Сто рокiв тому вперед
Сто рокiв тому вперед читать книгу онлайн
До книжки ввійшли три повісті відомого радянського фантаста, лауреата Державної премії, що зажили неабиякої популярності серед юних читачів. Героїня цих повістей — жвава, допитлива дівчинка Аліса, яка всім цікавиться і в усе по-доброму втручається.
Книжка є продовженням “Дівчинки з Землі”, що вийшла у “Веселці” 1987 року.
За повістю “Сто років тому вперед” знято багатосерійний телефільм “Гостя з майбутнього”, який напевно бачили мільйони дітей.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Ви слушно турбуєтесь про вашу дівчинку. Вона вже півгодини плаче ревними сльозами, бо думає, що ви ніколи вже не вернетесь. Вона плаче, а ви тут обговорюєте поведінку якогось Івана Петровича!
Сказавши так, Аліса повернулася на лавку, а жінки здивовано дивились їй услід. Потім одна із них мовила:
— Я й справді забалакалася. — І зникла в під’їзді.
Друга подивилася на Алісу підозріло й сказала:
— Яка невихована дівчинка!
— Ти їй про яку дівчинку сказала? — спитала Юлька.
— Її донька вдома сидить і думає, що мама ніколи не вернеться. А мама зовсім про неї забула. Довелося нагадати.
— Покуштуй пирога, — запропонувала Лариса. — Моя бабуся веліла неодмінно тебе пригостити. Вона сказала, що таких у вас не печуть, бо вона забере секрет із собою в могилу.
— А нехай вона тебе навчить, — порадила Юлька.
— Мене не навчиш, — зітхнула Лариса. — Я зовсім невдатна до домашнього господарства.
Аліса жувала пиріг і думала, що ж робити далі. Час іде, вже скоро дванадцять…
— Що будемо робити? — без мієлофона вгадала її думки Юлька.
— Ясно що. — Фіма жував торт, і в нього вийшли великі рожеві вуса на червоних щоках. — Зараз перепочинемо й підемо далі,
— Куди йти? — спитала Аліса. — Ми весь під’їзд обійшли.
— По інших будинках підемо, — мовив Фіма. — Якщо ти втомишся, я тебе підміню.
— Навіщо ходити по інших будинках? — здивувалась Аліса. — Адже вони звідси не виходили.
— Стривай, — втрутився Садовський. — А ти впевнена, що в них нема шапки-невидимки?
— Ні, — заперечила Аліса, — це антинауково.
— А чому ти так упевнена, Алісо, що вони не виходили з під’їзду? — спитала Мила Руткевич. — А раптом той юнак збрехав?
Сулима підвівся з лавки і сказав:
— У нас є два варіанти. Перший — обійти з мієлофоном усі будинки в цьому дворі.
— А другий варіант? — запитала Аліса.
— А другий варіант — знайти того юнака, який сказав, що не бачив піратів, і перевірити його думки.
— Геніальної — вигукнула Лариса. — Навіть не треба читати думок. Мені досить подивитися людині в очі, і я одразу бачу, бреше вона чи каже правду.
— І все-таки надійніше з мієлофоном, — зауважив Сулима. — Ти не пам’ятаєш, Алісо, куди він зник?
— Я не помітила. Напевно, сюди. — Й Аліса показала на двері невеликого жовтого триповерхового будинку.
І бувають же такі збіги: цієї миті двері відчинилися, і в них з’явився повний, гладенький юнак у замшевому піджаку, замшевих штанях і замшевих черевиках.
— Це він, — прошепотіла Аліса, шарудячи рукою в сумці, щоб знайти навушничок.
Побачивши Алісу, юнак мимоволі зробив крок назад. Вій злякався.
Юнак, напевно, цілу хвилину стояв у дверях, удаючи, що згадує, чи не забув дома ключі. Але ключі були на місці. Потім він дістав із кишені гаманець і заглянув у нього.
Аліса приймала його думки:
“Чого це прокляте дівчисько тут? І ще інших привело. Що, не повірило, чи що? Невже підозрює? Та що ж я міг удіяти? Я ж не хочу ні в що втручатися. Це їхні, справи — напевно, всі вони добрі, злочинці… Спробуй прорватися. Головне — аби ніхто не подумав, що я чогось побоююся…”
І Петро Ішутін, юнак у замші, рішуче пішов через двір до воріт.
— Він щось знає, — мовила швидко Аліса. — Але приховує.
— Я заговорю з ним, — вихопився Фіма, зіскакуючи з лавки.
— У мене краще вийде, — сказав Садовський. — Це я гарантую. А ти доїдай пиріг.
Садовський за кілька кроків наздогнав Петра Ішутіна, став у нього на дорозіл спитав голосно, так, щоб усі діти чули:
— Скажіть, ви будете Наполеон Бонапарт?
— Що? — спитав Ішутін. — Що таке? Який Наполеон?..
А в голові у нього проносилися думки, які чудово чула Аліса:
“Напевно, натякає. Той теж був під Наполеона вдягнений. Тільки нічим себе не виказати… От попав, між двох огнів! І від них пощади не буде і від тих… У міліцію, чи що, бігти… Але що я скажу в міліції?”
— Якщо ви Наполеон, — мовив Садовський, який був незвичайним майстром говорити дурниці з серйозним виглядом, — то вас у будь-який момент можуть підстрелити. Хіба ви не знаєте, пю сезон полювання на Наполеонів уже відкритий? А ваша шкура буде чудовою прикрасою моєї вітальні. Дозвольте помацати! А роги ви забули вдома?
Садовський простяг руку, щоб помацати оленячу замшу.
Ішутін з переляку відскочив убік. Він забув, що втричі сильніший за Садовського. Його думки мчали наперегонки:
“Натякає, що мені живим звідси не вийти. Закричати? Напевно, найліпше закричати — зараз день, хто-небудь дома, мене врятують. Але сказати теж не можна. Той, напевно, дивиться за мною з вікна і, як тільки я скажу, відразу ж мене вколошкає…”
Почувши це, Аліса підвелася з лавки й пішла до воріт. Дорогою вона сказала Садовському:
— Дай йому пройти.
— Авжеж, це хуліганство, — мовив Ішутін, поспішаючи до воріт.
Коля дав йому дорогу, але не відстав, а йшов за три кроки ззаду й задумливо бубонів:
— Потайність ще ніколи не доводила до добра. Мій дідусь, коли збирався полювати на Наполеонів, завжди брав із собою відро з гасом. Він бризкав гасом Наполеону на хвіст, і той одразу ж здавався в полон. Та якось він вирішив полити гасом тигра…
Ішутін майже бігом улетів під арку воріт, але тут це противнюще дівчисько перепинило йому шлях і сказало тихо, ніби по секрету:
— Тепер вас із вікна не видно. І ви можете сказати всю правду.
— Звідкіля ти знаєш? — здивувався Ішутін, і в нього підкосилися ноги, довелось обіпертися спиною об стіну.
— Вони піймали хлопчика? — спитала Аліса.
— Не знаю, не бачив… — майже кричав Ішутін.
Аліса одним вухом слухала його лемент, але в другому звучали думки замшевого юнака, котрий ніколи ні в що не втручається: “Звісно, вони його піймали. Вони його несли непритомного…”
Ішутін знайшов у собі сили відштовхнути Алісу й вибігти на вулицю. Він квапився чимдалі від цього страшного будинку й думав:
“Ніколи не вернуся! Сьогодні ж сяду в поїзд — і в будь-який бік, хоч у Магадан…”
Коля Садовський обігнав Ішутіна й знову загородив йому дорогу.
— Ми ж не договорили, — дорікнув він. — Найцікавіше попереду.
Ішутіну довелося загальмувати.
— Куди вони понесли непритомного хлопчика? — спитала Аліса.
“Відьма! — думав Ішутін. — Іще знущається! Все знає і знущається. Знає ж, що понесли його в забитий будинок посеред двору”.
— Все, — сказала Аліса Садовському. — Відпускай. Він нам більше не потрібен. Вони понесли Колю в забитий будинок посеред двору.
— Ти що, думки читаєш? — спитав Ішутін з полегшенням.
Добре, що відпустили. Могло й гірше скінчитися.
— Сором вам! — сказала Аліса. — У вас на очах двоє здоровил тягнуть хлопчика, а ви від страху намагаєтеся приховати цей злочин.
— Я не хотів приховувати, але мене попросили. А може, у них є право хлопчиків носити?
— Ви негідник, — мовив Коля Садовський цілком серйозно, — і не смійте заперечувати. І я з вами ще зустрінуся. Вам від мене нікуди не дітися.
І тоді Ішутін ураз припустив вулицею. Лише фалди його замшевого піджака розвівалися, ніби за Ішутіним гналося два гусаки. Аліса чула його плутані думки, що віддалялися:
“А добереться ж… хто-небудь до мене й добереться… Як же так — хочеш не втручатися, і неодмінно до тебе хто-небудь добереться… Ні, ніколи! В перший же поїзд і в Магадан, у Сочі, у Львів… там улаштуюся кухарем… і ні в що не втручатися…”
— Він безнадійний, — сказала Аліса. — Його не перевиховаєш. Таких людей лікувати треба.
— Біжімо назад, — кинув Садовський.
Вони повернули назад під арку. Раптом Аліса застигла.
— Стій, — шепнула вона Садовському.
Дошки, якими було забито вікно на дальньому від дітей боці будинку, розсунулися. З вікна вилізла скромна маленька, згорблена бабуся в білій хустині в горошок і з букетиком тюльпанів. Бабуся не кваплячись задріботіла до воріт. Діти біля лавки не звернули на неї уваги.
Бабуся вийшла із забитого будинку. Аліса швидко стала крутити настройкою, ловлячи думки бабусі. І добре зробила, бо ніхто, крім неї самої, не зрозумів би й слова в думках цієї мирної бабусі: бабуся думала космолінгвою — мовою, якої в наш час ніхто ще не знає.
