Супер "Б" з "фрикадельками" (збiрник)

І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і… заплакав.

– Отаке! – здивовано вигукнув лікар. – Чого це ти? Усе ж минулося! А-а… Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримавсь як справжній мужчина!..

«Справжній мужчина» шморгнув носом і витер сльози. А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:

– От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного… А ти…

Спасокукоцький обернувся.

Під дверима у черзі на стільці поруч із мамою сидів переляканий, заплаканий Кукуєвицький…

Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч із Надею Трав'янко сидить Шурик Бабенко.

Надя Трав'янко – видатна особа (це вона при всьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова.

Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком.

Шурик Бабенко

Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором'язливий хлопчик.

Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама що називається трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.

Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей – дівчатка: Галочка, Наталочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в «дочки-матері». Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: «Я пішла до Галочки». Було йому тоді років три.

З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже переїхали у нову квартиру в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж переїхали в нову квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: «Я пішла до Галочки». І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість «ш» вимовляв «ф», закричав, хихикнувши:

– О, Фурик Бабенко! Фурик Бабенко!

Він умисно робив наголос на першому складі!

І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко. Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перші два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі – або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.

Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп'ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв під стіночкою у дворі й дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив, не помічаючи його, як повз порожнє місце.

І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав… Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха – то велика людина! Як кажуть хлопці – молоток! З таких виростають полководці, герої та чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завучки Віри Яківни він схиляє голову й каже: «Я більше не буду», – це в нього звучить гордо й незалежно.

А як він з'їжджає по перилах з другого поверху!

Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!

А найголовніше, – як він грає у футбол! Ах, як він грає у футбол! Для хлопців він – і Шевченко, і Бекхем, і Рональдо разом узяті.

Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити бодай один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол – це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м'яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м'яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.

Щоправда, одного разу… Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз «маталися». Було їх у дворі до двох десятків, грали вони неоднаково – хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани – Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:

– Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?

– Яблуко, – казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців за домовленістю був «яблуком», ішов до нього в команду, а «груша» котилася в команду Галушкинського.

Це називалося «мататися». Навчив хлопців цього батько Ігоря Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий вболівальник футболу, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.

Так-от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в запасі. Але Льоня Монькін був такий зануда і зчинив такий ґвалт: «А чому я! А я не хочу! А я не буду! А я все одно!», – що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:

– Матайся он з ним!

І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: «Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!» І потяг до капітанів:

– Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?

Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові «кавун». Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:

– Гарбуз!

Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування. У Шурика заніміло всередині – наче він раптом знявся й полетів.

– Будеш захисником, – кинув йому Дмитруха й побіг до центру поля.

Шурик отетеріло закліпав очима – він не знав, що має захищати захисник… Він полетів далі, але вже не вгору, а вниз, у прірву.

– Чого став! Біжи до воріт! – гукнув йому хтось із хлопців. Шурик щодуху кинувся до воріт.

– Ти куди, ґава, то ж не наші ворота! – знов гукнули йому. Шурик різко спинився і, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бік.

– Стій тут! – шарпнув його хтось за руку. Шурик завмер.

Пролунав свисток. Гра почалася.

Шурик стояв, і серце його тріпотіло, наче м'яч у сітці воріт. Він не міг розібратися, де «наші», де «не наші». Все зливалося в нього перед очима, мигтіло, мелькало й смикалося.

– Грай у стінку!.. Замкни штангу!.. Пресинг! – чув він звідусюди якісь незбагненні чудернацькі слова й нічого не міг зрозуміти.

І раптом він побачив, що прямо на нього… котиться м'яч.

Шурик заціпенів. Це було так страшно, наче то котився не м'яч, а котилася бомба. Шурик не міг ворухнутися. М'яч підкотився, стукнувся об Шурикову праву ногу й спинився.

– Пасуй! Пасуй сюди! – почув Шурик голос Ігоря Дмитрухи. Шурик наче прокинувся, дрібно затупцявся на місці, розмахнувся і незграбно шкрябонув ногою по землі… повз м'яч.І в цю мить налетів Валера Галушкинський, вдарив по м'ячу, воротар з хеком ляпнувся на землю, але було вже пізно.