На Змiiному островi

— Годі бігати, — зупинив її Гунадаса.

Я пішов до них. Сомалата радісно підстрибувала й сміялась, а у мене вже виник новий план. Підійшовши до шафи, я спробував відчинити дверці, але вони були замкнені.

— Ось тобі ключ, — сказала Сомалата і, висунувши нижню шухляду шафи, простягнула мені ключа.

— Є пропозиція, — промовив я, відкриваючи шафу.

— Яка? — зацікавлено спитав Гунадаса.

— Зробити гойдалку.

— Але ж у нас немає вірьовки.

— А зараз ми зробимо її ось із цього, — відповів я і витяг із шафи дві скатертини і два сарі.

— Ой і битиме ж нас мати! — завагався був Гунадаса.

— Потім ми покладемо все назад, — заспокоїв я його.

Зв'язавши скатертини і сарі, я скрутив їх джгутом, висунув на середину кімнати стіл, поставив на нього стільця і прив'язав обидва кінці до сволока. Вийшло щось схоже на гойдалку. Потім я поставив стіл назад до вікна, посадив на гойдалку Сомалату і штовхнув її. Гунадаса схопився за гойдалку ззаду Сомалати, а я заходився їх розгойдувати. Раптом у замку почувся скрегіт ключа. Я обернувся. На порозі стояла пані Дхармасінге.

— Ой лишенько! — вигукнула вона і кинулась до дверей, що лежали на підлозі. — Хто це дозволив вам зняти двері? Навіть завіси познімали! Хто це зробив? — раптом вона побачила нашу гойдалку. — Ой лишенько! — вигукнула вона знову. — Мої сарі! Два моїх найкращих сарі! І ще скатертини! Хто ж це зробив? Це ти, бешкетнику!

Вона схопила Сомалату й Гунадасу за руки і силоміць потягла їх з кімнати.

— Це не дитина, а кара господня! — з серцем кинула вона. — Так цей хлопець рознесе на друзки увесь будинок!

На крик своєї дружини прибіг пан Дхармасінге. Побачивши жахливу картину руйнації, директор на мить остовпів, безтямно перебігаючи поглядом по кімнаті, потім щосили крутонув мене за вухо, відважив мені дзвінкого ляпаса і кинувся по свою палицю. Я кулею вилетів геть із кімнати, вскочив у кухню і чорним ходом вибіг з дому. Потрапити до рук директора мені зовсім не хотілось, тому я, не зупиняючись, пробіг повз хвіртку, що вела в садок, перескочив через паркан — і шукай вітру в полі.

Повернувся я лише через три дні.

Згодом мені розповідали, що пан Дхармасінге разом із своїми родичами ненастанно мене розшукував. Вони оббігали все село і його околиці. «Якщо з цим шибеником що-небудь станеться, мені доведеться за нього відповідати», — без кінця-краю повторював пан Дхармасінге. Та я бачив, як мене шукали, тому що спочатку ховався недалеко від дому. Вони обшукували подвір'я, темні завулки, кущі. Коли пан Дхармасінге чи хто-небудь з його родичів наближалися до моєї схованки, я тікав далі, ховався в іншому місці й спостерігав, як вони, похнюпивши голови, розходяться після марних пошуків по своїх домівках.

Увечері я почув, як хтось із родичів пана Дхармасінге сказав, що вони йдуть шукати мене на березі моря, а якщо не знайдуть, то вранці спробують щастя на базарі.

Коли я побачив, що вони повертаються від моря, я негайно побіг туди. Місяць був уповні, і в його сяйві море і берег були такі красиві, що я ніяк не міг намилуватись цією чарівною картиною.

Невдовзі прийшли рибалки. Вони покидали в човен мішки, весла, бутлі з водою та смолоскипи, зіпхнули човна в спокійне море і подалися до далекого рифу, де вони, очевидно, ловили рибу.

Години за дві до світанку на берег прийшли інші рибалки, сміливі й відважні люди, які ловили велику рибу, і заходились ладнати в дорогу свого величезного човна. Вибравши слушну хвилину, я скочив у цього човна і ліг на дно, майже сховавшись під кормовою лавкою. Все моє тіло боліло від утоми.:

Човен відчалив. Біля бортів тихо шепотіли хвилі, рибалки неголосно перемовлялись між собою. Нарешті лагідний плескіт хвиль і морський вітерець приспали мене, і я міцно заснув. Коли я знову розплющив очі, був ясний ранок, яскраво світило сонце. В кочетах, як і перше, ритмічно порипували весла.

— Ось тобі й маєш! Та тут хтось лежить! — вигукнув, нахиляючись, один з рибалок. Я побачив просто над собою широко розкриті від здивування очі й поросле густою бородою обличчя і схопився на ноги.

— Та це ж хлопець!

— Хлопець? Не може бути! — вигукнув стерновий!

— І якого біса він сховався на нашому човні? — розсердився другий рибалка. — Де ми його подінемо у відкритому морі? Якщо повернемось назад, то тільки змарнуємо день і нічого не зробимо.

— Кинемо цього негідника за борт та й край, — люто промовив третій рибалка. — А самі гайда ловити рибу.

Але тут мене впізнав стерновий.

— Та це ж той самий хлопець, що живе в директора школи, — мовив він до своїх товаришів.

Втручання стернового трохи мене підбадьорило.

— Я цього директора знаю, — докинув один з рибалок. — Скнара, яких світ не бачив.

— Будь ласка, не везіть мене назад, — гаряче попросив я. — Я буду вам допомагати чим тільки зможу, і слухатимусь кожного вашого слова. А моря я не боюсь.

— Хлопець, здається, не з полохливих, — промовив рибалка, який запропонував був кинути мене за борт.

Питання про те, відвезти мене назад на берег, чи взяти з собою, остаточно мав розв'язати стерновий. Звичайно, якби рибалки не запізнювались, а місце, де вони мали намір ловити рибу, було не так далеко, мене б одвезли на берег.

— Авжеж, не з полохливих, — погодився другий рибалка. — Хай їде з нами.

Стерновий трохи подумав і сказав, що він не заперечує.

Човен плив усе далі й далі в море. Спочатку рибалки орієнтувались на вершину однієї з гір на березі, а коли вона зникла за обрієм, орієнтиром для них став маяк, його світло, наче маленька зірочка, яскраво спалахувало віддалеки.

Повіяв свіжий вітерець, і один з рибалок підняв парус. Прив'язавши один кінець шкота, він дав другий його кінець стерновому, і човен швидко побіг по безмежній морській рівнині. Вода за кормою вирувала й пінилась, від носа й корми розбігались хвилі, а я стояв, випроставшись на весь зріст, і спокійно дивився вперед, відчуваючи, що рибалки здивовані моєю сміливістю.

Коли човен підійшов до того місця, де треба було розпочинати ловити рибу, один з рибалок опустив за борт важкий камінь. Мені хотілось хоч трохи допомогти своїм новим знайомим, і я подав кожному рибалці по мішку, що лежали на дні човна.

Рибалки прив'язали ці мішки до поясів, і взяли в руки довгі бамбукові вудилища з міцною волосінню й великими гачками. Потім один з рибалок почав пригорщами сипати у воду принаду, а стерновий закинув вудочку туди, де падала принада, і одразу ж різко підсік. За мить на дні човна підстрибував і виблискував лускою перший тунець. Тоді й інші рибалки, крім двох, що кидали принаду по обидва боки від човна, почали закидати свої вудочки. Море навколо човна аж кипіло, тунці кидались на принаду, знімаючи хмари бризок, вистрибували з води, стукались об борт човна і хапали наживу безперестанку. Стояв такий шум, наче зграя собак билась за кістку.

Не минуло й години, і човен був урівень з бортами повний риби. Рибалки неохоче змотали свої вудочки і сіли перепочити. Потім вони помили в морі руки й витягли пакунки з їжею. Мені теж захотілось їсти. Зрозумівши це, стерновий поділився своїм сніданком зі мною. Всі рибалки пожадливо їли каррі і рис. Їжа була досить проста, але вона здалась мені надзвичайно смачною. Крім каррі і рису, був іще варений з лимоном тунець і гостра на смак кокосова самбола. [5] Я з'їв усе, що дав мені стерновий, але не наївся. Помітивши це, один з рибалок дав мені ще рису, а стерновий риби й самболи. Я перемішав усе це і з'їв до останньої крихти.

Після сніданку всі знову помили руки в морі й напилися води з бутлів.

— То як, тобі сподобалося ловити тунців? — спитав стерновий.

— Страшенно сподобалось, — відповів я з невинним виглядом. — Так сподобалось, що хочеться ще раз спробувати.