Бабусi також були дiвчатами

Мама прилетіла з Америки на похорон Марусі. Пробула в Києві менше тижня. Вона не могла лишатися довше, адже на неї чекали американські студенти. Тепер вона напевне не прилетить зустрічати Новий рік — бо вичерпано ліміт поїздок додому. Але за цей час устигла зробити надзвичайно корисну справу. А саме, знайшла жінку, яка б наразі вела господарство в домі Розумовичів-Лисюків замість небіжчиці Марусі. Так сталося, що одна мамина знайома, лаборантка з їхнього інституту Галина Андріївна, мала не найкращий період у житті — розлучалася з чоловіком, тимчасово не мала де жити.

І була готова попрацювати хатньою господинею в домі, де б їй разом з її дочкою Алісою надали житло.

Родина зібралася у вітальні під портретом академіка Розумовича за круглим столом, де ще недавно покійна Маруся по вихідних накривала обіди й вечері — по робочих днях страви подавалися на кухні. Зібралися, поговорили й зійшлися на тому, що іншого виходу немає, треба надати Галині Андріївні з Алісою кімнату Марусі. Бабусі дуже не подобалося, що в їхньому домі буде ще й Аліса. Але мама пояснила, що саме через те, що їй буде де жити, Галина Андріївна береться допомагати їхній родині по господарству. А взагалі, терміново знайти хатню робітницю просто неможливо. Адже родина науковців не може запропонувати ті гроші, які платять «нові українці». Знайомі рекомендували Галину Андріївну як дуже порядну жінку, вона такою й виявилася. І з нею в дім Розмовичів-Лисюків прийшла Аліса, дівчинка того ж віку, що й Ліза. І з дивної дружби Лізи та Аліси все й почалося.

А тепер повернемося трохи назад і розповімо про помешкання Розумовичів-Лисюків. Бо ж київські будинки та київські помешкання мають так само цікаві історії, як і самі кияни.

Цей великий чотириповерховий будинок у центрі міста побудували ще до війни. На розі двох найкращих київських вулиць, неподалік від Софійського собору. То був кооперативний будинок науковців. Якщо не всі знамениті науковці та діячі мистецтва Києва, то принаймні половина їх мала квартири в цьому будинку. В ті часи, коли його зводили, у великих квартирах розкішних дореволюційних будинків здебільшого мешкало по декілька родин. А ті родини, які мали окреме житло, вважали, що живуть мало не в палаці, якщо мали квартиру з двох або трьох кімнат. У помешканні академіка Розумовича кімнат було значно більше: вітальня, кабінет господаря, спальня, окремі кімнати для обох дочок. І за великою кухнею — кімната для домашньої господині… Тут стояли ще довоєнні меблі. Під час окупації Розумовичі виїздили з Києва за Урал. А коли Київ було звільнено від нацистів, родина Розумовичів повернулася до своєї квартири, де розграбували посуд і речі. Але старі вишукані меблі стояли на своїх місцях. І родинні фотографії на стінах у важких рамах ніхто не забрав. Про це не раз розповідала Маруся маленькій Лізі.

Скільки Ліза пам’ятає себе, Маруся, старша із дочок академіка Розумовича, мешкала в кімнаті за кухнею. А молодша, Анастасія, власне, Лізина бабуся, зайняла кабінет батька. У ту кімнату ніхто не міг увійти, не постукавши. А коли бабусі не було вдома, двері замикали на ключ.

І коли бабуся їздила на конференції, кімната стояла замкненою. Маруся завжди мала клопіт вимітати гори пилу після тривалої відсутності бабусі Насті.

І Ліза має окрему кімнату. Невеличку, проте абсолютно окрему. Але Лізі не дозволяється замикати свою кімнату. Якщо не робиш нічого негарного, то немає й потреби ховатися. А як же бабуся? Вона робить щось негарне, тому й замикається? Доживеш до бабусиного віку, тоді й замикатимешся. Тоді й губи підмальовуватимеш, і велику зачіску ладнатимеш. А зараз радій, що маєш окрему кімнату — більшість твоїх ровесниць такого розкошу не має. І не нарікай, що кімната не замикається. А втім, це не так страшно. Лізі є де спокійно поговорити з однокласницею, якщо та заходить до неї. А коли батьки й бабуся на роботі, коли вдома лише Маруся, яка ще донедавна весь час грюкала каструлями на кухні, можна посидіти у вітальні, такій просторій та старовинній.

А кімната небіжчиці Марусі також замикається. Маруся весь час була вдома, але коли ходила на базар чи в магазин, завжди замикала свою кімнату за кухнею. А іноді замикалася на ніч — колі Лізі, бувало, не спалося пізно ввечері, вона могла почути, як повертався ключ у Марусиній кімнаті.

А в ніч перед тим, як до Марусиної кімнати мали заселитися Галина Андріївна з Алісою, бабуся не спала, розбирала Марусині речі. Добре, що наступного дня була субота, і всі могли вранці трохи довше відпочити. Бабуся винесла Марусині речі, щоб у Галини Андріївни з дочкою була вільна кімната з порожньою шафою й комодом, куди б вони могли покласти свої речі. Більшість із Марусиних речей бабуся безжально викинула — усі її давні напівзотлілі сукні та пальта. Тато на прохання бабусі декілька разів виходив на подвір’я, носив на сміття клунки з ганчір’ям. А от Марусин архів бабуся забрала до себе. Відчувалося, що вона дуже багато всього згадала, поки перебирала речі сестри. Вранці наступного дня винесла до вітальні дуже давню чорно-білу фотокартку молодої Марусі, поставила в шафі поряд із журналом «Молода еліта України», з тим числом, де на обкладинці портрет Лізи.

Ліза вже бачила цю світлину Марусі — та показала дівчині цю й деякі інші фотокартки під час своєї нетривалої хвороби. Коли наступного дня Ліза з бабусею зустрілися у вітальні перед світлиною п’ятдесят шостого року, і бабуся почала пояснювати онуці, хто ця гарна незнайома дівчина, Ліза вигукнула:

— Я знаю! Мені Маруся показувала цю світлину!

— А ти, бува, нічого не забрала собі з її кімнати? — спитала бабуся.

— Ні, нічого, — відповіла Ліза.

«Бабусям іноді треба брехати, — дуже скоро підтримає Лізу її нова подруга Аліса, дочка Галини Андріївни, — моя бабуся з боку батька прямо мене питала: чи не сняться мені, бува, дорослі чоловіки? Я їй відповіла: ні, бабусю, мені сняться лише немовлята!»

Але це станеться трохи згодом. А тоді тато перетяг до колишньої Марусиної кімнати кушетку з вітальні для Аліси, а Галині Андріївні дісталося ліжко Марусі, яке було в зовсім доброму стані, дарма що Маруся кілька десятиріч спала на ньому, а потім на ньому ж тихо померла. Справа не в тому, що Маруся була аж така охайна, — хоча вона такою й була, — просто, меблі в ті часи робили дуже міцними.

У вітальні були стільці з напівкруглими спинками, сервант, шкіряний диван. Але з давно не ремонтованої стелі сипався пил, і шпалери тато вже не перший рік прибивав цвяшками, видираючись на високу драбину.

Галині Андріївні кімната небіжчиці Марусі сподобалася.

— Якщо я спала на ліжку, де мій чоловік зраджував мені, то що вже, у порівнянні з тим, спати на ліжку, де хтось помер, — сумно сказала вона заселяючись.

Галина Андріївна була працьовита до нестями. Вона не лише фантастично добре готувала й уміла всім догодити, у першу чергу бабусі, але й протерла та начистила до блиску все, на що в старенької Марусі сил уже давно не було. Засяяло скло у дверцятах книжкових шаф. Заблищали підсвічники фортепіано й навіть плафони високих важких люстр. Але всього зробити не змогла навіть Галина Андріївна. Помешкання Розумовичів-Лисюків не ремонтувалося від дуже давніх часів. Та все ж, щоб оновити дім, який дав їй із дочкою тимчасовий притулок, Галина Андріївна зробила все, що могла, і навіть більше.

Щоправда, виникло одне непорозуміння. Бабуся відразу почала називати Галину Андріївну Галею, чого нова економка терпіти не схотіла.

— Анастасіє Георгіївно, я вам не Галя. Життя зараз таке, що сьогодні я у вас служниця, а завтра ви у мене. Будь ласка, мені вже сорок років. Звертайтеся до мене «Галино Андріївно».

Ці слова бабусі категорично не сподобалися. Та оскільки вівсянку із сушеницями, сирники та вітамінні напої Галина Андріївна готувала суттєво краще, ніж це робила Маруся в останні роки свого життя, і продукти з базару приносила теж кращі, бабуся була змушена прийняти умови нової господині.

Але головним ускладненням було не ім’я та по-батькові, а Аліса, дочка Галини Андріївни. Дівчинка одних літ із Лізою, але настільки не така, як їхня Ліза, що можна було відразу думати і про згубний уплив, і про все, що завгодно. Бабуся завжди намагалася бути в курсі, з ким товаришує її Ліза, з якої родини ті дівчата, які приходять у їхній дім. Але інформацію про онуку збирала не сама, а за допомогою Марусі. Доручала бути в курсі, а Маруся ревно виконувала завдання сестри. Поки Ліза вчилася у звичайній школі, її не відпускали на дні народження до однокласників, щоб вона не познайомилася й не потоваришувала з дітьми із поганих родин. Так само свого часу берегли від поганого впливу й маму Лізи Ольгу. І результат вийшов гідний: Ольга заміж вийшла пізно, проте докторську захистила рано. І чоловік також видатний науковець, щоправда, не з такої поважної родини, Лисюки — не Розумовичі. Але в самого Майкла Лисюка наукові досягнення видатні. І їхня дочка Ліза не порушує традиції славної родини науковців. Учиться дуже добре, має друковані праці, призові місця на олімпіадах. Треба буде, коли їй виповнюватиметься шістнадцять, наказати дівчині, щоб узяла подвійне прізвище: Розумович-Лисюк. Аби тільки не потрапила під поганий уплив. Це єдине, що може зашкодити Лізі виправдати великі сподівання.