Авантюрнi кандибобери або трiо наступаe (СИ)

Гей, ти що забула, чим закінчились наші минулі спроби заробити грошей? Я таким займатись більше не буду! – категорично відрізала я.

Ага, - з поважним виглядом кивнула Куська.

Ну, добре. Тоді давайте без грошей, - не вгамовувалась подруга. – Продумаємо програму, щоб людям було цікаво.

Ну, це вже інша справа, - погодились ми й почали складати план заходу.

Спочатку мало бути привітання від ведучих, себто, нас трьох. Кожна мала сказати своє слово. Далі йшли конкурси, пісні, а наостанок Вікушці заманулось показати п`єсу. Ось тут ми й замислились. На той час нашим улюбленим фільмом був Ван Хелсінг – кіно про вампірів та вовкулаків. Тож подруга вирішила розіграти сцену із нього.

- А хто буде Ван Хелсінгом? – запитала Куська.

Вікушка примружилась і якось аж занадто пильно подивилась на малу.

- Ти, звичайно, - повільно промовила вона. – А хто ж іще?

- Я-а? – мала була у захваті. Чи не вперше їй дісталась головна роль у наших задумках.

- Так, ти. А ми будемо вампіршами. А ти будеш нас «вбивати».

На цьому й домовились. Ми були дуже задоволені із того, що вигадали.

Наступного ранку я поїхала у центр міста й надрукувала 50 екземплярів оголошень у гарному оформленні, які потім розклеїла по нашому містечку. Ось що було надруковано:

Увага!!!

Лише цієї суботи грандіозний концерт

«Орхідея»!

На вас чекають конкурси, пісні, чудові призи

від ведучих, гарний настрій та незабутні

емоції! Спеціальний гість програми -

Ван Хелсінг!!!

Чекаємо на всіх бажаючих!

ЛАСКАВО ПРОСИМО!!!

Далі йшла адреса й дата проведення заходу.

Ми вже добре підготувалися й з нетерпінням чекали на день, який мав принести нам славу й загальне визнання.

Й нарешті він настав. Концерт було призначено на 12:00 за Київським часом. Була лише сьома ранку, проте у Вікушкиному дворі робота вже кипіла.

Ми застелили лавку рядном, зробили собі «гримерну» зі старих занавісок, мішковинням відгородилися від вулиці, створили немовби свою концертну залу. Ще раз пройшлися по програмі, перевірили наявність призів, прокрутили касету з фонограмою в старенькому магнітофоні.

Вікушкин собачка Тузик, яким нас чомусь завжди лякали, нетерпляче крутився під ногами. Сьогодні мав відбутися його дебют, адже я вчила його рахувати до чотирьох та вирішувати легкі задачки. Задля досягнення результату я вперто морила бідолашну тваринку голодом. Ближче до дванадцятої почали сходитись люди. Ми, звичайно, очікували, що глядачів буде багато, проте ТАКОГО ми й не сподівалися! Вже й на лавці ніде сісти, й на траві порозсідалися, а гості все прибувають та прибувають. Дехто навіть приїхав автомобілем, видно, здалеку. Нам стало трохи лячно, бо переживали чи вистачить на всіх призів, якими являлись яблука та цукерки.

- Біжи нарви ще яблук, - шепнула я сестричці, а сама несміло виглянула з-за шторки.

Людей був повен двір. Вони несміло заходили в прочинену хвіртку, здивованим поглядом окидали наше мішковиння й благенькі занавіски, стенали плечима й всідались прямо у траву, куди гостинно припрошувала їх Вікушка.

- Сідайте, гості дорогенькі! – репетувала вона, не жаліючи голосу. – Зараз починаємо!

Вікушка ввімкнула жвавеньку мелодію на магнітолі й моторно рухалась по подвір`ю. Куська тим часом принесла повну пазуху яблук й пошепки розповіла останні новини:

- Там наші батьки за голову хапаються, кажуть, що ми їх знеславимо своїми яблуками й мішковинням. Люди приїхали навіть із сіл, таке робиться!..

Я вже й сама злякалась того, що робилось. А що, як потім люди скажуть, що їх обдурили? Адже, певно, вони думали, що це буде справжній концерт зі справжніми артистами.

Та відступати було пізно. Треба будь-що викручуватись із ситуації.

- Починаємо! – Вікушка вбігла за шторку й вхопилася за зошит. – Досить людей марудити!

Ми зібралися з духом і вийшли на «сцену», якою являвся пеньок.

Божечки! Сила-силенна пар очей вп`ялися у нас одразу ж. Принаймні, так мені здалося.

- Дорогі гості! – почала Вікушка. – Сьогодні незвичайний день! Цей день ви запам`ятаєте на все життя!

Я глипнула на неї й легенько вдарила ліктем у бік. Що вона меле?..

А подруга натхненно продовжувала промову. Настала моя черга.

Тож… як казала моя подруга… кхм… тобто, наша ведуча Вікторія… - я відкашлялась, - почнемо!

Ми швиденько забігли за шторку.

- Там стільки людей! – перелякано зашепотіла я.

- Ну, то й що?! – не зрозуміла подруга. – Чим більше, тим краще. Про нас знатимуть усі!

А й справді. Я перестала боятись і вже впевненіше визирнула у натовп. Серед глядачів з`явилися наші батьки та бабусі. Всі з нетерплячим очікуванням дивились на «сцену».

Нехай Куська заспіває пісню, поки ми підготуємо все необхідне для конкурсу, - сказала Вікушка.

Я не знаю ніяких пісень, - закопилилась сестричка.

Та будь-що заспівай! Займи їхню увагу. Ти ж нас підводиш! – сердито загримала подруга й випхала малу у плечі.

Там її зустрів шквал овацій. Завмерши на місці, мала підбадьорилась і впевнено стала на пеньок.

Цікаво, що вона заспіває? – я зробила спробу догадатись.

Мабуть, Алсу. Або «Блєстящіє». Це ж Куська, - знизала плечима Вікушка, спокійно готуючи цукерки.

Але те, що ми почули за декілька секунд…

Сєрдце, я нє знаю, какоє оно, красноє ілі зєльоноє! – завела сестричка істерично.

Ймовірно, хтось їй сказав, чим голосніше людина волає, тим гарніше.

Подвір`я зірвалося сміхом. Здавалось, реготала вся вулиця, а найбільше – ми з Вікушкою. А Куська продовжувала, не соромлячись. Врешті, я загнала її за штору, попередньо вклонившись. Глядачі втирали сльози з обличчя, лежачи в траві.

Потім був конкурс із призами, після чого я успішно провела номер з бідолашним Тузиком, який від голоду блискуче вирішив усі задачки, чим зірвав бурхливі оплески. Ми співали, танцювали, припрошували до веселощів гостей, аж старі діди почали пританцьовувати на місці. На завершення нашого концерту ми показали «Ван Хелсінга». Начепивши на груди пакети із водою, натягли якесь лахміття й вишкірили зуби. Ми – вампірші. Куську ж вбрали в бабусині чоботи та крислату шляпу, як головного героя. За задумкою, вона повинна була ткнути гострим кінцем дрючка нам у груди, а вода повинна була зімітувати кров.

Проте не так сталося, як гадалося. Не встигли ми вибігти на сцену, як пакети відірвалися від шиї й упали додолу, замочивши ноги нам і деяким глядачам, що сиділи найближче. Всі знову зайшлися реготом. Проте Куська не розгубилася й зіграла роль до кінця. Вона так підскакувала, ухилялась від уявних вовкулак та перевертнів та дико верещала, що глядачі були у захваті. Та й ми, зізнатися, також. На прощання, ми виконали пісню «Ми бажаємо щастя Вам!», під яку люди потихеньку почали підійматися із місць. По закінченню нас знову накрив шквал оплесків та вигуків. Люди навіть запитували, коли у нас ще будуть концерти. Бабусі втирали хустинкою сльози радості за своїх онучок. Так, це було справжнє щастя. Нам дякували за те, що дали змогу перепочити від городів та худоби й хоч трохи розслабитись. То був фурор. Ми вже були впевнені, що концерт вдався на славу. Ми все вклонялись та вклонялись до землі, проводжаючи наших гостей, а батьки цілували та пригортали нас до себе. Після чого Вікушкин тато купив нам повний пакет солодощів та висипав прямісінько перед нашими носами, як нагороду. Й ми ласували до самого вечора, радіючи з того, що ми такі молодці.

ТОВАРИСТВО «ОПІВНІЧНИКІВ»

У нашої коханої подружки, окрім розуму, була ще й дурість. Втім, як і в нас з сестрою. Річ у тім, що ми дуже полюбляли все містичне та страшне. Вікушкині вуха вихоплювали з дорослих розмов лише найстрашніші факти та речення, складали докупи та перефразовували. А потім вона розповідала нам страшні історії.