Пострiл
Пострiл читать книгу онлайн
Повість російського радянського письменника про юне покоління 20-х років, про його боротьбу з пережитками минулого.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Анатолій Рибаков
ПОСТРІЛ
Художник І. С. КРАВЕЦЬ
Перекладено за виданням: Анатолий Рыбаков. Кортик. — М.: Дет. лит., 1987 г.
1
Коло пивниці «Гротеск» походжав Вітька Буров, на прізвисько Альфонс Доде. Порожні пляшки приймали на подвір'ї пивниці, і Вітька бачив усю чергу.
Змарнілий дідусь, гномик в окулярах, складав пляшки в ящики: темні — пивні, світлі — горілчані, жовтаві — з-під лимонаду й ситра. Пляшки здавав Шнира, а в черзі, яку Шнира закривав спиною, Фургон, Паштет і Білка перекладали пляшки з ящиків у свої сумки, маючи намір продати їх ще раз.
— Тридцять п'ять копійок, — оголосив гномик Шнирі, — так тебе вчили у школі?
Шнира витяг кепку з кишені, насунув на голову, на очі, відійшов, потім непомітно став за Паштетом і наповнив кошик пляшками з ящиків.
— Одержуй гроші, віднеси мамі, ти гарний хлопчик, — закінчив гномик торг з Фургоном.
Хлопці вважали це за гру, ризиковану, але захоплюючу та ще й з прибутком. Гроші їм були потрібні для поїздки в Крим.
Потім, сидячи на кострубатому асфальті, вони здавали виручку Вітьці Бурову.
— Вісімдесят дві копійки, доповів Шнира.
— Молодець, гарний хлопчик! — на втіху всій компанії, передражнив Вітька гномика. — Слухайся мами!
— П'ятдесят вісім копійок, — сказав Фургон.
— Поганий хлопчик, лінькуватий, вийди з класу!
— Дев'яносто три, — докинула й собі Білка.
— Ізюм — білий хліб! — вигукнув Вітька (вищої похвали він не знав).
Вони пішли по Смоленському ринку, могутня компанія, об'єднана потаємною метою, на чолі з безстрашним ватажком, котрий безцеремонно всіх розштовхував: «Куди преш, не бачиш — діти!» — фраза, що також викликала в них захоплення.
Службовці в косоворотках, мануфактурники в піджачних парах, у галстуках і без галстуків, з метеликами й без метеликів, продавці овочів у брезентових і рибники в шкіряних фартухах, селяни в намащених чоботах і селяни в личаках, українки в сукняних свитах, китайці з повітряними кулями і всякими паперовими чудесами, залізничники у формених куртках, баришники, спекулянти, молочниці, байдужі шевці, точильники, босяки — все це збіговисько людей рухалося, гомоніло, сперечалося, торгувалося, співало, грало, плакало, проклинало, збиралося в юрби, розтікалося по Новинському й Смоленському бульварах і найближчих до ринку провулках.
Товстий незграбний Фургон затримався біля продавщиці з лотком на грудях. На її форменому кашкеті золотим шнуром вигаптувано «Моссільпром».
— Іриски, — доповів Фургон.
— Вивіска на голові, крамниця на пузі! — відповів Альфонс Доде.
Фургон уторопав, що ірисок не буде.
Суворе Вітьчине серце здригнулося лише тоді, коли він побачив гінку українку в намисті, що продавала пряники в ятці під вивіскою: «Наталка з Києва».
Вона помітила Вітьчин зачарований погляд.
— Усі ви дивитесь на мене, а не купуєте.
Вітька кинув на прилавок гроші — широка влюблива натура — роздав усім по прянику, собі не взяв, здачу поклав у нагрудну кишеню.
— Це кримські.
— З Криму приїхали? — поцікавилася «Наталка з Києва».
— Нібито, — невизначено відповів Вітька.
По базару розвалькуватою вуркаганською ходою простував Шаринець, нікчема в кашне, сторожко скоса позирав рудим оком.
Вітька напружився, готовий до сутички.
— Білка! — вимогливо гукнув Шаринець.
Білка не обізвалась на поклик Шаринця, запитливо дивилась на Вітьку — сильного, сміливого, та ще й такого, що купує пряники.
Шаринець пройшов, усміхаючись, як людина на ринку надто поважна, щоб знатися з такою дрібнотою.
Але дрібнота знала, що Шаринець боїться Вітьки, і це посилювало в них свідомість своєї могутності.
2
На своєму дворі вони теж були господарі. Старші хлопці їх не чіпали, побоюючись Вітьки, ровесники хотіли потрапити до їхньої компанії, але компанії більше ніхто не потрібен: узяти всіх у Крим не можуть. Вони сиділи в затінку восьмиповерхового корпусу. Шнира та Фургон малювали крейдою на асфальті пальми з високою кроною, хвилясте море, чайок, сонце з довгими променями — все це мало зображати Крим. Вітька мовби знехотя бавився фінським ножем і курив цигарки «Наша марка» — єдина витрата з кримських грошей, яку він собі дозволяв. Цигарку одержав також і Паштет. Шнирі й Фургону дали затягнутися. Шнира виказав насолоду, якої ще не відчував, Фургон закашлявся, Білці нічого не дали — дівчатка не повинні курити.
Ідилія урвалася появою двірнички з мітлою.
— Увесь двір розмалювали, шибеники!
Вітька підкинув ніж, вправно спіймав за рукоятку.
— Ой, Вітьку, дограєшся, не минути тобі в'язниці. Тебе не жаль, маму твою жаль.
Вітька симпатично посміхнувся, через це фінка в його руках набула трохи зловісного вигляду.
На четвертому поверсі відчинили вікно. Валентин Валентинович Навроцький провів долонею по підвіконню — чи не запорошилося? Він був у світлому шевйотовому костюмі. До вікна підійшов Юра — його більше не дражнили скаутом, але він мав бундючніший вигляд, ніж до цього: довготелесий, в оксамитовій толстовці, з білим бантом.
— Вітька Буров, він же Альфонс Доде, гроза Арбату, — пояснив Юра, — і його банда: Шнира, Паштет, Білка та Фургон. Паштет і Білка — колишні безпритульні, а тепер бездоглядні. В чому різниця — не знаю.
— Який справді товстий хлопчик Фургон, — погодився Валентин Валентинович, — перегодований.
— Його справжнє ім'я Андрій, прізвище Зимін, батько — інженер на фабриці.
— Син інженера в такій компанії? А чому Альфонс Доде?
— Може, він чимось схожий на Тартарена з Тараскона? Навряд чи… Чому, наприклад, Паштет? Він паштету і в очі не бачив. Усі потенційні карні злочинці починають з того, що прибирають прізвиська.
У дворі з'явився Шаринець, усівся на лавці біля під'їзду, шкірячись споглядав Вітьчину компанію.
— А це справжній карний злочинець, професійний кишеньковий злодій, — сказав Юра.
— Кишеньковий злодій не найпомітніше, але цілком пристойне злодійське ремесло, — сміючись, зауважив Валентин Валентинович.
— Вітьчин конкурент за вплив у дворі.
Підтверджуючи ці слова і демонструючи свою владу, Вітька наказав:
— Фургон, скажи вірш!
— Який?
— Про гарну людину.
Фургон ударив себе в груди:
— Хороший вірш, — похвалив Вітька. — А ще знаєш?
— Про що?
— Про гарну людину.
— Про гарну людину більше не знаю, — зізнався Фургон.
— Фургон! — гукнув його Шаринець.
— Чого?
— Підійди!
Фургон непевно вихнув туди, де сидів Шаринець, але його зупинив грізний Вітьчин оклик:
— Стій!
Фургон зупинився.
— Навіщо пішов?
— Так він покликав.
Вітька затиснув Фургонові ніс двома пальцями.
— Облиш, Вітьку! — невдоволено зауважив Шнира.
Фургон метляв головою, намагаючись вирватися.