Дивовижнi мандри Нiльса з дикими гусьми

— Рада вас бачити, пане Ерменріху, — сказала Акка Кебнекайсе, відповідаючи поклоном на його уклін. — Сподіваюся, у вас все благополучно? Як здоров'я вашої дружини? Що поробляють ваші поважні сусідки, тітоньки сови?

Лелека намагався щось відповісти, але дзьоб його міцно застряг між камінням, й у відповідь пролунало лише якесь булькотіння.

Довелося порушити всі правила пристойності, стати на обидві ноги й, упершись міцно у землю, тягти свого дзьоба, як цвях зі стіни.

Нарешті лелека справився з цим клопотом і, клацнувши кілька разів дзьобом, щоб перевірити, чи він цілий, заговорив:

— Ох, пані Кебнекайсе! У лиху годину відвідали ви наші місця! Страшна біда загрожує цьому будинку…

Лелека сумно поник головою, і дзьоб його знову застряг між камінням.

Недаремно кажуть, що лелека тільки для того відкриває дзьоб, аби поскаржитися. До того ж він цідить слова так повільно, що їх доводиться збирати, наче воду, по краплині.

— Послухайте, пане Ерменріху, — сказала Акка Кебнекайсе, — постарайтеся якось витягти ваш дзьоб і розповісти, що у вас там скоїлося?

Одним ривком лелека висмикнув дзьоба з розщелини і з відчаєм вигукнув:

— Ви питаєте, що скоїлося, пані Кебнекайсе? Підступний ворог хоче розорити наші житла, зробити нас убогими і бездомними, погубити наших дружин і дітей! І навіщо ж я вчора, не шкодуючи дзьоба, цілий день затикав усі щілини в гнізді! Та хіба мою дружину переконаєш? Їй що не кажи, все мов з гуски вода…

Тут лелека Ерменріх збентежено стулив дзьоба. І як це в нього зірвалося щодо гуски!

Але Акка Кебнекайсе пропустила повз вуха його слова. Вона вважала недостойним ображатися на пусте базікання.

— Що ж усе-таки скоїлося? — запитала вона. — Можливо, люди повертаються до замку?

— Ех, якби ж то! — сумно сказав лелека Ерменріх. — Цей ворог страшніший за всіх людей на світі, пані Кебнекайсе. Щурі, сірі щурі підступають до замку! — вигукнув він і знову поник головою.

— Сірі щурі? Що ж ви мовчали досі? — вигукнула гуска.

— Та хіба ж я мовчу? Я весь час тільки й тверджу про них. Ці розбійники не зважатимуть, що ми тут стільки років живемо. Вони що захочуть, те й зроблять. Пронюхали, що в замку зберігається зерно, ось і вирішили захопити замок. Адже такі хитрі, такі хитрі! Ви знаєте, звісно, пані Кебнекайсе, що завтра опівдні на Кулабергу свято? Так от, якраз сьогодні вночі полчища сірих щурів увірвуться в наш замок. І нікому буде захистити його. На сто верст навколо всі звірі та птахи готуються до свята. Нікого тепер не розшукаєш! Ох, яке нещастя! Яке нещастя!

— Годі лити сльози, пане Ерменріху, — строго сказала Акка Кебнекайсе. — Ми не повинні гаяти ні хвилини. Я знаю одну стару гуску, яка не допустить, щоб скоїлося таке беззаконня.

— А чи не збираєтеся ви, шановна Акко, вступити в бій з сірими щурами? — усміхнувся лелека.

— Ні, — сказала Акка Кебнекайсе, — але в мене в зграї є один хоробрий воїн, який справиться зі всіма щурами, хоч би скільки їх було.

— А чи можна подивитися на цього богатиря? — запитав Ерменріх, шанобливо схиливши голову.

— Що ж, будь ласка, — відповіла Акка. — Мартіне! Мартіне! — погукала вона.

Мартін прудко підбіг і ввічливо поклонився гостеві.

— Це і є ваш хоробрий воїн? — глузливо запитав Ерменріх. — Хороший гусак, жирний.

Акка нічого не відповіла й, повернувшись до Мартіна, сказала:

— Поклич Нільса.

За хвилину Мартін повернувся з Нільсом на спині.

— Послухай, — сказала Нільсові стара гуска, — ти повинен допомогти мені в одній важливій справі. Чи згоден ти полетіти зі мною до Гліммінгенського замку?

Нільс був вельми задоволений. Ще б пак, сама Акка Кебнекайсе звертається до нього по допомогу. Але не встиг він вимовити й слова, як лелека Ерменріх, наче щипцями, підхопив його своїм довгим дзьобом, підкинув, знову зловив на кінчик власного носа, знову підкинув і знову зловив…

Сім разів виконав він цей фокус, а потім посадив Нільса на спину старій гусці й сказав:

— Ну, якщо щурі дізнаються, з ким їм доведеться мати справу, вони, звичайно, розбіжаться зі страху. Прощавайте! Я лечу попередити пані Ерменріх і моїх поважних сусідів, що зараз до них завітає їх рятівник. А то вони геть перелякаються, коли побачать вашого велета.

І, клацнувши дзьобом, лелека відлетів.

У Гліммінгенському замку був переполох. Усі мешканці покидали свої насиджені місця і збіглися на дах кутової башти, — там жив лелека Ерменріх зі своєю дружиною.

Гніздо в них було чудове. Лелеки влаштували його на старому колесі від воза, вистелили в кілька рядів пруттям і дереном, постелили всередині м'який мох і пух. А зовні гніздо обросло густою травою і навіть невисоким чагарником.

Тож лелека Ерменріх і його лелечиха пишалися своїм домом!

Зараз гніздо було битком набите мешканцями Гліммінгенського замку. У мирний час вони намагалися не попадатися одне одному на очі, але небезпека, що загрожувала замку, зблизила всіх.

На краю гнізда сиділи дві поважні тітоньки сови. Вони перелякано блимали круглими очима і навперебій розказували страшні історії про кровожерність і жорстокість щурів.

Здичавіла кішка сховалася на самісінькому дні гнізда, біля ніг пані Ерменріх, і тужливо нявкала, як маленьке кошеня. Вона була впевнена, що щурі загризуть її першу, щоб поквитатися зі всім котячим поріддям.

А по стінах гнізда, униз головою, висіли кажани. Вони були вкрай збентежені. Як-не-як, сірі щурі доводилися їм ріднею. Бідні кажани весь час відчували на собі підозріливі погляди, неначе це вони були в усьому винні.

Посеред гнізда стояв лелека Ерменріх.

— Треба втікати, — рішуче сказав він, — інакше ми всі загинемо.

— Атож, загинемо, всі загинемо! — запищала кішка. — Хіба в них є серце, у цих розбійників? Вони неодмінно відгризнуть мені хвоста. — І вона з докором глянула на кажанів.

— Є за чим побиватися — за якимсь облізлим хвостом! — обурилася стара тітонька сова. — Вони здатні загризти навіть маленьких пташенят. Я добре знаю цих виродків. Усі щурі такі. Та й миші не кращі! — І вона злісно блиснула очима.

— Ох, що з нами буде, що з нами буде! — стогнала лелечиха.

— Йдуть! Йдуть! — ухнув раптом пугач Флімнеа.

Він сидів на кінчику баштового шпиля і, як дозорний, роззирався навсібіч.

Усі, наче по команді, повернули голови й од жаху заклякли.

Цієї миті до гнізда підлетіла Акка Кебнекайсе з Нільсом. Але ніхто навіть не глянув на них. Усі як зачаровані дивилися кудись вниз, в одну сторону.

«Та що це з ними? Що вони там побачили?» — подумав Нільс і підвівся на спині гуски.

Унизу за фортечним валом тяглася довга дорога, вимощена сірим камінням.

На перший погляд — звичайнісінька дорога. Але коли Нільс придивився, то побачив, що дорога ця рухається, наче жива, ворушиться, стає то ширшою, то вужчою, то розтягується, то стискається.

— Так це ж щурі, сірі щурі! — закричав Нільс. — Швидше летімо звідси!

— Ні, ми залишимося тут, — спокійно сказала Акка Кебнекайсе. — Ми повинні врятувати Гліммінгенський замок.

— Та ви, мабуть, не бачите, скільки їх? Навіть якщо б я був хлопчик як хлопчик, і тоді я нічого не зміг би зробити.

— Якби ти був великим, як справжній хлопчик, ти нічого не зміг би зробити, а зараз, коли ти маленький, як горобець, ти переможеш усіх сірих щурів. Підійди-но до мого дзьоба, я повинна сказати тобі дещо на вухо.

Нільс підійшов до неї, і вона довго щось шепотіла йому.

— Оце славно! — засміявся Нільс і ляснув себе по коліну. — Затанцюють вони в нас.

— Цить, мовч-чи! — зашипіла стара гуска.

Потім вона підлетіла до пугача Флімнеа і вони про щось шепталися з ним.