Бронзовий птах

Ігор і Сева сиділи, не підводячи очей, пригнічені усвідомленням своєї провини.

— Все, що ви розповіли, — правда? — спитав слідчий і вперше поглянув на хлопців так, як, па думку Мишка, мав дивитися слідчий: допитливо і суворо.

— Слово честі! — в один голос сказали Ігор і Сева.

Мишко заявив, що ручається за хлопців.

— Вірю, — сказав слідчий, — але хлопці можуть ще бути потрібними. Доведеться днів на два затриматися в місті. У кого б вони могли зупинитися? Є у вас в місті знайомі?

Знайомих у хлопців не було.

— Куди ж вас подіти? — задумався слідчий. — От що… Я вам дам записку в губвно. Хлопців днів на два помістять в дитбудинок, а потім ми їх переправимо в табір.

Він написав записку і передав її Мишкові.

— А до кого там звернутися? — спитав Мишко.

— Хто там… Найкраще зверніться до товариша Сєрова. Дитячими установами він керує.

Сєров, Сєров… Хто ж це такий? Знайоме прізвище… Ага, це ж він підписав охоронну грамоту на садибу…

— Ви їх ненадовго затримаєте? — спитав на прощання Мишко.

— Днів на два, не більше, — відповів слідчий.

Розділ двадцять п'ятий

Сєров

Сєров був одягнений у звичайний костюм губернського радпрацівника: галіфе, чоботи і захисний френч з великими накладними кишенями. Завідував він у губвно господарськими справами і сидів в окремому кабінеті за великим письмовим столом з круглими різьбленими ніжками.

Глянувши на Сєрова, Мишко відразу згадав урок геометрії, на якому вони малювали куб і кулю. Тільки там куб і куля стояли поряд, а тут кулю було поставлено на куб: до короткого квадратного тіла була пригвинчена велика, кругла, зовсім лиса голова. Шиї майже не було, її заміняли кілька товстих зморщок між головою і тулубом.

Масні губи, маленькі жваві карі очиці і сита усмішка надавали обличчю Сєрова такого виразу, ніби він щойно встав із-за багатого столу, але не від того, щоб знову повернутися до нього. Його квадратне тіло, потовщене на жирних грудях вигнутими накладними кишенями, лишалося в кріслі нерухомим, а голова вертілася на всі боки, як у тих ляльок, голови яких можна повернути задом наперед і навіть обернути кілька разів навколо осі.

— Написано двоє, а вас четверо, — сказав Сєров, переводячи жвавий погляд з одного хлопчика на другого.

Мишко вказав на Ігоря і Севу:

— Це про них.

— Навіщо вони потрібні слідчому?

Мишко розповів про вбивство Кузьміна.

— Що за Карагаєво? — спитав Сєров.

— Карагаєво? Там, де колишня графська садиба.

— Знаю, знаю. — Сєров захитав головою і багатозначно підняв короткий, товстий палець. — Історична цінність.

Потім він докладно розпитав про обставини вбивства, про табір, про село, про те, як Ігор і Сева потрапили на річку і забрали човен. Слухаючи розповідь Мишка, він схвально кивав головою. Що саме він схвалював, хлопці так і не зрозуміли. А коли Мишко розповів про човняра, то Сєров навіть сплеснув руками і на обличчі його промайнув смуток: «От, мовляв, які справи творяться на білому світі…»

Але ще більше засмутився Сєров, коли дізнався, що Мишко не розповів слідчому про зустріч з іноземцями. Як же так? Треба ж було розповісти. Для слідства все важливо.

— Іноземні комуністи… — здивувався Мишко. — При чому тут вони?

Сєров жваво відповів:

— Я не кажу, що вони причетні, але іноземці! Адже ви не бачили їхніх документів. Може, вони й не комуністи. Треба бути насторожі.

Зашарівшись від хвилювання. Мишко сказав:

— І Рибалін нікого не вбивав, і іноземні комуністи тут ні при чому.

— Добре, добре, — одразу згодився Сєров, — це справа слідства, нехай вони займаються…

Він раптом зайшовся тонким, як у дівчинки, сміхом, а потім почав докладно розповідати про садибу, про її історичну цінність. Це гордість губернії, говорив Сєров, її інвентар зберігається в місцевому краєзнавчому музеї, у відділі «Побут поміщика XVIII століття». Хлопці, будучи свідомими комсомольцями, повинні берегти садибу, нічого в ній не займати і не псувати. Садиба, — сказав Сєров, — всенародне добро. Справжні революціонери повинні берегти і охороняти народне добро.

Говорив він швидко, весь час перебігаючи своїми жвавими карими очицями з одного хлопчика на іншого. Але хлопцям страшенно хотілося спати. Щоб не заснути, Генка крутився на стільці, Ігор кліпав очима, а Сева стріпував головою, яка щохвилини падала йому на груди. Мишко хотів перебити Сєрова, але йому не вдалося вставити жодного слова.

На закінчення Сєров сказав:

— Тепер щодо хлопців. Влаштувати їх в дитячий будинок я не можу. Немає вільних місць і немає вільних пайків.

Мишко з подивом глянув на Сєрова. Чого ж він їх тримав цілу годину? Наближається вечір, як і де тепер влаштувати хлопців?

— Немає вільних місць, немає вільних пайків, — повторив Сєров і нетерпляче засовався в своєму кріслі.

— Здрастє! — сказав Генка. — Що ж їм на вулиці ночувати?

Сєров замислився, потім спитав:

— У вас є знайомі в місті?

— Немає.

— Нікого?

— Нікого!

— Добре, — раптом сказав Сєров. — Я цих хлопців притулю днів на два у себе вдома. Не на вулиці ж їм справді ночувати. — Він з жалем похитав лисою головою. — Хороші там, в карному розшуку: викликають і залишають дітей на вулиці… От вам і безпритульність… Ми боремося з безпритульністю, а вони її створюють.

Сєров підвівся. І виявилось, що він хоч і широкоплечий та гладкий, але зовсім низький на зріст. Майже такий, як і хлопці.

— Ось так, — сказав Сєров, — притулю їх на два дні в себе. Будуть ситі.

Розділ двадцять шостий

Борис Сергійович

Вийшовши з губвно, хлопці зустрілися з директором московського дитячого будинку Борисом Сергійовичем, тим самим, що з Коровіним приїжджав кілька днів тому в садибу і розмовляв з «графинею».

Почувши, що хлопці були в Сєрова, він спитав:

— Наказав вам вибиратися з садиби?

— Ні, чому? — здивувався Мишко. — Ми у нього були зовсім в іншій справі… Я б вам розповів, та от, — він вказав на Ігоря й Севу. — Треба хлопців одвести…

— Я вас проведу, — сказав Борис Сергійович.

Дорогою Мишко розповів Борисові Сергійовичу про події останніх днів. Генка мальовниче прокоментував його розповідь. Борис Сергійович знизав плечима:

— Тут два дитячих будинки. Обидва наполовину вільні. Чому ж Сєров не влаштував хлопців туди! Незрозуміло.

— Він вирішив, що Ігореві й Севі в нього буде краще, — сказав Генка, — все-таки домашня обстановка.

— Сєров міг би так і сказати, — відповів Борис Сергійович, — але він послався на те, що дитбудинки переповнені, а це не так…

— Ми не могли відмовитися, — сказав Мишко, треба ж хлопців якось влаштувати.

— Ну звичайно, — згодився Борис Сергійович.

— А як же інакше? — підхопив Генка. — У Сєрова їх і нагодують, і напоять, і в ліжечко покладуть… «Годувала, напувала і постіль дала йому…» Щастить цим дурникам, слово честі! З табору втекли, всіх розтривожили, в безглузду історійку влипли і вийшли сухими з води. Їм би не в Сєрова на пуховиках відлежуватися, а посидіти б ці два дні в міліції…

— Звідки ти знаєш, що в Сєрова пуховики? — заперечив Ігор.

— Знаю. По рилу видно, що на пуховиках спить.

— Який проникливий! — засміявся Борис Сергійович.

Сєров жив на околиці, і їм довелося пройти через усе місто.

— Ну й місто! — патякав Генка. — Навіть трамвая немає. І зверніть увагу, як цікаво — всі вулиці називаються: Стрілецька, Сторожова, Гарматна, Солдатська, Ямська… Старовинне місто. Мабуть, тут колись фортеця була.