Маленька принцеса

Вона дивилася на Сару так пильно і так розгублено кусала кінчик своєї стрічки, що аж привернула увагу міс Мінчін. Та цієї миті кипіла від люті, тож негайно накинулася на вихованку.

— Міс Сент-Джон! — суворо вигукнула вона. — Що означає ваша поведінка? Негайно заберіть лікті зі столу! І вийміть стрічку зі свого рота! Сядьте рівно!

Міс Сент-Джон знову підскочила, а коли Лавінія та Джессі захихотіли, то зашарілася ще дужче, ніж раніше, — дівчинка так побуряковіла, що здавалося, ніби вона не стримається і зараз розплачеться. Сара помітила це, і їй стало так прикро, що вона відчула симпатію до ображеної дівчинки й захотіла заприятелювати з нею. Сара завжди так поводилась — неодмінно втручалася, коли когось ображали або засмучували.

— Якби Сара була хлопцем і жила кілька століть тому, — бувало, казав її тато, — вона би мандрувала країною з мечем напоготові, щоб рятувати й захищати всіх знедолених. Вона завжди рветься до бою, коли бачить, як когось ображають.

Тож вона відчула симпатію до пухкенької, вайлуватої міс Сент-Джон і час від часу поглядала на неї протягом цілого ранку. Сара помітила, що навчання дається дівчинці непросто. Навряд чи їй колись загрожувала небезпека, що її можуть перехвалити, як взірцеву ученицю. Її урок французької був жалюгідним видовищем — від того, як вона вимовляла слова, крадькома посміхався навіть месьє Дюфарж. А Лавінія, Джессі й інші дівчатка, яким говорити вдавалося краще, навіть підсміювалися або поглядали на неї зі здивуванням та зневагою. Та Сара не сміялася. Вона старалася вдавати, ніби не чує, коли міс Сент-Джон говорить із помилками. Міс Кру мала запальний характер, і тому розлютилася, коли почула хихотіння й побачила знічене, простакувате дитяче обличчя.

— Це навіть зовсім не смішно, — прошепотіла вона сама до себе, схилившись над книгою. — Вони не повинні сміятися.

Коли урок закінчився й учениці зібралися невеликими гуртами потеревенити, Сара озирнулася, щоб знайти міс Сент-Джон, і коли побачила, що та з нещасним виглядом притулилась у віконній ніші, підійшла до неї і заговорила. Вона сказала кілька слів, якими дівчатка зазвичай обмінюються на початку знайомства, але зробила це дуже по-дружньому — таку приязнь було неможливо не помітити.

— Як тебе звати? — запитала Сара.

Щоб пояснити здивування міс Сент-Джон, треба згадати про те, що нова учениця за короткий час привернула неабияку увагу — її з’ява в школі не була чимось буденним. Про неї ввечері перед сном балакала ціла школа, із неабияким інтересом переповідаючи різні суперечливі плітки. Знайомство з ученицею, яка мала власний екіпаж, власного поні, власну покоївку й нещодавно прибула з Індії, було далеко не звичайним.

— Мене звати Ерменґарда Сент-Джон, — відповіла дівчинка.

— А мене — Сара Кру, — сказала Сара. — У тебе дуже гарне ім’я. Наче з якогось роману.

— Тобі подобається? — збентежилася дівчинка. — А мені… Мені подобається твоє.

Головна проблема міс Сент-Джон полягала в тому, що в неї був дуже розумний батько. Подеколи це здавалось їй страхітливою напастю. Якщо ти донька батька, який знає усе на світі, говорить сімома чи вісьмома мовами, має бібліотеку з тисячі томів, і, здається, знає їх усі напам’ять, він принаймні очікує від тебе, щоб ти знала, що написано в підручниках, і, цілком імовірно, вимагатиме від тебе запам’ятати кілька дат з історії або виконати вправи з французької. Ерменґарда була суворим випробуванням для містера Сент-Джона. Він не міг збагнути, як дитина може бути такою обмеженою, простакуватою і не виявляти особливих талантів ні у чому.

— Боже милостивий! — не раз вигукував він, дивлячись на доньку. — Подеколи я думаю, що вона така ж тупа, як її тітонька Еліза!

Якщо її тітонька Еліза повільно вчила і швидко забувала все, що мусила запам’ятати, то, безперечно, Ерменґарда дуже скидалася на неї. Вона була найгіршою ученицею школи — з цим годі було сперечатися.

— Примусьте її вчитися, — сказав її батько міс Мінчін.

Тож Емерґарда тепер майже весь час або відчувала себе осоромленою, або плакала. Вона зубрила науку і миттю її забувала, та навіть якщо їй вдавалося запам’ятати якийсь факт, вона просто його не розуміла. Тож природно, що коли з нею захотіла познайомитися Сара, дівчинка просто сиділа і дивилась на неї з неймовірним захопленням.

— Ти вмієш говорити французькою, правда ж? — з повагою запитала вона.

Сара сіла поряд на широку лаву у віконній ніші й, підібгавши ноги, обхопила свої коліна руками.

— Я говорю французькою, бо чула її все своє життя, — відповіла вона. — Ти би теж так могла, якби завжди чула цю мову.

— О ні, я не змогла би, — засумнівалась Ерменґарда. — Я ніколи не навчуся говорити французькою!

— Чому? — здивовано запитала Сара.

Ерменґарда струснула головою, від чого її хвостик заметався.

— Ти ж чула щойно, як я говорю, — сказала вона. — У мене так завжди. Я просто не можу вимовити ті слова. Вони такі дивні.

Вона замовкла на якусь мить, а потім додала з острахом у голосі:

— Ти розумна, правда ж?

Сара поглянула через вікно на похмуру площу, де, цвірінькаючи, стрибали горобці, подивилась на металеву огорожу й темне гілля дерев і на якийсь час задумалася. Вона часто чула, як про неї кажуть, що вона «розумна», і їй було цікаво, чи справді це так, — а якщо так, то як це вийшло.

— Не знаю, — сказала вона. — Хтозна.

А потім, помітивши похмурий погляд на круглому, повновидому обличчі, усміхнулась і змінила тему розмови.

— Ти хотіла би побачити Емілі? — поцікавилась вона.

— А хто така Емілі? — запитала Ерменґарда, точнісінько як міс Мінчін перед тим.

— Ходімо до моєї кімнати, я покажу, — сказала Сара, беручи дівчинку за руку.

Вони разом зіскочили з лави й піднялися нагору.

— А правда, — прошепотіла Ерменґарда, коли вони прямували через хол, — правда, що ти маєш власну кімнату для ігор?

— Так, — відповіла Сара. — Татко попросив міс Мінчін, щоб вона дозволила мені мати власну кімнату, бо коли я граюся, то люблю вигадувати історії та розповідати їх сама собі. Я не люблю, коли мене хтось чує. Коли я думаю про те, що мене слухають, мені вже не так цікаво гратися.

Вони вже дісталися до коридору, що вів до Сариної кімнати, й Ерменґарда раптом спинилася, затамувавши подих і вдивляючись у нову знайому.

— Ти вмієш вигадувати історії! — оторопіло запитала вона. — Ти робиш це так само добре, як розмовляєш французькою? Правда?

Сара подивилась на неї зі здивуванням.

— Усі вміють вигадувати історії, — відповіла вона. — Ти ніколи не пробувала це робити?

Міс Кру застережливо поклала долоню на руку Ерменґарди.

— Давай зайдемо тихенько, — прошепотіла вона, — а потім я зненацька відчиню двері. Може, нам вдасться її спіймати.

Сара ніби й жартувала, але в її очах проглядався відблиск загадкової надії, яка вразила Ерменґарду, хоча вона не зрозуміла, про що йдеться, або кого хоче спіймати Сара, або чому вона хоче це зробити.

Хай би що це означало, Ерменґарда була впевнена: ішлося про щось дуже захопливе. Тож, схвильована від очікування, вона пройшла навшпиньки коридором. Дівчатка старалися не шуміти, доки не дістались до кімнати. Тоді Сара зненацька повернула ручку й широко відчинила двері. Перед ними відкрилася кімната, як на долоні, — у коминку палав вогонь, а перед ним сиділа у кріслі чудова лялька, читаючи книжку.

— Ну от, вона знову сіла в крісло до того, як ми її піймали! — пояснила Сара. — Вони завжди так роблять. Швидкі, мов блискавка.

Ерменґарда перевела погляд із подруги на ляльку і назад, спантеличено запитала:

— Вона може ходити?

— Так, — відповіла Сара. — Принаймні я вірю в це. Принаймні я вдаю, що вірю в це. І тому здається, ніби це правда. Ти ніколи нічого не вдавала?

— Ні, — сказала Ерменґарда. — Ніколи. Розкажи мені про це.

Вона була така зачарована своєю незвичайною новою подругою, що дивилася на Сару більше, ніж на Емілі, — незважаючи на те, що Емілі була найвродливішою лялькою, яку їй тільки доводилося бачити.