Бронзовий птах

Мишко тимчасом пильно розглядав креслення.

Справді, птах тут нічогісінько не означає: ні місця скарбу, ні дороги до нього. Дорога зображена лініями і поворотами. Вони вчора перевірили цю дорогу, і все виявилося правильним. Крім того, як розповідав лікар, уже сотні людей з допомогою креслення намагалися знайти скарб, значить вивчили креслення вздовж і впоперек. Усе це так… Але чому птах по-різному розмальований? Хоч яким малим є його зображення, хоч як стерлося креслення, а все ж виразно видно, що розкраска різна: голова чорна, тулуб заштрихований, лапи білі. Що це означає?

— Чого ти так розглядаєш? — спитав Генка, з цікавістю і навіть деяким занепокоєнням стежачи за виразом Мишкового обличчя.

— Міркую: що означає птах? Для чого він тут і чому по-різному розмальований?

— Але ж, Мишко, — Генка навіть скривився від невдоволення, — яке це може мати значення? Цим гербам та сама ціна, що й орлам на царських п'ятаках: емблема! Хоч копійка, хоч дві, хоч п'ятак, а всюди двоголовий орел… Ні про що не говорить і нічого не означає… І що тут гадати? Адже ми вже знаємо, де закопано скарб… Треба не гадати, а піти і викопати його. От і все!

— Ти в цьому переконаний?

— У чому?

— В тому, що ми знаємо, де закопано скарб.

Генка розвів руками.

— Але ж ми там були вчора…

Мишко помовчав, потім, зітхнувши, сказав:

— Ніякого скарбу там немає.

Генка і Славик втупилися в нього очима.

— Так, так, — повторив Мишко, — немає, не було і не буде!

Генка і Славик продовжували дивитися на Мишка — Генка ошелешено, Славик запитливо.

— Чого ви витріщилися на мене? — спитав Мишко. — Немає там ніякого скарбу, от і все…

— Так… але… як же креслення, і графиня, і взагалі все? — пробелькотів Генка.

— Ніяка вона не графиня, — зневажливо відповів Мишко.

— Але звідки ти знаєш, що там нічого немає? — спитав Славик.

— А от звідки…

І Мишко переказав друзям розповідь лікаря.

Такий жорстокий удар! Хлопці здавалися самі собі жалюгідними, нікчемними дурнями, безглуздими фантазерами… Як вони тепер дивитимуться всім в очі? Щоправда, ніхто нічого не знає, але всі бачили, скільки багатозначної таємничості вони на себе напускали… І невже треба розлучитися з мрією розгадати таємницю, розкрити секрет, який ніхто до них не міг розкрити? Це було жахливо!

І як тільки Мишко все розповів, у нього стало легше на душі. Виговорився нарешті…

— Що ж, дуже прикро, — сказав, помовчавши, Славик. — А втім, цього треба було сподіватись: якщо всі шукають і давно шукають, то чому саме ми повинні знайти?

Мишко знизав плечима:

— Так завжди буває. Всі не можуть знайти, а потім хтось знаходить. Так могло трапитись і з нами. Але не трапилось.

Генці ніяк не хотілось розстатися з думкою про скарб. Він мало не плакав.

— Але ж скарб є, адже алмаз справді захований! Значить, треба його шукати.

— Де ж його шукати?

— Де?.. Хоч би в лісі, — непевно відповів Генка.

— Ліс уже весь перекопаний. Живого місця немає. Якщо алмаз існує, то він захований, тільки не в лісі. Можливо, звичайно, що графиня і цей чоловік у зеленому костюмі знають місце… До речі, знаєте, хто цей чоловік у зеленому?

Мишко висловив свої підозріння щодо чоловіка в зеленому костюмі.

— Ну звичайно, — гарячився Генка, — це графський син! Ясно, як шоколад. Приїхав по алмаз. І діє заодно з графинею.

Славик, вислухавши уважно товаришів, сказав:

— Коли б графиня знала, де заховано алмаз, то давним-давно викопала б його. Алмаз вміщується в шлунку — значить, вміститься і в кишені. Ні! І графиня не знає, і графський син, якщо він справді графський син, теж нічого не знає. Вони шукають, як і човняр і всі інші. Але ніхто не може знайти. І ми навряд чи знайдемо. Креслення було нашим єдиним шансом. І цей шанс відпав.

«Так, це правда, — думав Мишко, — ніхто не знає, де закопано алмаз. Ніхто не зміг відгадати загадки, заданої старим графом. Але ж загадка відгадується? Всі керувалися кресленням, лініями, а лінії нічого не означають, вони не що інше, як фальшивий слід. І справа, може, не в них, а в орлі. Адже вказати тайник повинен саме птах. А ніхто на нього не звертав уваги. Ось і не знаходили. Але ж у таких планах не може бути нічого зайвого, нічого випадкового. Все повинно мати свій смисл».

— Чого ти розглядаєш креслення? — спитав Генка. — Адже тепер зрозуміло, що він липа.

— Липа, — згодився Мишко, — але все ж дивно: чому орел по-різному розфарбований? Дуже дивно.

Хлопці знову втупилися очима в орла. Але він їм ні про що не говорив. Орел як орел.

Мишко пригадав слова Бориса Сергійовича про цього птаха, сумнів Коровіна з того ж приводу.

— Між іншим, не всі переконані, що це орел. Наприклад, Коровін має сумнів, а він народився і виріс на Волзі, де водяться орли. І Борис Сергійович твердить, що це не орел, а гриф. Вірніше, він сказав, що у птаха голова грифа.

— Голова, може, й так. А в усьому іншому — орел. Не турбуйся, вже хто-хто, а я знаю.

Генці справді можна було вірити. Якщо не брати до уваги фізкультури, то біологія була єдиним предметом, з якого він добре вчився. Він був навіть старостою біогуртка і працював у шкільному живому куточку.

— Звичайнісінький орел, — продовжував Генка, — щоправда, трохи більший за степового. Значить, беркут. Беркут-халзан.

— Гаразд, — сказав Мишко, — що б там не було, іншого виходу в нас немає. Маршрут виявився неправильним. Отже, греби розгадати штриховку. Креслення є у кожного. Давайте думати.

Генка жалібно примовив:

— У мене штриховка неправильна. Як же я думатиму?

Розділ шістдесят другий

Халзан

Хлопці почали думати. А втім, думав увесь загін. Не про штриховку, а про бронзового птаха: кого саме він зображує? Це питання поставив Мишко. Адже в загоні є дуже знаючі товариші, можуть придумати щось істотне. Та й важко все тримати в секреті. Нехай уже хоч птахом займуться.

Незабаром весь загін поділився на дві групи.

Одна, очолювана Генкою, твердила, що це орел. Щоправда, у нього не зовсім звичайна голова, але це не більше як вільність художника.

Друга група, на чолі з Бечкою, вважала, що птах із родини грифів. Правда, у нього трохи короткувате занадто коренасте для грифа тіло, але це результат необізнаності того ж таки художника.

— Погляньте на форму голови, — говорив Бечка. — Хіба в орла буває така довга шия і така велика, плоска, плішива голова? Це може бути і кондор, і стерв'ятник, просто чорний гриф або сип білоголовий. Звичайно, коли б птах був у натурі чи хоч чучело, можна було б визначити по пір'ю і по кольору. Але голова безперечно вказує на те, що птах з родини грифів, а не з родини орлів.

— Ех ти, Бечка, Бечка! — заперечував Генка. — Де ти бачив таких маленьких кондорів? У кондора розмах крил досягає трьох метрів, а в цього немає і двох. Згоден, голова трохи дивна. Але в усьому іншому — орел. Так званий «орел справжній». До цієї родини належать: беркут, він же халзан, орел-могильник, він же карагуш, трохи менший за беркута, потім степовий орел, він же орел-курганник. Є ще підорлики, канюки, саричі, але вони маленькі. Так що безсумнівно це орел справжній.

Обидві групи сперечалися з ранку до вечора. Для доказів згадували зовнішній вигляд птахів, їх спосіб життя, спосіб гніздування, виховання пташенят, харчування. Добралися навіть до романів, у яких розповідалось, як птахи заносять у пазурах не тільки дітей і ягнят, а навіть коней і мисливців у повному мисливському спорядженні.

Сперечалися запекло, тим більше, що групи очолювали найзапальніші сперечальники: Генка і Бечка. Вони мало не побилися. Генка обізвав Бечку сипом білоголовим, Бечка Генку — халзаном.

— Ей, сип білоголовий, — кричав Генка, — іди сюди, посперечаємось!

— Катай далі, халзан нещасний! — відповідав йому Бечка.

— Як вам не соромно! — стримував їх Мишко. — Невже не можна дискутувати спокійно? Ми займаємось серйозним дослідженням, а ви переходите на особи. Уявіть собі, що було б, коли б справжні вчені теж так лаялись. На що перетворилася б Академія наук!