Диваки i зануди

— Оце вам таке, — закінчила Плиска перелік моїх ганебних вчинків.

— Знаєте, — мовила мама, махаючи малюнком у повітрі, щоб швидше висохла фарба. — Я уважно слухала вашу розповідь і, як на мене, це вже занадто.

Потім вона намочила якусь ганчірку в ночвах з водою, де сидів Інґве, і стала витирати нею своє замащене обличчя.

— Уже закінчила? — нетерпляче запитав Інґве. — Я застуджуся, коли так довго сидітиму в холодній воді.

— Це все, що ви можете сказати? — роздратовано спитала Плиска.

Та мама вже взувала свої гумові чоботи.

Невже вона настільки обурена, що вирішила піти з дому?

— Вибачте, — відповіла мама. — Я ж казала, що поспішаю. Ви чудово позували. А щодо вашого сина, то мені здається, ви могли б ним пишатися. Здається, у ньому море енергії та фантазії!

— Мого сина? — Плиска гикнула.

— Саме так, — мовила мама. — І знаєте, не присікуйтеся ви так до нього з тими вдяганками, золотце. Моя дочка вдягається так само.

І мама зникла.

Плиска і собі похопилася. Вона встала зі стільця й рушила до дверей — усе ще в капелюсі і з підмальованими очима. Інґве потюпав за нею, лишаючи за собою мокрі сліди. З виглядом швейцара, який забув, що на ньому немає штанів, він допоміг Плисці вдягнути плащ.

— Невже вона не зрозуміла, що я говорила про її сина? — спитала вона.

— Мені жаль, — відповів Інґве. — Але в неї немає сина.

Тоді Плиска відчинила двері й випливла надвір, де було темно, гуркотів грім і лупашив дощ.

Пронесло. Гур-р-р!

На небі без угаву спалахували блискавки. Повітря здригалося від грому, і хмари були схожі на величезні валуни, що молосували одне одного. Дощ лив як з відра, тож за мить на мені не було сухого рубчика. Я вилізла надвір у кухонне вікно, аби Інґве не запідозрив, що я була вдома.

Уже надворі я побачила, як на ґанок сходила якась жінка в білому плащі. То була справжня натурниця. За хвильку вона пішла назад і була дуже невдоволена. Що їй сказав Інґве?

Я перевела подих. Ті демонята, про яких розповідав дідусь, справді добре потрудилися! Але скільки це ще потриває? Чи й справді мама нічого не зрозуміла? Схоже на те.

Коли я зайшла в будинок, Інґве сидів у кріслі-гойдалці. Дідуся вже там не було.

— Привіт! — сказала я. — Ти брьохав босоніж по дощу?

— Ет, — фиркнув він і пустив із люльки дим, що смердів спітнілими підошвами.

— Де мама? — спитала я.

— Пішла відносити малюнок, — відповів Інґве. — Мабуть, скоро повернеться.

— А дідусь?

— Відпочиває нагорі.

Далі я не знала, що питати. І відійшла до вікна. Чорні валуни вже мало не полягали на дахи. Вони торохкали дедалі гучніше, ніби в каменедробарці, і розсипали довкола іскри, як при електрозварюванні. Ось уже й над нами!

Я притулила чоло до холодної шибки і згадала ті слова, що сказала мама Плисці. Вона порадила їй пишатися своїм сином, якого Плиска не мала, через те, що «у ньому море енергії та фантазії». Про мене мама такого ніколи не сказала б, ніколи! Нарешті напруга минула. Я була врятована!

— Іди перевдягнися! — сказав Інґве.

— Що?

— Я все знаю. Не думай, що ти викрутишся, — додав він зловісним голосом.

Бабах! Будинок мовби заходив ходором. Коли я обернулася, то побачила освітлене блискавкою обличчя Інґве. Воно було посиніле й негарне. Голова в мене пішла обертом. Що — «все»? Виходить, цей нікчема сидів у ночвах, слухав, що казала Плиска, і допетрав, що син — то я? І як це я забула про цього Інґве? Та його треба було втопити в ночвах! Тепер він, напевно, прителіпає до школи, стягне з мене хлоп’яче вбрання і виставить, мов дурну, на посміх! А все ж це через нього! Бо з нього все почалося!

— Я не розумію, навіщо? — спитав він. — Хай тобі грець, навіщо?

Він підвівся з крісла і рушив до мене.

Нема дурних, так я тобі й дамся!

— Симоно! — крикнув він.

Але я вже метнулася до дверей. До мене долинало тюпання його босих ніг.

Я побачила, що в Аксельсона світиться. Ну, тепер у нього з’явиться ще більше пікантних дрібничок, які він буде переминати на зубах своїм сусідам, подумала я, коли побачила, як Інґве вибіг надвір босоніж, у самих трусах, піджаку і сміховинному капелюсі на голові.

Я помчала до сміттєзвалища. Небо то спалахувало, то гасло, так наче блискавки весь час провадили фотозйомку. Я чула, що Інґве мене наздоганяв. Мої ноги обважніли. Тісні джинси промокли до рубця й не давали бігти швидше. Перевага була на боці Інґве. Він уже наступав мені на п’яти.

Аж тут я загледіла крислатого дуба. Вилізти на нього буде завиграшки! Одним скоком я дістала до найнижчої гілки й підтягнулася. Мені стільки разів доводилося лазити по деревах, що мої руки були неабияк натреновані, тож я швидко забиралася все вище й вище, поки досягла верхів’я, де гілля було тонке й не дуже густе. Тут у Інґве неодмінно запаморочиться голова!

Він уже був під деревом.

— Злазь, хай тобі чорт! — загорлав він, перекрикуючи грім.

Усе перемішалося. Дощ сік в очі. Гуркіт грому розпанахував груди. Земля зливалася з небом, утворюючи єдину невиразну пляму, де без угаву мерехтіли блискавки. Здавалося, на світі немає нічого, крім цього безмежного моря, куди не може проникнути справжнє світло.

— Нізащо! — крикнула я у відповідь.

— Дурепа! Невже ти не знаєш, як це небезпечно? — крикнув він.

— А мені начхати! — крикнула я, і мені закрутило в носі.

— Ти таки звихнулася! — крикнув він якимось плаксивим голосом.

— Якщо я тобі так треба, то лізь сюди! — крикнула я.

Я побачила, як Інґве ухопився за ту саму гілку, що хапалась я. Потім незграбно обхопив її ногами і насилу підтягнувся до другої. Його очі були повні жаху. Він почав лізти стовбуром угору, весь час ковзаючи підошвами по слизькому гіллі. І так поволі він підбирався все вище. Після кожної гілки, яку долав Інґве, я очікувала, що він зірветься додолу.

— Зупинися! — зарепетувала я. — Зараз упадеш!

Але він не зупинився. Його несло далі.

— От шельма! — крикнув він.

Нараз усе небо спалахнуло вогнем. А гуркнуло так, що позакладало вуха. На нас мовби звалилася палаюча стеля. Мене засліпило так, що я обхопила гілку ногами й руками. Та однак важко було втриматися.

Стало нічим дихати. Здається, щось горіло на сміттєзвалищі. Я була впевнена, що блискавка влучила в наше дерево. Зиркнувши вниз, я обімліла: Інґве висів догори ногами. Його капелюх лежав на землі. І я зрозуміла, що будь-якої миті він теж може гунути додолу.

Раптом я збагнула, що він ліз на дерево, аби рятувати мене. Тож навіть якщо він і прицюцькуватий зануда, то я не можу допустити, щоб він скрутив собі в’язи.

— Допоможи! Ради Бога, допоможи мені! — заблагав він.

Я спустилася до нього й побачила в його очах смертельний страх. Обличчя в нього було біле, як Плисчин плащ.

— Ти нічого нікому не скажеш, га? — спитала я. — Нічого про те, що знаєш?

Він похитав головою.

— Розумієш, — спробувала я щось пояснити. — 3 часом усе втрясеться.

— Буде тільки гірше. Розумієш?

Він так само похитав головою і єхидно спитав:

— А тобі конче треба цілуватися з дівчатами?

Я похитала головою.

— Допоможеш мені злізти? — благально спитав він.

Я кивнула головою і погладила його мокру, майже лису голову.

З великим зусиллям він зумів перевернутися ногами вниз. Потім я спустилася нижче і пильнувала, щоб він потрапляв ногами на ті гілки, які могли його витримати. Ноги в нього затерпли й закоцюбли.

Нам лишалося здолати ще кілька гілок. Аж тут гілка хруснула, і Інґве шугонув додолу! То було не дуже високо, і я думала, що все обійшлося. Та ба — він підвередив ногу і не міг на неї ступати. Дорогою додому йому довелося спиратися на моє плече.

— Мені жаль, — сказала я.

— Усе гаразд, — відповів він.

— Де ви були? — спитала мама, як ми зайшли в будинок.

Вона обвела здивованим поглядом Інґвині подряпані босі ноги і забруднений піджак.