Казки по телефону
Казки по телефону читать книгу онлайн
Збірка маленьких дотепних казочок італійського казкаря Джанні Родарі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
– Оце-то диво! – мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.
– Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?
– Вибачте, я забув.
– В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу, – сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:
– Покажіть, будь ласка, свою шаблю.
– З охотою, – відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.
– Та що ж це за країна? – запитав Джованніно.
– Країна, в якій нема нічого гострого, – відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.
– Як же ви живете без цвяхів?
– Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси.
Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.
– Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в'язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.
– У нас такий звичай, – чемно пояснив поліцейський, – повний штраф – чотири ляпаси, половина штрафу – два ляпаси.
– Кому? Поліції?
– Поліції.
– Та це несправедливо, це жахливо!
– Атож, несправедливо й жахливо, – мовив поліцейський. – Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує – всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.
– Я вам не то що ляпаса, а й щигля в лоб не хочу давати. Краще я вас погладжу.
– Якщо так, – мовив поліцейський, – то я повинен випровадити вас за межі країни.
І Джованніні довелося скоритись. Але він і досі мріє вернутися в країну, де нема нічого гострого, й зажити щасливим життям у гарненькому будиночку під дахом без гребеня.
Масляні чоловічки
Джованніно Ледачий, великий мандрівник і дослідник, потрапив одного разу в країну масляних чоловічків. Вони боялися сонця і, щоб не розтанути, жили весь час у холоді. їхніми будинками були холодильники. Прямуючи вулицями міста, Джованніно бачив, як мешканці визирали з віконець своїх холодильників, поклавши на голову пакетики льоду. На дверцятах кожного холодильника висів телефон – для розмови з господарем.
– Алло!
– Алло!
– Хто це?
– Я – король масляних чоловічків, увесь із високоякісних вершків, з молока швейцарської корови. Це ти охороняв мій холодильник?
– їй-бо, холодильник з чистого золота! Хіба ви ніколи звідти не виходите?
– Лише взимку, в крижаному автомобілі.
– А що, коли б на той час пригріло сонце?
– Такого бути не може, це заборонено. Я б наказав солдатам ув'язнити його.
– Гм, – промимрив Джованніно і подався в іншу країну.
Аліса Падальниця
А ось казка про Алісу Падальницю, що завжди і всюди падала.
Зібрався якось дідусь з нею в парк на прогулянку. Кличе:
– Алісо! Де ти?
– Я тут, дідусю!
– Де «тут»?
– У будильнику.
Відкрила вона з цікавості задню кришку будильника і незчулась, як опинилася між коліщатками і пружинками. А коліщатка крутяться, цокають; тож довелося їй перестрибувати з однієї осі на другу, поки не знайшла спокійної місцини.
Іншого разу кличе дідусь Алісу снідати:
– Алісо, де ти? Алісо!
– Я тут, дідусю!
– Де «тут»?
– Тутечки, в пляшці. Я хотіла пити і впала всередину. Бідолашна Аліса з сили вибилася, борсаючись у воді...
Їй дуже пощастило, що минулого літа вона побувала в Сперлонго й там навчилася плавати по-жаб'ячому.
– Стривай, зараз я тебе витягну.
Дідусь опустив у пляшку мотузочок. Аліса вхопилась за нього і спритно видряпалась наверх, бо була доброю гімнасткою.
А ще одного разу Аліса кудись зникла. Шукав її і дідусь, шукала й бабуся, шукала тітка, і сусідка, яка щодня приходила читати дідусеві газету, бо шкодувала сорок лір, та все марно.
– Скоро вже й батьки з роботи вернуться. Як не знайдемо, то буде нам лихо, – бідкалась злякана бабуся.
– Алісо, де ти? Алісо!
Ніякої відповіді. Аліса не могла відповісти, бо пішла була на кухню, залізла з цікавості в шухляду, де лежали скатерки та серветки, і там задрімала. Хтось засунув шухляду, не звернувши уваги на Алісу. Дівчинка прокинулась у темряві. Але не злякалася, бо якось була залізла в кран, а там теж темно.
«Ось почнуть готувати вечерю, – міркувала Аліса, – тоді вже відсунуть шухляду».
Та ніхто про вечерю й не думав, бо ж Аліса пропала. Батьки вернулися з роботи й ну гримати на діда й бабу.
– Ось як ви її пильнуєте!
– Наші діти не залізали в крани, – заперечували дід з бабою, – за наших часів діти падали тільки з ліжка й набивали собі гулі на лобі.
Нарешті Алісі набридло чекати. Просунулась вона крізь скатерки на дно шухляди й загупала ногою: гуп! гуп! гуп!
Гуп! Гуп! Гуп! – кликала на допомогу Аліса.
– Стривайте, – сказав тато, – хтось стукає.
Скільки радості було, коли Алісу віднайшли! Та дівчинка зараз же залізла в татову кишеню, і перше ніж її витягли, встигла заляпати обличчя пастою з кулькової ручки.
Шоколадна дорога
Одного разу троє братів з Барлетти подалися в мандри. Йшли вони, йшли та й натрапили на гладісіньку коричневу дорогу.
– Що воно таке? – запитав перший.
– Це не дерево, – сказав другий.
– Це не вугілля, – сказав третій.
Щоб дізнатись, з чого та дорога, всі троє стали навколішки й лизнули її. Аж виявилося, що то шоколад! Дорога була з шоколаду! Почали вони його їсти. Настав вечір, а брати все їдять та їдять шоколадну дорогу, аж поки залишився тільки маленький клаптик. Не стало ні шоколаду, ні дороги.
– Що ж його робити?
На щастя, стрівся їм селянин, що вертався на возі з поля.
– Я одвезу вас додому, – мовив він.
І привіз їх у Барлетту, аж під самісіньку їхню хату. Злізли брати, дивляться, а віз увесь із печива. Не довго думаючи, взялися вони до воза, і через хвилину не лишилось ні коліс, ані голобель.
Нікому в Барлетті ще зроду так не щастило, як тим братам, і навряд чи коли пощастить.
Хто вигадає більше чисел?
Нумо вигадувати числа.
– Нумо. Починаю я: .майже один, майже два, майже три, майже чотири, майже п'ять, майже шість.
– То дурничка. Ось послухай, що я вигадав: один зверхмільйон більярдонів, один восьмільйон тисячонів, один чудольярд і один чудольйон.
– А я вигадав таку таблицю множення:
три по одному – йди додому
три по два – он сова
три по три – носа втри
три по чотири – дзвоник до квартири
три по п'ять – землі п'ядь
три по шість – непроханий гість
три по сім – цукерки всім
три по вісім – джмелі в стрісі
три по дев'ять – качка й лебідь
три по десять – діток пестять
– Скільки коштують ці макарони?
– Два щиглі в лоб.
– Скільки звідси до Мілана?
– Тисячу нових кілометрів, один старий кілометр і сім шоколадок.
– Скільки важить одна сльозина?
– Як чия. Як вередунова, то легша за вітер, а як голодної дитини, то важча за цілу Землю.
– Чи довга ця казка?
– Аж занадто.