Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)

- До тебе теж Iсус пiдбивався?

- А з чого ти узяв? - грайливо вiдказала вона.

- Надто ти схожа на сестричку. Якщо вас удень можна переплутати, то вночi i поготiв!

Вона узялася руками в боки i викличне майнула спiдницею:

- А хоч би й так, тобi що за клопiт?

- Ревнощi гризуть! - не губився рудань. - Та скажи менi: вiн з дiвками такий же удатний, як з мiняйлами у храмi?

- Усе пiзнасться в порiвняннi, - загадково вiдповiла Марфа.

- Ха! - зрадiв Герман. - Доведеться знайти час, аби задовольнити твiй здоровий потяг до аналiтичних знань.

- А ти веселий хлопець... Як звати?

- Герман! А ти замiжня?

- Та де...

- Чому ж? Така вродлива...

- Без посагу не беруть. У нас так: вiзьмуть i горбату, аби з грiшми. Тесляр Iосиф узяв матiр Iсуса, коли вона вже вагiтною була. А чому! Бо за неу грошики дали. Збагнув? А ми - бiдаки. Лазар навiть свою труну продав, щоб стало на ужу... Я ж не дiвча, щоб мене купили.

- А Марiя iз своух заробiткiв не допомагас?

- Марiу теж на посаг треба... Паппус уу тепер не вiзьме! Сильно вона його образила. Паппус хоч i старий, та взяв уу навiть з доплатою... Я б вiд нього нiзащо не втекла!

- Чого ж Марiя втекла? Хiба не знала, що уу чекас?

- Та коли це було? Мала вона тодi була i дурна, а тут багатий римлянин почав залицятися. Вона й побiгла по глупотi своуй вiд чоловiка...

Вони так захопилися шлюбною розмовою, що нiби забули про все на свiтi. Навiть про присутнiх тут Лазаря та Iуду - майбутнiх свiдкiв Кайафи.

Лазар усе зиркав скоса на них, наче на щось зважуючись, i нараз швидко буркнув Iудi:

- Добре, що без тебе закопали грошi в Гефсиманському лiсi, а то б ти, шкурнику, i казну товариства виказав...

"Ну от i все! - подумки зазначив Веселий Герман. - Мети досягнуто. Однак таки довелося марудитись... Але тепер цей скнара Iуда всенький лiс перерис, шукаючи скарб. I то - поспiхом! Щоб iншi не випередили... Час i в зворотню путь. А шкода..."

- Марфо, - сказав уголос, - я чекатиму тебе в ррусалимi. Запитасш Веселого Германа, будь-який легiонер мос помешкання покаже.

- А для чого? - лукаво запитала вона.

- Для суто наукових дослiджень...

- Це ж яких? - засмiялася вона.

- Порiвняльних...

- А не вiдмовишся потiм? Ти - на конi, а менi йти пiшки...

- I не сором тобi? - раптом вклинцювався в ухню розмову Лазар.

- А чого соромитись, коли замiж не беруть? - вiдмахнула його докiр Марфа.

- Ну й розбестились сестрички! - розбурхався Лазар. - Що про нас люди казатимуть? I чим я, нещасний, отаке богом прокляте життя заслугував?

- А ти помовч, живий трупе! - суворо гримнув на нього Веселий Герман. Що уй з тобою, бовдуром? Тобi грошi пропонують, а ти пику вiдвертасш! Ач який! Мав би розум, то й на посаг Марфi заробив: у Кайафи гаман тугенький. А то справдi, хто ж вiзьме дiвку, яка й на пелюшки не мас? Але хай... Менi - час! Збирайся, Iудо... Марфо, чи прийдеш?

- А ти чекатимеш?

- Ще б пак!

Минула лише доба, коли в скромнiй оселi Веселого Германа i справдi з'явилася красуня з Вiфанiу. Рудань уу появi щиро зрадiв. Марфа помiтила його неприховану радiсть i лукаво мовила:

- Чого зуби вискалив? Не подумай чогось такого...

- Та я вiд народження тупак! - гаряче запевнив уу рудань.

- Усi так кажуть! А я тобi не якась така... Просто чомусь припав до серця. Оце й згадала про тебе, коли йшла мимо...

- З Вiфанiу мимо ррусалима? - вразився Герман. - Ото проходочка...

- А що такого? Ну пройшлася трохи... Але це нiчого не важить! Може, Лазар ще заробить та на посаг дасть. А ти, звiсно, уже бозна-що подумав...

- Марфо, запевняю тебе, ти смiливо можеш вважати мене викiнченим недоумком...

- Твос щастя, що в мене нiякого коханця нема. А то хiба я прийшла б до тебе сама?

- А що, прийшла б з коханцем?

- Нi, з тобою неможливо розмовляти!

- Подекуди траплясться...

- А я прийшла зовсiм не для того... Просто лихо сталося з тим чоловiком, що був з тобою у Лазаря. Я й прибiгла до тебе, думала - тобi цiкаво...

- Стривай! З ким лихо?

- З Iудою...

- Уже? А що саме сталося?

- Узяв та й повiсився...

- На гiлляцi в Гефсиманському лiсi, - благодушно додав гiгант.

Марфа кинула на нього сторожкий погляд.

- А ти звiдки знасш?

- Читаю в твосму люблячому серцi.

- А що ти в ньому ще вичитав?

- Що бiля самогубця знайшли лопату.

- Нi, ти скажи: звiдки знасш?

- Я знаю Iуду, - з ледь тамованою посмiшкою пояснив Герман. - Це був дуже завбачливий чоловiк. Iдучи вiшатись, вiн неодмiнно мусив прихопити лопату, щоб було чим копати могилу... Та чи не воскресне, як Лазар?

- Нi, цей вмер як слiд...

- Шкода, от i нема у Кайафи свiдка!..

- Люди кажуть, буцiм Iуда розкаявся, що продав Iсуса за тридцять срiбнякiв...

- У чому вiн розкаявся? У тому, що продав, чи в тому, що мало взяв? уже й зовсiм тупо запитав велет з Рейну.

Аж тепер Марфа засмiялася.

- А ти справдi веселий, Германе, - пом'якшала вона i одразу додала: Нiби пiзно уже додому вертатися. Нiч на дворi...

- I браму зачинено! - довершив Герман.

- Тiльки не подумай, що я тобi якась така...

- А навiщо думати? Зараз дiзнасмося! - i Веселий Герман згрiб в обiйми та не "якусь таку", а красуню Марфу, яку за уу вiком уже нiхто не купував в жони. Двадцять рокiв - не дванадцять...

Нiч укрила ух оксамитною завiсою.

8. "РОЗIПНИ ЙОГО, РОЗIПНИ!"

Усе мiсто наче сказилося.

Перед прокуратурою щодня збирався чималий натовп, серед якого енергiйно снували левiти з трибарвними пов'язками, i несамовито, в сотнi горлянок волав:

- Смерть Назарею, смерть!

- Святотатця - на Голгофу!

- Грiшнику - по грiхах його!

- Пiлате, де суд твiй?

- Розiпни його, розiпни!

Таку неугавну послiдовнiсть можна було пояснити лише невщухаючою намовою серед прочан, яких на свято пасхи збиралося в ррусалим тисячi й тисячi. Що вони знали про Iсуса Назарея? Нiчого. Переважна бiльшiсть навiть не чула про такого. Але вони слухали оповiдки левiтiв, як Назарей напередоднi релiгiйного свята бешкетував у храмi i паплюжив Дiм божий. Вони жахалися i злостивилися. А потiм сунули до прокуратури з ревом:

- Смерть Назарею, смерть!

- Пiлате, святотатця - на Голгофу!

- Розiпни його, розiпни!

Довелося бiля римських резиденцiй подвоути варту. Мiський гарнiзон перебував у станi бойовоу тривоги.

Понтiй Пiлат усiляко затягував справу Назарея, чекаючи повернення Луцiя Галла з вiйськовою пiдмогою. Та чи дочекасться? Сумнiв дедалi дужче огортав прокуратора. Вiн уявляв собi повiльнi щелепи ненажери Вiтеллiя. Проконсул кожну справу вирiшус так, наче перемелюс кiстку в рiденьку кашицю.