Диваки i зануди

Я запізнилася. Спершу мені хотілося знехтувати запрошенням, і то було б найкраще. Але потім я таки поцупила в Інґве з шафи сорочку в біло-блакитну смугу, яку носять хіба що сноби, та чорні черевики й налаштувалася йти. І сорочка, і черевики були на кілька розмірів більші, як треба. Спотикаючись на кожнім кроці, я пірнула в холод, що останнім часом стало мені за звичку. Мене проймав зимний вітер з озера. Він пробирався за комір і за пазуху і робив мене схожою на надувного чоловічка, якого водії вантажівок вішають у кабіні спереду.

Коли я прийшла, вечірка була в розпалі.

Аґнета Фельтскуґ репетувала з підсилювачів про спеку, співаючи «The heat is on», а я ніяк не могла зігрітися. Величезна кімната кишіла моїми ровесниками. З кока-колою в одній руці та жменею крихких сирних паличок у другій я пробралася до вікна. Басейн у саду світився, як акваріум для моржів. А за ним було видно справжнє озеро — неосвітлене й чорне.

Я стояла за шторою, засунувши свої смішні здоровуцькі черевики під край килима, щоб вони нікому не впали у вічі, хапала дрижаки й міркувала, чи не накивати звідси п’ятами. Поки мене ще ніхто не помітив.

Однак щось мене утримувало.

Я роззирнулася навсібіч. Кого я хотіла знайти? Он стоїть виряджена братія з північних околиць міста і тягає в рот креветки з великої скляної вази. Їхня вимова голосних схожа на гудіння бджіл, видушене з тісних комірців, міцно перехоплених під шиєю вузькими краватками. Багатьох із них я впізнала. Кваша, Данне і Стефан не придумали нічого кращого, як дудлити ситро, трощити чіпси, крекери, сирні палички, арахіс і солону соломку та наминати всілякі лагоминки. Мурашка й Пера розвалилися на золотаво-жовтій канапі, що була схожа на велетенського сирного рогалика. Фріда й Нетта огиналися посеред кімнати, де мали бути танці. А Пепсі був зайнятий тим, що то розкручував, то скручував торшер.

Аж тут я побачила їх.

Катті обіймала Ісака за шию. Мені видно було його блакитні очі. Але він не бачив мене. Він не зводив погляду з її напудреного обличчя, підмальованих очей і яскраво нафарбованих губ. Чорні кучері Катті застували більшу частину його обличчя. За мить до того, як я їх побачила, у мене було відчуття, що хтось звідти дивиться. Та, напевно, я помилялася.

Я посунула туди, хоч і знала, що краще не йти.

Вони не чули мене й не бачили.

Я теж застромила свою голову в кучері Катті.

— Як твій язик, кралечко? — підколола її я.

— О, ше ти? — мовила вона. — Допре. Ж моїм яжиком вше гаражт.

— Чудово, — сказала я і відчула, як мороз пробіг по спині. — А ти як?

Я повернула голову до Ісака.

— Що — «як»? — перепитав він.

— Тобі не треба більше птахів? Чи ще чогось? — спитала я крижаним голосом.

Я відчула, як у мені знов закублилася злість.

— Ти ревнуєш? — спокійно спитав він.

Цей спокій мене розлютив. Я готова була роздерти його на шматки. Але він уже вислизнув із Каттіних обіймів і попрямував до вирядженої братії, що об’їдалася чіпсами та крекерами. Та запаморочлива мить, коли з віолончелі лилася музика, схожа на спокійну річку, де якимось чином поєднувалися в одне ціле радість і смуток, — та мить безповоротно минула. Мене знову колотило.

Ревную? Невже я й справді його ревную? Стою, мов той блазень, вирядившись бозна-ким, під прицілом підмальованих очей, а сама не зводжу погляду з того, до кого мене вабить, хто зник у юрбі, бо подався наминати всілякі лагоминки. Кумедія та й годі!

— Ходімо! — сказала Катті й поволокла мене за собою. — Жакіншимо те, шо не жакіншили минулого ражу.

Я витягнула шию і на якусь хвилю загледіла вихрястий Ісаків чуб. А Катті тим часом волокла мене далі по безмежному килиму, на якому вже утворився візерунок із розтоптаних сирних паличок.

Хриплим вуркотливим голосом вона наспівувала мені на вухо:

Аж тут я оступилася. Ох ці клятенні черевики!

Я вчепилася в Катті обома руками і подалася вперед. А заразом спіткнулася одним своїм черевиком об другий так, що носки в них загнулися і зарили, як два збиті винищувачі, просто у ворсистий килим.

Ми протаранили всю виряджену братію і гримнулися об стіл із креветками. Ваза гупнулася об вазон, де росла середземноморська пальма, й розбилася в друзки. Сама я м’яко впала на килим. Хоч добряче забила голову. Я лежала на Катті, і мої руки досі були зчеплені в неї за спиною.

— Ух! — видихнула Катті. — А ше не жанадто?

Я силкувалася підвестися з підлоги. Але поверх нас лежала скатертина, яку ми стягнули, і що більше я намагалася вибратися з-під неї, то дужче в ній заплутувалася.

Каттіні очі стріляли сміхом.

А я мало не плакала.

— Що ви там на підлозі робите? — спитав хтось із вирядженої братії.

Катті цмокнула мене в щоку.

— Може, ше полежимо, любий, — стиха запропонувала вона.

— Ні, — відповіла я.

Нарешті ми звелися на рівні. Я скрізь бачила єхидні усмішки. Мене охопила злість і пробирали дрижаки, але я намагалася усміхатися. Доки це триватиме? Куди Катті мене знов тягне?

Тієї миті Пепсі увімкнув торшер, над яким проморочився цілий вечір. Ураз засяяло й замерехтіло яскраве червоне світло, перетворюючи порожній куток кімнати на справжній майданчик із дискотекою, звідки в наші спраглі вуха влітали жалібні співи «С’юзі та Банши».

— Ходімо, — сказала Катті й потягла мене на той мерехтливий майданчик. — Потаншуємо.

Як же танцюють хлопці? Тут уже я завиграшки могла себе виказати. Звичайнісінькими рухами. Я намагалась танцювати вайлувато, по-дурному копіюючи такого собі Траволту, що недавно гупнувся головою об стіл. Я заздрила Катті, яка підгинала ноги й похитувала тілом так, що коси розвівалися, а груди, підтримувані корсетом під блузкою, аж підстрибували. Мабуть, їй хотілося бути схожою на Дженіфер Біле, що грала у фільмі «Танець-спалах», якого я не бачила. Але вона дивилася його з Ісаком.

Якби я була хлопцем, то закохалася б у неї, подумала я.

Якби я була хлопцем, то лежала б у ліжку і мріяла б про неї перед сном.

Якби я була хлопцем, то тужила б за її гострим язичком і золотистими очима.

Якби я була хлопцем, як Ісак, подумала я і так тупнула ногою, що від болю на очі навернулися сльози.

— Ти мені подобаєшшя, Ш-шимоне, — проспівала вона, обходячи мене колом. — Ніхто ще не кидав мене з такою приштраштю на підлогу і не машав під скатертиною пошеред вешірки!

— Це непорозуміння, — сказала я. — Усе це непорозуміння! Чуєш? Хіба ти не розумієш?

— Нічогішінько не рожумію, — відповіла вона й усміхнулася.

— Ти мені також подобаєшся, — вела я далі. — Але інакше.

— Як ше інакше? — прокричала вона мені у вухо.

Вона вихилялася так близько біля мене, що терлася грудьми об лапату сорочку Інґве, і мені здавалося, ніби то не її груди, а мої. А тут ще й ватяна качалка в моїх трусах «Olympia» десь сповзла.

Вона, певно, подумала, що я до неї залицялася: і тоді, як вкусила за язика, і тоді, як обваляла її в розсипаних креветках.

— Я не можу з тобою зустрічатися! — сказала я, намагаючись говорити твердим, крижаним голосом. — Нічого не вийде!

— Шо? — перепитала вона, наче вже щось почала розуміти.

Ми все ще стояли на місці, притулившись одна до одної.

— Це не твоя вина, — правила я далі. — Очевидно, проблема в мені.

— Яка проблема? — промурмотіла вона, натякаючи на те, що в разі чого може взяти на себе роль найдбайливішої медсестри.

— Просто ти мене не запалюєш, — сказала я, аби з усім покінчити.