На Змiiному островi

— Так он куди ти хилиш! — вигукнув один із рибалок. — Більше й близько підходити до нашого човна не смій! Зрозумів?

— А ми й справді думали, як би його позбутися зайвих пасажирів, щоб для риби було більше місця, — мовив другий.

— Так, так! Він правду каже. Ти ж сам бачив, на який величезний табун ми натрапили. Таке не кожного дня буває. Якби тебе не було, ми б ще з десяток тунців могли покласти в човна, — додав стерновий і, бажаючи пояснити, чому рибалки не хочуть нікого брати з собою, розповів про такий випадок.

Одного разу якийсь чиновник умовив кількох рибалок взяти його в море. Вони натрапили на страшенно великий табун тунців і навантажили човен рибою врівень з бортами. Але ловля так захопила рибалок, їм так кортіло зловити ще з сорок — п'ятдесят тунців, що вони почали поглядати на чиновника досить вороже. Кінець кінцем одному з рибалок урвався терпець.

— Викиньмо його в море, — запропонував він, — адже ще скільки риби можна наловити…

Такого випадку, зрозуміло, не було. Все це хтось придумав з лихим наміром звести на рибалок наклеп і показати, які вони жадібні. Стерновий, розповідаючи, весело сміявся: він і сам, очевидно, не вірив, що таке могло бути.

— Ну, час додому, — закінчив розмову стерновий.

Інший рибалка витягнув камінь, що правив за якір, і ми попливли додому. На морі був штиль. Перед нами знову розляглась безмежна водна рівнина, по якій перебігали яскраві сонячні плями.

На обрії з'явилось щось схоже на маленьку темну хмаринку.

— То вершина гори, наш орієнтир, — пояснив мені стерновий.

Хмаринка дедалі збільшувалась, і незабаром я виразно побачив порослу лісом вершину гори. Слідом за цим на обрії стали виникати маленькі темні цятки, які через кілька годин перетворились на пишні верхівки кокосових пальм. Земля поступово наближалась. Ось уже на березі видно рибальські халупи, човни, біля яких стрибає, кричить і б'ється за викинуту принаду вороння. Ось уже рибалки виходять з човна і підтягують його на берег. До нас підбігають якісь чоловіки, хлопці зазирають у човен і дивуються, скільки ми наловили риби. Я вистрибую на берег.

— Та це ж той самий хлопець, якого директор школи розшукує вже третій день! — дивується якийсь старий дід.

— Хлопець він хоробрий, ніде правди діти, — каже стерновий і ласкаво дивиться на мене. Забобонні рибалки думали, що це я приніс їм щастя і що риби вони наловили завдяки мені.

— Відведи хлопця до директора школи Дхармасінге та прихопи в подарунок двійко гарних тунців, — наказав стерновий одному з рибалок.

Побачивши мене, пан Дхармасінге і його дружина полегшено зітхнули, а в Сомалати від радості в очах заблищали сльози. Гунадаса ж відразу попросив, щоб я негайно розповів йому про свої пригоди.

— Невже ти справді ходив з рибалками у відкрите море? — не вірив він.

— Так ось у чім річ! Ти втік з дому лише для того, щоб наловити нам риби, — ущипливо зауважила пані Дхармасінге. — А ми мало не збожеволіли, розшукуючи тебе. Адже ми відповідаємо за тебе перед твоїм батьком.

Сам пан Дхармасінге не промовив ні слова. На другий день приїхав мій батько, його викликав телеграмою директор. Не встиг батько увійти в будинок, як подружжя почало скаржитися на мене.

— Ваш син весь час поводився вкрай неслухняно і заслуговував за це якнайсуворішої кари. Втім, ми не карали його, ні разу навіть пальцем не зачепили, — заявила пані Дхармасінге, притишивши голос, щоб я її не почув.

— Дарма ви його не шмагали, — голосно відповів мій батько. — І я дуже прошу вас вдаватись до різок, якщо він буде поводитися погано й надалі. Щоб виправити цього негідника, потрібні найжорстокіші заходи.

— Хіба я можу бити вашого сина? — здивувався пан Дхармасінге. — Та в мене просто рука на нього не зніметься.

— Бийте його, бийте! І скільки б ви його не били, я на це не нарікатиму.

— Ми дуже й дуже просимо вас забрати його додому.

— Але як же забрати його зараз? Адже ви казали, що в школі скоро розпочнуться екзамени. Простіть його, будь ласка, востаннє, дайте йому ще одну можливість спокутувати свої провини. Я прошу вас як високоосвічену людину і свого найкращого друга.

— Він у нас майже рік, але за цей час став ще більш неслухняний. Ми вже й просили, і умовляли його, однак наші зусилля пропали марно. Але ви, пане Гінівелле, мій особистий друг, і я просто не можу не задовольнити вашого прохання, — відповів пан Дхармасінге.

На цьому розмова закінчилась, і мій батько поїхав додому.

Розділ четвертий

БІЙКА

Батько звелів мені прожити в директора школи всі свята. Додому я мав повернутися лише після того, як складу екзамени.

Директор і його дружина воліли проводити свята тихо й спокійно. Найулюбленішою їхньою розвагою було повчати нас, що можна і чого не можна робити. Вони ретельно, по кілька разів на день, перелічували гроші, які належало заплатити дрібному торгівцеві чи крамареві. І так день у день…

Нудьгу, що вселилася на свята в цьому домі, якоюсь мірою порушували тільки Сомалата, Гунадаса та я.

Майже весь час минав у мене на вулиці, де я бігав і грався з своїми шкільними товаришами. Я думаю, що пан Дхармасінге давав мені таку волю, аби ми з Сомалатою та Гунадасою не побили в його домі посуд та меблі. Своїм же дітям виходити з двору не дозволяв.

Директор готувався урочисто зустріти сингальський Новий рік. На свято він запросив сільського крамаря. Цей крамар відвідав директора напередодні свята. Вбрався він дуже пишно: на ньому був новісінький саронг, плащ, до якого замість ґудзиків було пришито п'ять блискучих золотих монет, черевики і золотий ланцюжок з почепленими до нього великими й маленькими золотими монетами.

Коли крамар зайшов до кімнати, ми сиділи на матах і їли зварений на молоці рис, розкладений на листі банана. Після взаємних привітань гостя, щоб ушанувати, було посаджено біля хазяїна. Потім подано млинці на олії та різні новорічні ласощі. Покуштувавши їх, крамар узяв у руки бронзовий світильник, засвітив його і насипав на підставку жменьку звареного на молоці рису. Потім він укинув кілька зерняток рису в рот, підвівся, взяв листок бетеля, поклав на нього дві монетки — одну срібну, а другу мідну, згорнув цей листок і разом з монетами простягнув його на розкритій долоні панові Дхармасінге. Після цього крамар повторив цю церемонію з усіма іншими.

Пан Дхармасінге поважно підвівся з свого місця і дбайливо поклав листок бетеля з загорнутими в нього монетами в шафу, його дружина наслідувала його приклад, причому вигляд у неї був такий урочистий, наче вона робила жертвоприношення. Вона запевнила, що навіть не доторкнеться своїх монет до наступного Нового року. Мені крамар подарував одну срібну монету, зовсім маленьку, і одну мідну, трохи більшу. Директор подарував усім дітям — Сомалаті, Гунадасі й мені, — кожному по п'ять центів. Потім ми розгорнули подарунки, одержані від директорової дружини.

— Але ж тут лише один цент! — промовив Гунадаса.

У мене теж була монетка в один цент. Я поклав її на долоню й удав, ніби милуюся нею.

— Усього тільки один-однісінький цент! — вигукнула Сомалата й нестримно розреготалась, побачивши такий подарунок.

— Ці гроші ти, дочко, не витрачай, нехай вони так і лежать у бетелі до наступного Нового року, — спокійно порадила дружина директора, яку сміх Сомалати анітрохи не роздратував.

У відповідь Сомалата взяла листок бетеля в рот і почала його жувати. Від такої зухвалої вихватки я став про неї ще кращої думки.

В самий день Нового року до нас у гості завітало кілька хлопців, з якими ми разом учились. Той великий хлопець, який дражнив мене черепахою, теж прийшов. У цей день нам дозволялося грати на гроші, і ми заходились змагатися в «цеглинку». Сомалата раз у раз програвала, а я вигравав. В одному з конів Сомалата підкинула свою монету так, що вона впала якраз посеред цеглини. Тоді Піясена, той великий хлопець, всупереч усім правилам став підсовувати її ногою до краю. Я не стримався і вдарив його по цій нозі. Тоді він затопив мені в голову. У відповідь я дав йому по шиї. Розпочалася бійка. Хлопці ледве нас розборонили.