Слiд веде до моря

На тому боці протоки сиділа на поромі дівчина і босими ногами бовтала у каламутній. воді. Вона не помічала пасажирів, схилившись над вишивкою.

Юрко набрав у легені повітря і, приставивши долоню до рота, гукнув:

— Агей, на тім боці! Перевозу!

Дівчина схопилась.

— Чого кричиш, як оглашенний? Зрадів, що маєш не, горло, а ієрихонську трубу!

Юрко зашарівся, буркнув присоромлено:

— Просто людина має такий голос.

Мати приховала в очах усмішку і відвернулась од сконфуженого сина.

Пором пристав до причалу, і вони зійшли на нього. Дівчина взялася за трос, уперлася ногами в поміст, але пором не зрушив з місця. Дівчина сіпнула ще раз. І знов дарма.

Юрко безтурботно розсівся на лавочці, милуючись краєвидом.

— Може, ти б допоміг мені? — насмішкувато сказала дівчина. — Чи ти тільки кричати вмієш?

Юрко схопився, ніби йому хто дав ляпаса.

Люто глянувши на дівчину, що стояла позаду, так сильно потягнув за трос, ніби всю злість хотів зігнати саме на ньому. Пором швидко поплив до того берега.

— Візьми рукавиці, а то руки пораниш! — Дівчина подала брезентові рукавиці.

Вона була, може, його віку, а може, й молодша. Мала густо-кучеряве чорне волосся, що спадало за плечима на білу матроску з синім комірцем, і засмагле на весняному сонці обличчя. «Справжня циганка, — подумав Юрко. — Ні, циганочка… І така ж пащекувата, мабуть…»

Йому хотілося ще раз оглянутись і подивитися на неї, але не посмів. Боявся насмішкуватого погляду і гострого язика. Досить уже й того, що так присоромила перед матір'ю… Ну, це її щастя, що мати тут! А коли б сам на сам — він би їй відповів не так! Зразу б перестала пащекувати!

Черкнувши об причал, пором м'яко зупинився. Юрко схопив обидва чемодани, кинув через плече «спасибі!» і вибіг на крутий берег. Мати ледве встигала за ним.

На острові дорога спочатку звивалась між заростей глоду, ліщини і молодих берестків, а потім, спустившись з пагорба, пірнула в біле шумовиння квітучих садків, серед яких червоніли черепичні й бляшані дахи будівель.

Материна подруга, маленька, метка, чорноока жінка, вже чекала на них. Відчинила хвіртку, провела до кімнати.

— Ой, який у тебе великий син, Ніно, — вигукнула вона. — Та він вищий за мене! Справжній парубок!

— Здається, у тебе не менший, — усміхнулася мати. — Юрку, це тьотя Леся, Олександра Іванівна.

— Дуже приємно, — буркнув Юрко, якому не сподобалось, що його так безцеремонно розглядають.

Тьотя Леся вийшла. З ґанку почувся її голос.

— Сергійку! Сергійку! В місто збігати треба! Де ти там?

На її поклик ніхто не обізвався. Юрко вийшов на ґанок.

— Вам щось треба допомогти, Олександро Іванівно? Я залюбки…

— Та, може, ще Сергійко прибіжить. Такий вітряний хлопчисько! Аби тільки вирвався з дому — то вже й на цілий день! Хотіла по хліб послати, а його мов корова язиком злизала!.. — Тьотя Леся бігцем кинулась у кухню — там щось сичало й шипіло.

— Де тут у вас магазин? Я збігаю! — гукнув їй навздогін Юрко.

Тьотя Леся винесла кошик і гроші і пояснила, як добиратися до магазину.

Почувши, що треба переправлятись поромом, Юрко зразу ж пожалкував, що викликався піти по хліб. Йому не хотілося ще раз зустрічатися з поромницею. Та відмовлятися було вже пізно.

«Ех, коли б ще хто-небудь підійшов до порома, — думав Юрко, сходячи на горбок. — Тоді б не довелося звертатися до тої насмішниці!»

Він виглянув із-за кущів. Нікогісінько! Одна та циганка чорнокоса виспівує та бовтає ногами у воді! І, як на зло, ніхто не підходить!

«Е, хай буде, що буде! Піду! Не сидіти ж тут, у кущах, як зайцеві! Та й чого б я боявся якогось дівчиська? Чи вона мене з'їсть?..»

Піддавши собі хоробрості, хлопець швидко спустився з горба, зійшов на поміст і взявся за трос.

— Поїхали! Не затримуй! — сказав навмисне грубувато, бачачи, що дівчина сидить собі на лавочці і не думає відчалювати.

— Почекаєш! Не великий пан!

— Як-то — почекаєш? Я поспішаю! Мені тут ніколи витріщатися на тебе!

— Не дуже й треба! А все ж таки почекати доведеться. Он ще один пасажир іде!

Понад берегом до порома йшла маленька дівчинка років шести-семи.

— Швидше, Марійко! Швидше! — гукнула поромниця.

Вона насмішкувато оглянула Юрка. Хлопцеві здалося, що найдовше її погляд затримався на його рудому волоссі:— «І має ж отакі баньки! — подумав сердито. — Ніби самі тобі в душу залазять! Тьху! Нізащо не хотів би зустрічатись тут з нею щодня! Добре, що он дамбу насипають, яка з'єднає, острів з містом, і пором-знімуть…»

— А тепер — поїхали, — сказала дівчина, посадивши Марійку біля себе. — І не блискай на мене так люто. Не боюсь!

— Я тебе не лякаю, — сказав Юрко. — Проте раджу притримати свій язичок. Довгий маєш!

Він стрибнув з порома на причал і побіг на гору. Ззаду пролунав сміх. Юрко не втримався — обернувся назад і показав язика.

Дівчина раптово перестала сміятися, з подивом глянула на хлопця і сказала:

— А я думала, ти розумніший!..

Юрко спаленів. Справді, це вже зовсім по-дитячому. Тьху!.. Тепер хоч не вертайся цим шляхом!..

Він прожогом збіг з горба і подався до міста.

Вирішив, що, повертаючись назад, перепливе протоку.

Та через півгодини, замість дівчинки, побачив кремезного вусатого чоловіка на протезі і в чорному флотському картузі з «крабом». Він зрадів і сміливо попростував до порома.

СЕРГІЙ

Тим часом мати прибрала в кімнаті. Невелика, але затишна, вона зразу сподобалась Юркові. Під стінами — два ліжка, посередині — стіл, збоку — шафа для одягу, а біля вікна — письмовий столик і підвісна етажерка для книг та зошитів.

— Оце твоє робоче місце, — сказала мати, застилаючи письмовий столик новою пахучою клейонкою. — Розкладай свої речі, а я піду до тьоті Лесі.

Крізь розчинене вікно в кімнату заглядали усипані цвітом яблуневі віти, легенько хвилюючись під подувом вітру.

Столик стояв праворуч вікна. Над ним, на стіні, Юрко пришпилив розклад, а поруч — режим дня.

Ох, цей режим дня! Легко класному керівникові продиктувати його на виховній годині. А як важко дотримуватись режиму учневі! Спробуй щодня встати рівно о сьомій, особливо коли мами немає вдома, а лягти о пів на десяту! Вранці проспиш, а ввечері загуляєшся. Режим дня каже: пообідай — і йди годину-півтори погуляй на свіжому повітрі. Це — щоб голова відпочила. А як же ти потім сядеш за домашні завдання, коли домовився з товаришами рівно о четвертій зустрітися на баскетбольному майданчику! А там як загралися — і пішов режим дня шкереберть!.. Аж до десятої години вечора, коли вже спати треба йти…

Юрко сумно похитав головою і знову, — мабуть, в сотий раз, — дав собі слово дотримуватись таки режиму. Виховує силу волі і час економить — це так каже учитель. Добре, звичайно, виховати в собі силу волі. Тільки забажай що зробити — і зробив, бо маєш силу волі! Щодо економії часу, то Юрко трохи не розуміє: навіщо його економити? Життя таке довге — вистачить на все! Попереду ж іще багато, багато років!..

Він заслав клейонку газетою, поставив глобус, чорнильницю, готовальню. У кутку, на стіні, пришпилив велику кольорову карту світу й оглянувся, відчуваючи, що за ним хтось пильно стежить.

Справді, у вікно заглядав хлопець. Чорне нечесане волосся стовбурчилося з-під картуза. На вилицюватому, обтягнутому матовою загорілою шкірою обличчі — хитрі карі очі. Широкий кирпатий ніс надавав йому задерикуватого виразу. Сорочка розхристана, рукава закасані до ліктів. Здавалося, хлопець щойно виплутався з бійки з такими ж, як і сам, шибайголовами.

— Ти Юрко Романюта? — запитав хлопець.

— Атож.

— Ну, а я Сергій Лісовий. Ти мене, звичайно, не знаєш, а я про тебе дещо чув — мама розповідала…

— Я теж про тебе дещо чув, — усміхнувся Юрко. — І не тільки чув, а замість тебе по хліб у місто бігав.