На Змiiному островi

Про Зміїний острів існували й інші перекази. Люди розповідали, що за часів сингальських королів на ньому переховувались ватаги розбійників і що посеред острова ще й досі збереглися печери, в яких жили ті розбійники.

Ми з Джінною не один раз підпливали до Зміїного острова човном, але вийти на берег не наважувались. Джінна навіть і говорити про це не хотів.

— Даремно ми до нього підпливаємо так близько. На цьому острові самі злі духи та отруйні змії. І не лише отруйні, але й такі, яких ти ніколи й не бачив, — змії перевертні.

Мабуть, кожній людині знайомий такий душевний стан, коли вона не зважає на небезпеку і буває ладна на одчайдушні вчинки. І от одного дня, коли мене пойняв саме такий настрій, я сів у човна, поплив до острова і, перемагаючи страх, вистрибнув на його берег. Мої ноги відразу ж вище колін вгрузли в липку й густу грязюку. Мені аж перехопило подих від страху, але я йому не піддався. Доклавши великих зусиль, я подолав твань і опинився на твердому грунті. Вздовж берега тяглися густі зарості, і від мангрових дерев, схожих на привидів, що ніби кудись ішли на своїх коренях-ходулях, мені чомусь похололо в грудях. Ще страшнішими й таємничішими здались мені зарості папороті із схожим на велетенських стоног листям, а також височенні коркові дерева, що росли просто на болоті, де блищали віконця води. Коркові дерева були обплетені ліанами, на прямих, як списи, гілках висіли й повільно гойдались на довгих ніжках плоди.

Передчуття якогось лиха, чогось жахливого дедалі дужче оповивало мене, і я із запізнілим каяттям пошкодував, що не взяв свого вірного друга Джінну.

З джунглів до мене долинали якісь дивні таємничі звуки, заглушуючи на мить звичне для мого вуха дзижчання комах і щебетання птахів. У повітрі пахло прілим листям, гнилими плодами.

Я досить довго непорушно стояв на місці, тривожно озираючись довкола, поки трохи не заспокоївся. Потім я все ж таки вирішив дослідити острів. Продершись крізь зарості папороті, я вийшов на широку галявину, посеред якої височіла невелика скеля. Я виліз на неї й роздивився довкола. Виявилось, що центральна частина острова була вільна від тропічного лісу і являла собою, по суті, луг, на якому росли три великих кокосових пальми і два мангових дерева. На пальмах було багато горіхів. Те, що на острові росли пальми, дуже мене здивувало. «Хто міг посадити тут ці дерева? — питав я сам себе. — Невже розбійники, що жили сто років тому?»

Я рушив далі. Ледве продираючись крізь плетиво ліан і колючі кущі, я нарешті вийшов на луг, що його видно було з вершини скелі. Під кокосовими пальмами і манговими деревами валялись висохлі горіхи й плоди, що вже починали гнити.

Кілька кокосових горіхів я взяв з собою. Джунглі жили своїм галасливим і метушливим життям. Кричали папуги, щебетали, співали й цвірінькали тисячі птахів, точились нескінченні бої за здобич — солодкі плоди й горіхи каджу.

Раптом у мене над головою почувся чийсь глузливий сміх. Я здригнувся. Сміх почувся знову, і тільки після цього я зрозумів, що то кричить на дереві дятел. Але тут же хтось кашлянув ззаду. Я обернувся і нікого не побачив.

— Хто там? — гукнув я.

Відповіді не було. Я трохи постояв і пішов назад. В мене не лишилось ніяких сумнівів: острів населений якимись таємничими істотами, і їхню таємницю я будь-що повинен розкрити!

Обминувши болото, я вийшов на берег. Човен стояв там, де я його залишив. Я кинув у нього кокосові горіхи, відштовхнувся й поплив додому.

Коли я розповів Джінні, де був і що бачив, то й йому захотілось відвідати Зміїний острів.

Через тиждень ми поїхали на острів удвох і оглянули всі місця, вільні від лісу й густих чагарників. Нам пощастило знайти джерело і неподалік нього печеру, в якій хтось колись жив. У печері вздовж однієї з стін лежала довга кам'яна плита, на ній вільно могли вмоститися троє чоловік. Денне світло проходило в печеру крізь вхід і маленький отвір вгорі.

У мене виникла цікава думка, і я сказав Джінні:

— Слухай, давай оселимось на цьому острові. Будемо розчищати джунглі і обробляти землю.

— А що ми їстимем?

— Привеземо з собою рису та інших харчів, посуд…

— Але ж у нас немає ні мотик, ні сокир, ні лопат.

— Це ми купимо або позичимо в Полі Гама-рали. Жити будемо в цій печері. Копати колодязь не треба, бо поряд є джерело.

Джінна погодився.

Повернувшись додому, ми розповіли про свій намір Поді Гама-ралі.

— Ви що, хочете жити в отому зміїному лігві? — здивувався він. — Там, мабуть, і ногу поставити нікуди, щоб не наступити на яку-небудь кобру чи гадюку.

— Ми не бачили на острові жодної змії, — розсміявся я. — Навіть звичайнісінького вужа.

— Не може того бути! — вигукнув він. — А я думав, що там змії аж кишать. Але хай ви таки справді не бачили там жодної змії. То де ж тоді поділись ті змії, яких стільки років возили на острів?

— Невже ви думаєте, що кобри могли вилізти із закритих кошів? Вони в них так і подохли, а якщо яка й вилізла, то попливла з острова до себе додому.

— А хіба кобри вміють плавати? — спитав Джінна.

— Що правда, то правда. Вміють. Вони дуже далеко плавають, — відповів Поді Гама-рала.

Після цієї розмови Поді Гама-рала подарував нам старого човна, гостру сокиру і дещо з посуду. В місцевого крамаря ми купили рису, солі, борошна, стручкового перцю, сушеної риби, дві сокири, два ножі, дві тарілки — словом усе, що нам треба було для переселення на острів.

Розділ сьомий

ЗМІЇНИЙ ОСТРІВ

Наступні два дні ми доводили до ладу човна, конопатили його й смолили, щоб він не протікав. Ми також замінили старі кочети новими. У неділю вранці ми навантажили в човна все, що хотіли взяти з собою на острів, і були готові розпочати нове життя.

Проводжав нас Поді Гама-рала. Він прийшов до човна і на прощання подарував нам уже велике цуценя і рушницю.

— Човен у вас перевантажений, — застеріг він. — Дивіться, пливіть обережно.

Ми від щирого серця подякували йому й вирушили в путь. Дотримуючись доброї поради Поді Гама-рали, ми пливли не поспішаючи. Густі мангрові зарості тяглися вздовж усього берега острова, але ми знайшли прогалину і причалили. Вивантаживши з човна речі, ми витягли його на пісок, принесли три досить товстих колоди, поклали їх у воду біля самого берега і наклали на них каменюк. Вийшло щось схоже на причал. Після цього ми протоптали до нашої печери стежку, попереносили все, що привезли з собою, простелили мати, поклали подушки і лягли перепочити. Трохи відпочивши, встали й приготували собі сніданок — їли кокосові горіхи й лишились голодні. Зате обід у нас був розкішний. Джінна зварив рису й каррі з сушеної риби, а я приготував з кокосового горіха смачну самболу. Наївшись донесхочу, ми знову полягали на свої мати й одразу заснули наче вбиті.

Прокинулись ми тільки вранці другого дня. Та й то розбудили нас птахи, що співали, цвірінькали й кричали в джунглях. Поснідали ми вареним бататом, випили чаю з пальмовим цукром і взялись до роботи.

Ми працювали наполегливо й старанно, і десь через тиждень побачили перші наслідки наших зусиль: за цей час ми встигли розчистити досить велику ділянку землі й засадити її бататом і маніокою. Після цього ми взялися до плодів манго: зібрали з обох дерев, розрізали кожний плід надвоє, з внутрішнього боку кожної половинки зробили глибокий надріз ножем, посолили й поклали сушитись на сонці. Треба було ще довести до ладу джерело. Ми зробили й це. Почистили його, викинули мул і твань, обгородили його невисоким кам'яним муром. Коротко кажучи, не минуло й двох тижнів, як та частина острова, де ми знайшли притулок, набрала зовсім іншого вигляду.

Джінна взяв собі за звичку спати біля самісінького входу в печеру. І от якось вночі він схопився з своєї мати, вчепився мені в плече й закричав: