Острiв тисячi самоцвiтiв

За дві години він помер. Він, Каранга, Бандалин брат, Тіссин син. Кобра вжалила його просто в артерію.

Жожо гірко плакав. Бандала схлипував. Тісса затулив рукою обличчя.

Що ж до Тікірі, то він не міг собі дозволити плакати. Він повинен мати сухі, ясні очі, щоб бачити діру серед коріння банана. Сидів навпочіпки перед нею з грубою палицею. Бачив, як кобра, напавши, там зникла, і знав, що вона має знову з'явитися. Тож мовчки чатував. Годину, дві, три.

Каранга був уже мертвий, а Тікірі чекав і чекав. Надвечір змія вистромила голову. Але Тікірі так само чекав — хотів ударити напевно. Коли ж змія виповзла, змахнув Тікірі справа наліво, як мечем. Змія звела голову, і Тікірі змахнув удруге.

Відтак узяв кобру на палицю й приніс до Ліндсеїв. Пані зойкнула й заплющила очі. Жожо й досі плакав. Пан Ліндсей підвівся з крісла, обдивився змію й схвально похитав головою. Знову сів.

— Хто її забив?

— Жожо, — сказав Тікірі.

— Як?! — остовпів пан Ліндсей.

— Це неправда, — схлипнув Жожо. — Її Тікірі забив!

— Іди сюди й не бреши! — звелів пан Ліндсей Тікірі. — Ти забив цю змію?

— Змію? Так, — підтвердив Тікірі.

— Ти хоробрий хлопець, молодець, — проголосив похвально пан Ліндсей і заходився перекладати пані, про що мова, бо розмовляв з Тікірі по-сінгальськи. — Справді відважний хлопчина, — додав, коли Тікірі пішов. — Слід би його винагородити. А що, як узяти його на кухню? Карангу ж ніким замінити.

Пані Ліндсей нахмурила брови:

— Ах ні! Таке цуценя! Хоч у того були гострі лопатки, але цей такий чорний та потворний. Не хочу я весь час його перед очима мати.

Надто вже огидна була їй велика чорна голова Тікірі та його товсті губи.

— Як знаєш, — сказав пан Ліндсей, устав і пішов пройтися під верандою. Сьогодні за ним ніхто не носив крісла; Тіссу відпущено, аби поховав свого сина.

Але по хвилі пан Ліндсей згадав убиту кобру й вернувся, щоб роздивитись її пильніше. Дійшов висновку, що це чудовий екземпляр, — варт його дати відпрепарувати й поставити в кутку канцелярії, аби лякав відвідувачів.

Слони

Тікірі поволі вертався додому. Сонце вже сховалося, місяць досі не зійшов, але океан мінився тисячами іскринок — зеленими, фіолетовими — гейби друге небо, повне зірок, примандрувало згори донизу. Посередині того яскріння бовванів чорний обрис острівця Калудуви, теж поцяткований зірками, тільки великими, темними й наїжаченими. То були пальми пана Альвара.

Перед хатиною, з якої чувся похоронний спів Каранжиної матері, сидів Бандала. Тікірі підсів до нього.

— Жожо вбив Карангу, — сказав він. Бандала захитав головою.

— Так! Жожо в усьому винен, — стояв Тікірі на своєму. І додав, близько до правди — Я сказав про це пану Ліндсеєві.

— Ах ні, — мовив Бандала. — Жожо не можна винуватити. Він білий і не знав, що кобру не слід дражнити. Тепер він це зна і вже ніколи такого не зробить.

Але Тікірі вперто повторював одне й те саме, аж Бандала вигукнув:

— Так само можна було б сказати, що в усьому винен ти. Так, ти! Якби ти не розказав Жожо про акулу, зостався б Каранга на кухні. А якби ти не поліз на пальму пана Альвара, не подряпався б об дріт, не шукав би гойного листя, то не найшов би ящірки гіканелли!

Тікірі похлинувся від обурення, на очах йому забриніли сльози. Та коли він трохи поміркував, то здалося йому, що Бандала має до певної міри слушність. Але потім Тікірі знову відчув, що той і крихти правди не має. Він мовчав, неспроможний усе це збагнути. Голосіння Каранжиної матері на мить стихло, від океану почувся глухий гуркіт — то хвилі накочувалися на берег. Море починало вирувати.

З хатини падало червоне світло аж до стовбурів найближчих пальм, на яких висіла маленька халупка — курник. До халупки вела драбинка з бамбукових прутів. Драбинка прогнулася під вагою трьох курей та півника; ніхто сьогодні не згадав, що кури хочуть спати і що їм треба відчинити дверцята курника.

Тоді вийшов батько Тісса й зробив це. З вигляду він був вельми спокійний. Широке лице його з далеко поставленими очима не мало слідів туги, очі були сухі, тільки губи стиснуті в одну вузьку риску, але й та риска зникла, коли Ticca сів обіч хлопців. У тьмяному світлі зблиснули його білі зуби.

— Не плачте, — всміхнувся він. — Каранга вмер, але скоро він ізнов повернеться на землю, оскільки ж він був добрий, то буде ще кращий.

Буддисти вірять, що людина проходить низкою життів: у наступному збирає те, що в попередньому засіяла; коли була добра, чекає на неї лише добре; коли ж погана — то тільки зле.

— Так, — схлипнув Бандала, намагаючися стримати сльози.

— Можливо, — сказав Тікірі. — Але мені все-таки сумно. Я хотів би, щоб Каранга був живий. Навіть дав би йому свого ножа — так я зрадів би.

— Ти малий і дурний, — урвав його Тісса. — Нерозумно бажати собі чогось. Коли бажання не справджується — ти мучишся й терпиш. А коли справджується — радієш недовго. Бо потому виникне нове бажання, і так далі й далі, поки дійдеш до нездійсненного, і тоді вже мучитимешся.

— Я любив Карангу, — завважив Тікірі.

— Любити когось або щось — так само дурниця, — сказав Тісса глухо. — Втратиш те, що любиш, і мучишся. Розумний той, хто нічого не бажає й нічого не любить.

Він проказав це монотонним голосом, бо лиш повторював те, що йому нашіптували жебрущі буддистські ченці, котрим часто давав притулок: «Зречися бажань і любові, і позбудешся муки. Так говорив Веда». «Ведою» ченці звали свого вчителя Будду, який жив багато століть тому. Будда був королівський принц, але відцурався від своєї родини та всього багатства й став жебраком, бо дійшов висновку, що так уже нічого не зможе втратити, ні за чим не жалкуватиме, ніщо не гнітитиме його.

— Ти не любив Каранги? — руба спитав Тікірі.

Тісса мить мовчав.

— Я любив його, — мовив нарешті, підвівся й пішов у хатину.

Тікірі розгублено дивився йому вслід. Він не розумів Тісси. Сам був з народу тамілу, який не визнавав Буддиної науки, тобто індуської релігії, і Тіссині слова хлопець уважав жорстокими, безсердечними. Втім, його, Тікірі, батько не дбав про жодну релігію, він любив життя… однак надто рано його втратив.

— Бачиш, який розумний мій батько, — озвався Бандала; голос йому ще трохи тремтів. — Я теж буду такий розумний і спокійний. Це велика справа, тільки, зрозуміло, багато доведеться мені докласти праці й терпіння.

— Не вірю я тому. Гадаю, це дурниця, — сказав Тікірі. — Я ж бо сам страшенно дужий, здолав акулу, колючий дріт і кобру, але жаль здолати не можу. І твоя мати теж не може, бо плаче й нарікає.

Схвильований Тікірі пішов. Коли підвів голову, побачив білі зорі, що просвічували крізь пальми, й на мить спинився роздивитись їх. Вітер з океану подужчав, неподалік прибій гуркав об узбережжя, як молот об кувалду, гойдалися величезні крони кокосових пальм, зорі між ними то зникали, то знов показувалися, ніби грались у піжмурки, пальмове листя сухо шемрало — здавалося, ніби вгорі танцює юрба кістяків… Аж від того Тікірі запаморочилася голова.

Цієї хвилі зачув він голос своєї матері, яка його шукала, й відгукнувся.

Другого дня подарував пан Ліндсей Тіссі п'ятдесят рупій — відшкодував йому втрату сина, а пані Ліндсей взяла Бандалу за кухарчука.

— Це твій другий син — як його звати? Так, Бандала. Отже, цей твій Бандала, чи як його, куди менший, ніж той… той… як його звали… так, Каранга, отже, й пуття з нього менше. Але я не хочу, Тіссо, щоб ти мав збитки. Тож покладу йому таку саму платню, хоч він нічого не вміє й по-англійськи не розмовляє. Я ж бо така сама щира християнка, як ти буддист, і моя віра велить мені любити свого ближнього й допомагати йому.

— Дякую, мемсагіб, — уклонився Тісса.

Так Бандала став до своєї першої служби, і Тікірі втратив одразу двох товаришів. Бандала вже не мав часу тинятися надворі, а Жожо не смів залишати веранду; пані Ліндсей раптом вирішила, що вся ця жахлива земля кишить кобрами, й наказала служниці, аби не зводила з панича очей і не пускала його навіть до саду.