Слiд веде до моря

Вони разом повернули до порома.

— Давай допоможу, — сказав Юрко, сам дивуючись своїй сміливості.

Марта простягнула сітку. Вони йшли мовчки, не дивлячись одне на одного.

Біля порома дівчина гукнула поромникові:

— Тату, не барись! Через півгодини — обід!

Юрко вже знав, що поромник — Мартин батько.

— Гаразд! Я скоро буду! — обізвався той.

Марта простягнула руку, щоб узяти сітку, але Юрко сказав:

— Я не поспішаю. Піднесу ще…

Вузькою стежкою вони зійшли на горб, і звідти їм відкрилась широка панорама затоки і морського узбережжя, що тонуло в синюватій імлі. Праворуч, понад водою, жовтіли свіжотесаним деревом причали. Біля них гойдались на хвилях чорні насмолені рибальські човни.

Вище, по березі, простяглися в два ряди новенькі будинки під сірими шиферними покрівлями. Тут жили портові робітники і службовці.

Біля одного будиночка Марта зупинилась.

— Ну, от я й дома. Спасибі тобі, Юрку!

— Нема за що, — буркнув хлопець і віддав сітку. — Ти сама господарюєш? А де ж мама?

— На курсах у Харкові. А ми з батьком удвох. Я уже навчилася варити. Картоплю в мундирах, макарони, чай, — Марта засміялась. — А от борщ — ніяк! То дуже кислий, то дуже солодкий. Зате рибу смажити я мастак. Батько частенько привозить з моря…

— У вас є човен?

— Є. Двовесельний. Ходімо — покажу! Тут, край городу, він і стоїть біля причалу.

Вони пройшли стежкою до берега. На воді погойдувавсь невеликий, з гострим цяцькованим носом човен. На стрункій щоглі біліло підв'язане вітрило.

Човен справді був чудовий. Пофарбований у біле, з голубою смугою над бортом, з наглухо зашитою кормою і носом.

Юрко аж заахкав, побачивши його.

— Тобі так хочеться поплавати? — запитала Марта.

— Ми хочемо з Сергієм на Замковий острів. Там якась експедиція…

— От що!.. Тоді й я з вами! Я попрошу батька — він дозволить взяти наш човен. Це ж недалеко…

— Я скажу Сергієві! Приготуємо уроки — і прийдемо. Чекай на нас!

Юрко швидко пішов до перевозу.

Він не розумів сам себе. І чого він так зненавидів Марту спочатку? Просто дивно. Подумаєш — посміялася з нього!.. І що ж? А може, вона мала рацію, що посміялась? Може, він і справді був смішний?

Перед очима знову зринула постать дівчинки, її кучеряве чорне волосся і пустотливі очі. І йому захотілося, щоб Марта думала про нього тільки хороше.

Він мовчки зійшов на пором, переправився на той бік і піднявся на горбок.

Утоптана до блиску стежка звивалась між зеленими кущами глоду і ліщини. Юрко закинув на плече портфель і підскоком припустив до висілка.

На повороті дорогу йому раптом перетнув Владислав Хвостенко. Він вискочив з придорожніх кущів і став на стежці, засунувши руки в кишені. Юрко хотів мовчки обминути його, але той ступив крок назустріч і кинув погрозливо:

— Стій! Не поспішай!

Юрко зупинився.

— Слухай, ти, як тебе! Підійди ближче! Побачу, чи й тут ти такий герой, як там… у школі.

Юрко ступив крок назустріч Хвостенкові. Він починав злитися.

— Ну, що ти хочеш від мене? — спитав тихо, стримано.

— Хочу, щоб ти зрозумів, з ким маєш справу!

— Я знаю, що ти — Хвостенко.

— Ще не знаєш, але скоро дізнаєшся!

— Це що — погроза?

Хвостенко кинув портфель на траву, почав закачувати рукави.

— Зараз побачиш!

— Невже тебе так заїли оті м'ячі?

Хвостенко стиснув кулаки. Хижо блиснули його зеленкуваті очі.

— От що! — сказав тихо, але з притиском. — Забудь дорогу до порту! Тобі ясно?

«Ось воно що, — здогадався Юрко. — Він слідкував за мною й Мартою!.. Ну й дурень же! Адже кожен на моєму місці допоміг би дівчині…»

Але вголос сказав:

— Ні, не ясно! Я ходив і ходитиму куди захочу! І ти мені не указ! І можеш не погрожувати! Не на такого напав!

— Ось ти як заговорив! — вигукнув Хвостенко. — Начувайся ж! Я обскубу твої руді патли!

Він хотів було кинутись на Юрка, але в цю мить з-за кущів від порома виринула ватага старшокласників. Хвостенко оглянувся, схопив портфель і сказав поспіхом:

— Жаль — перебили. Зустрінемося в іншому місці! Хоча б на Замковому острові… Я візьму човен — там нам ніхто не перешкодить. Чи, може, злякався? Ну? Кажи зразу!..

Юрко спалахнув.

— Добре, зустрінемось на острові, якщо ти бажаєш…

— Пожалієш, рудий! — прошипів Хвостенко і зник у кущах.

ПОЄДИНОК

Ні в понеділок, ні у вівторок вони не змогли попливти до Замкового острова. У понеділок Юрко з матір'ю перевозили решту речей, а у вівторок, після четвертого уроку, до нього підійшов Хвостенко і тихо, по-змовницьки сказав:

— Я чекатиму тебе сьогодні о четвертій з човном край нашої левади. Знаєш, де це?

— Знайду, — коротко відповів Юрко.

О пів на четверту Юрко непомітно, щоб не зустрітися з Сергієм, вислизнув з дому і левадами, продираючись крізь зарості калини, вийшов до вузької довгої затоки, яка вганялась у берег гострим язиком.

Було тепло і тихо. Вода сонно плескалась у розмитому корені дерева, миготіла під яскравим весняним сонцем блискучими зайчиками. З тополі летів жовтавий пушок цвіту, падав на воду і гойдався на хвилях.

Минуло понад півгодини, а Хвостенка все не було.

Нарешті, він вибіг з кущів, спітнілий і сконфужений. Поспішно підійшов до Юрка.

— Не пощастило, — сказав він. — Наш човен забрав один знайомий. А іншого я ніде не міг дістати. Що ж нам робити?

Юркові стало смішно. Хоча Хвостенко був вищий за нього, однак він його чомусь не боявсь.

— Чи, може, передумав? — запитав Хвостенко, не дочекавшись відповіді.

— Ні, не передумав, — відповів Юрко. — Адже я тебе не чіпав! Ти сам нав'язався до мене!

— Не переходь мені дорогу! Не плутайся під ногами!

— Не погрожуй! Не боюсь!

— Побачимо! — скрикнув Хвостенко і, раптово, без попередження, кинувшись уперед, ударив Юрка кулаком в обличчя.

Юрко не чекав нападу і заточився. Кров спалахнула в ньому. Він схопив супротивника за руки, намагаючись використати один з прийомів самбо, вивчених у спортивній школі. Але Хвостенко спритно вивернувся.

Вони стали один проти одного, як молоді півники, важко дихаючи і не помічаючи, що з-поза прибережних кущів поволі виплив на плесо човен.

Хвостенко знову кинувся в напад. І знову кулаком цілився в обличчя. Але цього разу Юрко уважно слідкував за ним і встиг пригнутися. Не зустрівши ніякої опори, Хвостенко з розгону налетів на нього. В ту ж мить Юрко схопив його за руки і, падаючи на спину, перекинув через голову.

Ойкнувши, Хвостенко незграбно шубовснув у воду.

Юрко схопився на ноги і раптом побачив Онуфрія Івановича, який, стоячи у човні, веслував до берега. Онуфрій Іванович пізнав хлопця теж і був, видно, немало здивований цією зустріччю.

— Юрко? Ти як був розбишакою, так і залишився!.. Кого це ти так?

Юрко не встиг відповісти. З води виринув Хвостенко, пирхнув, як морж, і вхопився за чорне коріння тополі.

— Хлопче, ти зробив чудове сальто-мортале! — зареготав Онуфрій Іванович. Та нараз замовк, уважно глянув на Юрка і прискіпався до нього. — За віщо ви побилися? Ти ж міг утопити його! — Не почувши відповіді, звернувся знову до Хвостенка. — Ти вмієш плавати?

Хвостенко мовчки виліз на берег, помахав Юркові кулаком, завзято подерся на горбок.

Онуфрій Іванович тим часом причалив до берега, накинув ланцюг на гак, вбитий у тополю, взяв на плече вудочки і став перед Юрком.

«Хм, дивина, — подумав хлопець, — дядько Онуфрій став рибалкою. І що це йому забагнулося? Раніш у дворі, здається, і вудочки не було…»

— За віщо ви побилися? — знову пристав до хлопця Онуфрій Іванович.

— Ні за віщо!

— Як ти старшому відповідаєш?

— Це не ваша справа!

— Он як! Гаразд! Я розповім твоїй матері і директорові школи, який ти…

— Я теж розповім…

Юрко раптом осікся, побачивши, як враз змінилося обличчя Онуфрія Івановича. Старий ніби злякався чогось. Товста рука схопила хлопця за плече.