теж вибивав дріб зубами. Бурчун підозріло подивився на нього:

— Ти що? Мабуть, на зло мені зубами клацаєш?

— І зовсім не на зло, а тому, що холодно.

Бурчун встав і пересів на інше місце. Так він кілька разів пересідав з місця на місце і тільки іншим заважав.

Від холоду повітряна куля вкрилася інеєм і виблискувала над головами коротульок, наче була зроблена з щирого срібла. Поступово повітря знову охололо в оболонці, і куля почала спускатися вниз. За кілька хвилин вона вже падала із величезною швидкістю. Запас мішків з піском скінчився, і тепер уже нічим не можна було стримати падіння.

— Ав-ав-аварія! — закричав Сиропчик.

— Гинемо! — заволав Незнайко й сховався під лавку.

— Вилазь! — закричав на нього Знайко.

— Чого? — обізвався з-під лавки Незнайко.

— З парашутами будемо стрибати!

— Мені й тут добре, — відповів Незнайко.

Не довго думаючи, Знайко схопив його за комір і виволік з-під лавки.

— Не маєш права! — кричав Незнайко. — Я буду скаржитись!

— Не галасуй! — спокійно відповів Знайко. — Без паніки. Ось дивись, як я стрибатиму з парашутом, і стрибай за мною.

Незнайко трохи заспокоївся. Знайко підійшов до борту кошика.

— Увага, братці! — закричав він. — Стрибайте по черзі всі за мною. Хто не вистрибне, того куля занесе в піднебесся. Ну, приготуйте парашути. Пішли!

Знайко стрибнув першим. За ним стрибнув Поспішайко, і тут трапилась несподівана обставина. Замість того, щоб спочатку стрибнути, а потім уже розкрити парашут, Поспішайко, поспішаючи, спершу розкрив парашут, а потім стрибнув. З цього поспіху парашут зачепився за край кошика. Поспішайко заплутався однією ногою за шнур і повис униз головою. Він дриґав ногами й звивався усім тілом, немов черв'як, якого чіпляють на рибальський гачок. Хоч як старався Поспішайко, парашут не відчіплювався.

— Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Якщо парашут відчепиться, Поспішайко вдариться головою об землю.

Малюки вхопилися за парашут і втягли Поспішайка назад у кошик.

Незнайко побачив, що куля знову полетіла вгору, й закричав:

— Стійте, братці, нікому більше стрибати не треба. Ми знову полетіли вгору.

— Чому ж ми знову летимо вгору? — здивувався Якосьбудько.

— Ех, ти! — відповів Бурчун. — Знайко ж стрибнув, от кулі й легше стало.

— Що ж Знайко робитиме без нас? — запитав здивовано й Пончик.

— Ну що, — розвів руками Якосьбудько. — Піде собі потихеньку додому.

— А ми що будемо робити без Знайка?

— Подумаєш! — відповів Незнайко. — Наче без Знайка ми не дамо собі ради!

— Треба ж когось слухатися, — сказав Пончик.

— Ну, будете мене слухатися, — заявив Незнайко. — Тепер я буду за головного.

— Ти? — здивувався Бурчун. — Не з твоєю головою за головного бути.

— Ах, так! Не з моєю головою? — закричав Незнайко. — Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.

Бурчун зиркнув униз і сказав:

— Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.

— Ні, стрибай, стрибай!

Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.

— Досить тобі сперечатись, — сказав Сиропчик Незнайкові. — Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що-небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.

— Тепер буду думати, — відповів Незнайко.

Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почин думати. А куля тим часом усе швидше й швидше спускалася вниз.

— Що ж тут придумаєш? — сказав Гвинтик. — Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.

— Правильно! — вигукнув Незнайко. — А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого-небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.

— Кого ж скинути?

— Ну, кого? — сказав Незнайко, роздумуючи. — Треба скинути того, хто найбільший бурчун.

— А я не згодний, — відповів Бурчун. — Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.