Мерцi

Ірен Роздобудько

Мерці

Бібліотека газети «Книжник-Ревю»

Серія «ІНТУЇЦІЯ»

ПЕРШИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

…Це сталося. Нарешті сталося… Тепер треба було по думати лише про одне — що робити з тілом. Іншого ви ходу не залишалося: його необхідно розчленувати. Я вже знаю, що людські тіла — коли вони перетворюються саме на тіла — мають різну вагу: ті, що померли власною смертю, набагато легші і гнучкіші від тих, кого було вбито. Мені доводилося піднімати мерців. З дитинства я часто потрапляла на похорони і навіть іноді допомагала дорослим переносити тіло до труни, підставляючи під п’яти свої маленькі долоні. Мою бабусю часто запрошували обмивати небіжчиків, і вона завжди брала мене із собою, вважаючи, що не можна відгороджувати дитину від будь яких проявів життя. А смерть — життя вічне, пояснювала вона. Можливо, саме тому я більше люблю висушені або паперові квіти. І не боюся мертвих тіл.

І ось тепер, напружуючи м’язи і тяжко дихаючи, я намагалася зсунути тіло з килима на розстелену клейонку… Чоло цієї свинцево-лялькової туші було ще вологе від краплин поту, вона весь час вислизала з моїх тремтячих рук. Довге волосся плуталося під руками, гальмувало рух, застрягало під пахвою чи лопатками, тоді голова закидалася назад, і від цього очі час від часу відкривалися і втуплювалися в мене порожніми сіро-водянистими зіницями. Це було неприємно. Але врешті я здогадалася обрізати довгі пасма гострим ножем майже під самий корінь. Нарешті останнім поштовхом я зіпхнула тіло на клейонку. І дозволила собі першу цигарку.

Вона лежала переді мною, як поламаний манекен (я не дуже турбувалася про красу її пози) — ноги переплелися, одна рука завелася під спину і, здається, вивихнулася під час цих пересувань; біла спідниця задерлася, колготки розірвалися, а з під зім’ятого піджака виглядав комірець бездоганно білої блузки, все засипалося й обліпилося волоссям. Тепер вона лежала майже лиса, з розмазаною по всьому обличчю косметикою, і я вперше уважно могла її роздивитися, перед тим як назавжди позбавити її цього елеґантного англійського костюма, цієї батистової блузки, колготок фірми «Леванте» і дорогої французької білизни.

Перепочивши, я зав’язала на голові бандану, аби власне волосся не лізло мені в очі під час роботи, роздяглася, лишивши на собі тільки білизну та великий клейончатий фартух. Перевірила двері, вікна, на підлозі акуратно розклала ножівку, три ножі різного розміру, ганчір’я та три порожні тази… Нарешті це сталося.

ЧАСТИНА ПЕРШАДень перший

Інформаційна аґенція знаходилася в центрі міста і займала одну з найпрестижніших у місті будівель, двадцятий поверх якої увінчувала ґотична башта-кав’ярня. З десяток років тому аґенція орендувала кілька кімнат на першому поверсі і ледь животіла, аж поки настали часи, коли будь яка інформація стала об’єктом купівля та продажу. І ось тепер тут було безліч відділів і купа працівників, які знали один одного лише в обличчя. Кожен підрозділ був окремою державою.

Вірі призначили зустріч рівно на дев’яту. Пізніше починалася загальна нарада. До красивого будинку Віра приїхала о восьмій. Їй завжди потрібен був час, аби обміркувати майбутню розмову та заспокоїти себе трьома чотирма цигарками. Це були її маленькі хитрощі, про які знала тільки вона. Адже довколишні люди сприймали Віру розкутою, веселою й самовпевненою молодою жінкою, що здатна почати будь яку серйозну розмову з незначної балачки про погоду та новий фільм Міхалкова. Сьогодні у неї був важливий день — вона влаштовувалася на роботу.

Вона й до того працювала не де-небудь: на одному з каналів телебачення у неї була своя тридцяти хвилинна програма, яка так і називалася: «Новини від Віри». На телебаченні, особливо на її каналі, панував справжній безлад. Ніхто ніколи не знав, що зніматиме завтра. Самовпевнені хлопчики та дівчатка юрмились у «монтажках» лише для того, щоб забезпечити собі на вечір новий шматок м’яса чоловічої чи жіночої статі. Цей світ був їй чужий. За десять років своєї кар’єри Віра навчилась усього. Мода, політика, медицина, економіка, криміналістика — вона хапалася за будь які теми. В неї був єдиний Божий дар — шалена інтуїція. Завдяки цьому вона з блиском «випливала» і на іспитах в університеті, і під час бесід у прямому ефірі, і в словесних баталіях з письменниками чи політичними діячами. Але усі її починання тонули в драговині безпробудного дилетантства сексуально заклопотаних шмаркачів.

Підсвідомо Віра шукала виходу. Всі шанси вона намагалася використовувати, але той, єдиний, поки що не траплявся. І от рівно місяць тому, після важкого, ніби віз, якийвона тягнула пластиліновою дорогою, інтерв’ю з депутатом, вона зайшла пообідати до Прес-клубу. Це було її звичайне місце побачень із друзями та надійний прихистоквід набридливих прихильників — туди пускали тільки за посвідченнями. Затишна кав’ярня приваблювала газетярів та телевізійників ще й своїм незвичайним меню. Наприклад, борщ тут мав назву «Борщ у поміч!», смажені ковбаски йменувалися «Рука Москви», а смачна велика відбивна, яку Віра зазвичай замовляла після овочевого салату «Дебати», проходила під кодовою назвою «Наших б’ють!» На стінах красувалися вирізки статей, карикатури та смішні заголовки з відомих газет. Офіціанти, бармен та господар ресторану завжди приязно віталися з нею і ніколи не підсажували за її столик інших клієнтів — це було табу: Віра не любила спілкуватися під час обіду.

Того дня, зайшовши до Прес-клубу, вона невдоволено зітхнула — майже за кожним столиком сиділи знайомі та напівзнайомі, зала була сива від тютюнового диму. Після мерзотної ковзанки, якою здалося інтерв’ю, Вірі не хотілося ні з ким розмовляти. «Ваш столик вільний, пані Віро!» — приязно звернувся до неї адміністратор. Знесилена Віра жестом показала:

«Мені — як завжди!» і пройшла до зали. З нею віталися, вона посміхалася до всіх, не зупиняючись, не вступаючи в необов’язкові балачки — їй хотілося скоріше випити склянку прохолодного соку фреш, яка вмить з’явилася на її столику, щойно вона наблизилася до нього. Працювати з постійними клієнтами тут уміли.

Не встигла Віра зробити ковток, як у дверях зали з’явилася знайома постать, і Віра незадоволено насупилася: «Ну, цей вже точно не промине!» Справді, котячою ходою до неї наближався давній знайомий, новітній «папараці» на прізвисько Дон Педро.

— Ну що, Вірунчик, — одразу почав він свою звичайну пісню, з якою звертався до всього, що пересувалося й мало необережність носити спідницю. — Може, візьмемо тут по бройлерку — і до тебе?

— Краще — до тебе! — відказала Віра. — Вагітній Аллочці треба гарно харчуватися, та й тесть, гадаю, не відмовиться підтримати компанію.

— Ну от, ти завжди знайдеш чим зіпсувати свято душі! До речі, я сьогодні перехопив на рекламці пару тисяч, так що ти подумай!

— Добре, — пообіцяла Віра, — я поки подумаю і пообідаю, а ти, будь ласка, іди накресли пару формул.

Останній вираз вона підхопила з фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» — так сказав Штірліц п’яненькій дамі, яка чіплялася до нього в ресторані. Дон Педро, ще трохи повисівши у Віри над головою, сумно пішов до бару «креслити формули», які зазвичай складалися з трьох чотирьох чарок коньяку і «полірувалися» соткою горілки «Абсолют». Вона не могла розмовляти з ним інакше. Небезталанний хлопець, уїдливий і досить дотепний у свої статтях, він, як шахтар стахановець, старанно працював на свою кишеню й очі його запалювалися лише тоді, коли йшлося про гроші. У своїх писаннях він міг довести до абсурду будь яку ситуацію. Віра звернула увагу на його прізвище давно, прочитавши його статтю про смертельне отруєння дітей несвіжою рибою в дитя чому садку, яка мала веселенький заголовок: «Рибки закортіло!» Цей розв’язний тон Дон Педро свідомо плекав у собі, адже на нього добре клювали багаті замовники — бульварна преса, еротичні журнальчики та деякі нічні канали телебачення. «Коли я заробив свою першу тисячу зелених…» — приблизно так він починав кожну розмову, навіть якщо йшлося про погоду.

Принесли запашну страву «Наших б’ють!». Втома відступала, роздратування миналося. Віра вже могла спокійно огледіти присутніх і появу ще однієї знайомої вже була здатна знести мужньо — до столика прямувала скандально відома журналістка на прізвисько Луза. Свої еротичні опуси ця колишня поетеса підписувала псевдонімом ЛуїзаЗадова, тому гострі на язик колеги й утворили прізвисько «Луза», маючи на увазі й інше — лузу на більярдному столі, в яку залюбки можна було закотити кулю. І Дона Педро, і Лузу Віра називала не інакше як «камарилья». Вона взагалі не терпіла епатажних «акул пера» і не розуміла, чому їм майже скрізь давали «зелене світло» під назвою «піпл хаває». А «піпл» справді з задоволенням сприймав і ненормативну лексику, й брутальні відвертості, й повну до себе зневагу. Луза спеціалізувалася на скандальних інтерв’ю, які брала у зірок естради, не відходячи від їхніх ліжок. У потрібний момент під час фотозйомки з черговою жертвою вона вміла миттєво розстібнути блискавку свого шкіряного комбінезону або, як штукар еквілібрист, виставити наперед свій апетитний, ледь прикритий спідницею задок. За ці матеріали й знімки їй платили шалені гроші.