Пострiл

— Годину сиджу!

Він впустив її на горище, засунув засувку.

Уся компанія сиділа на даху.

Вітька дістав з мішка пляшки з лимонадом, тістечка, бутерброди, цукерки, відклав набік дві закупорені банки з монпансьє:

— Це в Крим.

Він знову спустився крізь дахове вікно на горище й сховав банки в комірчинці, замаскованій дошками та фанерою. На підлозі лежали матрац і подерта ковдра, на дошках, що правили за стіни, висіли листівки з краєвидами Криму.

Вітька повернувся на дах, відкоркував лимонад, розклав тістечка й цукерки:

— Наминайте! В Крим поїдемо — у вагоні-ресторані обідатимемо.

— Що за вагон-ресторан?

— Вагон, а в ньому столики, ресторан. Поїзд іде, колеса вистукують, а ти наминаєш, офіціант подає, що замовиш, а замовиш, що захочеш, — розмальовував Вітька майбутню поїздку в Крим. — Пообідаєш — і до себе, по тамбурах, з вагона у вагон, усе на ходу. Прийшов у свій вагон, укладайся спати, у кожного своя полиця — називають плацкарт. Не хочеш спати — дивись у вікно. Головне — зробити гроші.

— А як зробимо гроші? — запитав Фургон.

— Хто тобі дозволив ставити такі запитання?

Зляканий Фургон мовчав.

— Хто, питаю, дозволив? Або хто підучив? Підіслав? Хто? Мишка Поляков? Сашка-Фасон? Говори! А то скину з даху. Арци — і в воду кінці!

— Він просто так запитав, — заступився Шнира.

— Заткни пельку! Якщо хтось розпатякає про Крим, голову відірву.

— А чого патякати? — заперечив Шнира. — Думаєш, не знають? Знають.

— Звідки? Хто сказав?

— Та облиш ти! Сам скільки разів казав: Крим… Крим…

— А гарно в Криму? — запитала Білка, щоб не дійшло до сварки.

Її наївну дипломатію підтримав Паштет.

— Питає! Всі в Крим їдуть, якби було погано, не їздили б. Там море навкруг.

— Всесоюзною здравницею називають, — додав Шнира.

Вітька ліг на спину, підставив лице сонцю, замріяно мовив:

— Найкраще місце — Крим. Море, звичайно, тепло всенький рік, хочеш — купайся, хочеш — загорай. Фрукти за безцінь: груші «дюшес», виноград «дамські пальчики», абрикоси — копійка фунт. У Лівадію поїдемо, там палац, цар Миколка жив. Ялта. Головне, мати надійну ксиву, а то знімуть з поїзда як бездоглядних.

— Яку ксиву? — запитав Фургон.

— От дурник, — засміявся Паштет, — ксива — документ, значить.

— Ксива буде така, — сказав Вітька, — екскурсія, ви учні, я за старшого. Печатку поставимо — і порядок.

— А де печатку візьмемо? — знову запитав Фургон.

Вітька підвівся, пильно глянув на Фургона. Шнира знову захистив приятеля:

— Він просто так запитав… Хіба не бачиш, дурник ще, нічого не тямить.

Вітька погрозив Фургону пальцем:

— Багато знати хочеш, патякаєш. Не метушись, за тебе все зроблять.

Він замовк, прислухався: смикали горищні двері. Вітька зробив знак сидіти тихо, спустився на горище, прокрався до дверей, прислухався.

За дверима розмовляли. Вітька впізнав голоси Миші та Генки:

— … Хтось замкнув двері. Кербуд, чи що…

— … Замка нема, замкнено зсередини…

— … Ходімо з двору.

Було чутно, як вони спускалися сходами. Вітька повернувся на дах, ліг на спину:

— Мишка з Гонкою… Пішли геть…

10

Миша і Генка повернулися в двір і підійшли до пожежної драбини.

Миша надів на шию моток дроту, прикріпив до пояса в'язку роликів і почав підніматися по драбині. За ним, з двома жердинами, видирався Генка.

Їхнє сходження перепинила поява у вікні жінки з розпатланим волоссям і банкою в руці.

— Хулігани! Злодюги! — закричала жінка, обертаючись навсібіч і показуючи банку пожильцям. — Півбанки варення зжерли!

Миша зачудовано дивився на неї:

— Не чіпали ми вашого варення.

Чоловік у підтяжках, у другому вікні, докірливо хитав головою:

— Соромно, Мишо, а ще комсомолець. І ти, Генко. Аж ніяк не сподівався.

— Не бачили ми ніякого варення! — закричав Генка.

— Хулігани! Гультяї! — бушувала жінка.

— Яке варення? — поцікавився Миша.

— Ще питає! Полуничне.

— Вибачте, ми не їмо полуничного варення.

Хлопчики піднялися вище.

— Митарства перших радіоаматорів, — сказав Миша. — Такі, як ти, торують дорогу в майбутнє.

— Свідомість цього тільки й підтримує в мене бадьорість духу, — відказав Генка, підтягуючи жердини.

На восьмому поверсі з вікна виглянув білявий робітфаківець, підморгнув:

— Радіозайці?

— Ми зареєстровані.

— Ламатимете дах? Адже дах наді мною.

— Навіть не торкнемося, — заспокоїв його Генка.

Миша зробив те ж саме, що й Вітька: розгойдав верх драбини, перебрався на дах, утримав драбину. Генка передав йому жердини і теж перебрався на дах.

Вони не здивувалися, побачивши на даху Вітьчину компанію: вони самі лазили сюди свого часу погрітися на сонечку. Але компанія була ворожа. І цей бенкет… Звідкіля таке їство? Крадене, в цьому не могло бути сумнівів.

Миша не хотів затівати розмови тут, на даху. Не місце.

Та Генка, як завжди, не зміг утриматися:

— Багато живете!

— Живемо! А що? — відповів Вітька, спокійно хлебчучи ситро із шийки пляшки. — Завидки беруть?

— Атож, — буркнув Генка, прикріплюючи жердину до димника.

Коли Миша натягував антену, Вітька, котрий лежав на його шляху, не ворухнувся. Миша переступив через нього. Вітька вишкірився.

Пересвідчившись, що спуск висить добре, між вікнами, Миша й Генка спустилися крізь дахове вікно на горище, перелізли через бантини й підійшли до горищних дверей.

— Влаштували нічліжний будинок, — сказав Генка й відірвав засувку. — Сам краде, — провадив він далі, спускаючись з Мишею по драбині, — і маленьких привчає. Ось тобі й диспут! Чхав він на наш диспут. Його треба ізолювати.

Опинившись у дворі, вони натягли дріт, що звисав з даху. З вікна виглянув Славка.

— Приходь, зараз будемо слухати, — сказав Генка.

— Гаразд!

У цей час з під'їзду вийшов Валентин Валентинович Навроцький, цього разу не в світлому, а в темно-синьому бостоновому костюмі.

— Здрастуй, Мишо!

— Гутен таг! — відповів Миша.

Навроцький удав, буцімто не помітив глузування.

— Радіо влаштовуєте?

— Намагаємося, — відказав Генка.

Миша пильно й вивчально роздивлявся Навроцького.

Навроцький відповів йому тим же поглядом. Так деякий час вони мовчки дивилися один на одного.

По паузі Навроцький сказав:

— Радіостанція Комінтерну незабаром почне свої передачі. Так, у всякому разі, пишуть у газетах.

Миша мовчав.

— До речі, — вів далі Навроцький, — на даху ви часом не зустрілися зі своїм недругом?

— З яким недругом?

— З цим, як його, Альфонсом Доде, так, здається, його називають.

— Його звати Віктор Буров, — похмуро відповів Миша.

— Можливо. Якраз перед вами зі своїм акціонерним товариством видерся на дах.

— Горище — його постійне місце проживання, там і ночує, — сказав Генка.

— Я приголомшений, — сказав Навроцький. — Він так легко відбувся. Розмахував фінкою, а його потримали годину в міліції й відпустили.

— Він нікого не зарізав, — заперечив Миша.

— Але ж була спроба.

Навроцький мав рацію, але Миша не хотів з ним погоджуватися.

— Я гадаю, що тільки була спроба похизуватися своїм ножем.

Навроцький засміявся:

— Він хвалько, виявляється, через те його й називають Альфонсом Доде… Однак, бачте, сьогодні він хизується ножем, завтра пустить його в хід. Ми в товаристві «Друг дітей» часто стикаємось з подібними ситуаціями — один негідник псує десяток дітей: вони так само заводять ножі.

— Цього ми йому не дозволимо, — сказав Генка, — якось справимося. Не з такими справлялися.

— Між іншим, — сказав Навроцький, — в одного мого приятеля є італійський детекторний приймач. Свій ви, напевно, самі зібрали?