Авантюрнi кандибобери або трiо наступаe (СИ)

- Куди летимо? - крізь гуркіт "турбіни" лине до мене Куськине запитання.

Потрібно підсказати маршрут і я, поглянувши на карту, якою являється задирка на дереві, велично промовляю:

- До діда Мирона й баби Фросі купатися!

Пілот Куська задоволено кивнула головою і, прицмокнувши язиком, "піддала газу". Через 2 секунди ми вже були у "діда Мирона в Чапаєвці".

Принісши купіль - стару алюмінієву іржаву миску, наповнену попелом та коксом, Куська посадила туди перелякану курку. Бідолашна Попугайка було спробувала пручатися, проте швидко стихла, почувши загрозливе: "Не пручайся, бо як не помиєш голову, то в тебе будуть воші!"

Після купелі замотана в рушник Попугайка "сохне", а ми галопом біжимо на верескливе Вікушкине: "Оксаааанаааа!" біля воріт.

- Чого так довго? - протягнула Вікушка, скривившись, і тут же додала із цікавістю, - а що ви робите?

- Купаєм Попугайку! - урочисто промовила Куська. - Зате в неї не буде вошей.

Вікушка задоволено хмикає і, покрутивши головою, пропонує:

- А давайте гратися в смішилки?

- Як це? - підозріло запитує Куська, якій завжди випадають найогидніші ролі.

- Ну, ми будем смішити один одного, і хто перший засміється, то й смішить решту.

Нам це припадає до душі і ми, примостившись на сходах біля туалету на курячому дворі, починаємо гру.

Першою смішу я, тоді - Вікушка, а далі випадає черга Куськи. Проте їй не доводиться довго старатися - як тільки вона зриває із дерева листок і, послинивши, ліпить до лоба, ми вибухаємо реготом.

- Оксана перша засміялася, - гордовито промовила Куська, закопиливши губу.

Ну, перша то й перша. Досі мені було легко розсмішити сміхотливу Вікушку.

Проте цього разу вона сидить, мов камінь, навіть не посміхаючись. Я й гримаси корчила, й історії розповідала - сидять! Ні пари з вуст!

Тоді я у відчаї схопила Попугайку й, подмухавши їй у пір'я, посадила собі на руку зі словами: "Діва Марія родила сина!"

Що тут сталося! Вони реготали, як несамовиті, а коли я істеричним голосом завела: - Авееее-Марііііяяяяя! - то й зовсім покотилися від сміху.

Попугайка сиділа на моїй руці і лупала на "божевільних" своїми великими курячими очима, немов розуміючи, що на даний момент вона - "Божий син"...

ЛЄС

"Що за дивне слово?" - подумаєте ви. - "Якийсь лєс..."

Та ви помиляєтеся! Це звичайнісінький ліс. А чому саме "лєс" ви зараз дізнаєтесь...

То був звичайнісінький вихідний день. Мама з татом поїхали на базар, бабуля слухала у себе радіо, а ми з Вікушкою сиділи на лавці і вдесяте слухали "Несе Галя воду", що звучало в дяді Вані в гаражі. Наївшись груш та напхавши ними бідолашного кота Тімку, ми кисли на сонці. Тут Куська підхопилася на ноги і поважно-загрозливим тоном випалила:

- А я вам зараз такий фільм покажу, що ви будете плакати!

Ми з Вікушкою переглянулися й зареготали. Малій це не сподобалось і вона додала у голос жаху:

- Вам буде дуже-дуже страшно! Це трагічний фільм на русском язикє.

Ми зареготали ще сильніше. Проте зацікавилися.

- І так! - Куська вийшла на середину подвір'я. - Фільм перший! - Вона урочисто вклонилася й схрестила руки на грудях. - Лєс! - Вона судорожно здригнулася. - Наша Україна! Наша Україна! Лєс!

Ми з Вікушкою було засміялися, проте, побачивши, що мала насупилася, робимо вигляд, що вже плачемо над "трагедією", ховаючи у долонях обличчя.

Ми корчилися від сміху, а Куська задоволено продовжувала, упевнена, що ми ридаємо від горя та жалю.

Дії розгорталися, як ми зрозуміли, у лісі. Дівчинка заблудилася, відставши від друзів, що збирали ягоди, і тут раптом настала люта зима. Згідно із Куськиною логікою, зима приходить або відразу ж після того, як хтось десь загубиться, або дівчинка бродила по лісі всю осінь. Так чи інакше, але дівчинці приходив, як то кажуть, капут. Вона скорчилася під грушею, обхопивши себе за коліна і "дрижала від холоду", бо на вулиці було "мінус 20". І тут Куськині очі округлилися і радісно заблищали. Ми теж притихли, заінтриговані - що ж може врятувати бідну дівчинку.

І тут моє "янголятко" зриває з груші листочок і запихає собі під футболку зі словами:

- Ой, лістік! Может бить, сагрєєт!

Ми з Вікушкою просто заходимося сміхом, при цьому не забуваючи робити вигляд, що плачемо. Куська, насолоджуючись нашою реакцією, понесла таке, що наступні 5 хвилин ми не могли ні вдихнути, ні видихнути.

- А я... я загубілася! - розпачливим голосом скрикнула Куська. (До дівчинки тільки дійшло). - І мєня с'єдят волкі! Но нєт! У мєня єсть патіка! І ані єйо пабачат і убєгут!

Потім Куська примружила одне око, трохи постояла, а далі зірвала бур'ян і радісно заволала:

- Ой, квєтачка расквєтла! Вєсна прішла! Растаял льод! Ой, а вон і маі друзья! Ані мєня іщут!

Дивно, але друзі шукали її всю зиму по лісі.

І тут все закінчилося хеппі-ендом:

- Мама, папа! Ві мєня нашлі! Я хачу єсть! (хм... дивно) Пашлі дамой, там у нас єсть курка!

І Куська урочисто вклонилася, показуючи, що трагічний фільм закінчився. Ми з Вікушкою вже реготали, не ховаючись, бо ж хеппі-енд, а Куська задоволено вклонялась до землі і примовляла: "А я ж казала, що ви будете плакати!..."

АНФІСКА (БОГДАНЧИК)

Одного дня нам привезли кошеня - димчасте, пухнасте, гарненьке, тільки дуже вже лякливе. Вирішили назвати його Анфіскою. Поміж нас усіх, хто обступив тваринку, пропхалася Куська і діловитим тоном заявила:

- Нічо! Скоро Анфіска перестане боятися. Я її покупаю і вона буде хароша. Да, Богданчик? - звернулася вона до кошеняти і, підхопивши його на руки, понеслася геть.

Ми з Вікушкою лише переглянулися, а далі з гиком помчали за нею, доки вона не скрутила бідолашній тварині голову.

Куська бігла від нас щодуху, аж коси їй розметлялися. Бідне кошеня теліпалося в неї під пахвою і жалібно нявчало. Ми зробили вигляд, що відстали, і зупинилися відпочити під розлогою яблунею.

- Як ти думаєш, чого Куська називає Анфіску Богданчиком? - задумливо жуючи травинку, питаю я.

- Не знаю, - Вікушка присідає в траву і примружує очі, насолоджуючись прохолодою. - Може, тому що її дав нам Бог?

- Її нам привезла баба Люба, - заперечую я.

- Але ж Бог дав її бабі Любі! - очі Вікушки починають злісно блищати.

- Бабі Любі її народила кішка! - не здаюся я.

- А кішці, а кішці хто дав?!. - кричить подруга, підхопившись на ноги. - Бог кішці дав кошенят!

Тут вже я змушена погодитись, що більше ніде було взяти кішці своїх дітей, тож Вікушка відчуває себе переможницею.

- Ну, добре. Відпочили - і досить. Ходімо подивимось, що робить Куська, - промовляю я.

І ми йдемо за хату, де знаходиться гараж.

Звідти долинає якесь мурмотіння, мовби хтось читає заклинання. Ми не знаємо, що й думати. Ступаючи тихо й дуже повільно, крадемося за гараж. Подруга перша зазирнула у шпаринку, завмерла, а потім повалилася на землю, давлячись беззвучним сміхом. Я нетерпляче її відштовхую і чимскоріш заглядаю всередину. Моїм очам відкривається небачена картина.

У купі попелу і коксу Куська "купала" Анфіску. Бідолашна кицька вже навіть не пручалася. Куська дбайливо возькала її в пилюці, терла щоки, смикала за вуса. Потім, видно, вирішила, що досить. Зробила кілька рухів, немов вона "викручує" тварину, а потім підкинула її над головою з диким вереском: "Богданчик!!!"

Тут ми вже не крилися - задихалися, хрипіли і корчились на землі від реготу.

Куська з гнівом зиркнула у наш бік і войовниче направилась до нас. Анфіска скористалася нагодою і чимдуж побігла у сад. Ми слідуємо за нею, оскільки рішучий запал мого "янголятка" охолонув, а на заміну прийшов несамовитий рев. Дуже ж бо вона була зла, що ми їй таку розвагу зіпсували. А ми тікали, куди очі бачили, бо із хати вже бігла мати з віником, а вона розбиратися не буде...