Сто рокiв тому вперед

— Ви слушно турбуєтесь про вашу дівчинку. Вона вже півгодини плаче ревними сльозами, бо думає, що ви ніколи вже не вернетесь. Вона плаче, а ви тут обговорюєте поведінку якогось Івана Петровича!

Сказавши так, Аліса повернулася на лавку, а жінки здивовано дивились їй услід. Потім одна із них мовила:

— Я й справді забалакалася. — І зникла в під’їзді.

Друга подивилася на Алісу підозріло й сказала:

— Яка невихована дівчинка!

— Ти їй про яку дівчинку сказала? — спитала Юлька.

— Її донька вдома сидить і думає, що мама ніколи не вернеться. А мама зовсім про неї забула. Довелося нагадати.

— Покуштуй пирога, — запропонувала Лариса. — Моя бабуся веліла неодмінно тебе пригостити. Вона сказала, що таких у вас не печуть, бо вона забере секрет із собою в могилу.

— А нехай вона тебе навчить, — порадила Юлька.

— Мене не навчиш, — зітхнула Лариса. — Я зовсім невдатна до домашнього господарства.

Аліса жувала пиріг і думала, що ж робити далі. Час іде, вже скоро дванадцять…

— Що будемо робити? — без мієлофона вгадала її думки Юлька.

— Ясно що. — Фіма жував торт, і в нього вийшли великі рожеві вуса на червоних щоках. — Зараз перепочинемо й підемо далі,

— Куди йти? — спитала Аліса. — Ми весь під’їзд обійшли.

— По інших будинках підемо, — мовив Фіма. — Якщо ти втомишся, я тебе підміню.

— Навіщо ходити по інших будинках? — здивувалась Аліса. — Адже вони звідси не виходили.

— Стривай, — втрутився Садовський. — А ти впевнена, що в них нема шапки-невидимки?

— Ні, — заперечила Аліса, — це антинауково.

— А чому ти так упевнена, Алісо, що вони не виходили з під’їзду? — спитала Мила Руткевич. — А раптом той юнак збрехав?

Сулима підвівся з лавки і сказав:

— У нас є два варіанти. Перший — обійти з мієлофоном усі будинки в цьому дворі.

— А другий варіант? — запитала Аліса.

— А другий варіант — знайти того юнака, який сказав, що не бачив піратів, і перевірити його думки.

— Геніальної — вигукнула Лариса. — Навіть не треба читати думок. Мені досить подивитися людині в очі, і я одразу бачу, бреше вона чи каже правду.

— І все-таки надійніше з мієлофоном, — зауважив Сулима. — Ти не пам’ятаєш, Алісо, куди він зник?

— Я не помітила. Напевно, сюди. — Й Аліса показала на двері невеликого жовтого триповерхового будинку.

І бувають же такі збіги: цієї миті двері відчинилися, і в них з’явився повний, гладенький юнак у замшевому піджаку, замшевих штанях і замшевих черевиках.

— Це він, — прошепотіла Аліса, шарудячи рукою в сумці, щоб знайти навушничок.

Побачивши Алісу, юнак мимоволі зробив крок назад. Вій злякався.

Юнак, напевно, цілу хвилину стояв у дверях, удаючи, що згадує, чи не забув дома ключі. Але ключі були на місці. Потім він дістав із кишені гаманець і заглянув у нього.

Аліса приймала його думки:

“Чого це прокляте дівчисько тут? І ще інших привело. Що, не повірило, чи що? Невже підозрює? Та що ж я міг удіяти? Я ж не хочу ні в що втручатися. Це їхні, справи — напевно, всі вони добрі, злочинці… Спробуй прорватися. Головне — аби ніхто не подумав, що я чогось побоююся…”

І Петро Ішутін, юнак у замші, рішуче пішов через двір до воріт.

— Він щось знає, — мовила швидко Аліса. — Але приховує.

— Я заговорю з ним, — вихопився Фіма, зіскакуючи з лавки.

— У мене краще вийде, — сказав Садовський. — Це я гарантую. А ти доїдай пиріг.

Садовський за кілька кроків наздогнав Петра Ішутіна, став у нього на дорозіл спитав голосно, так, щоб усі діти чули:

— Скажіть, ви будете Наполеон Бонапарт?

— Що? — спитав Ішутін. — Що таке? Який Наполеон?..

А в голові у нього проносилися думки, які чудово чула Аліса:

“Напевно, натякає. Той теж був під Наполеона вдягнений. Тільки нічим себе не виказати… От попав, між двох огнів! І від них пощади не буде і від тих… У міліцію, чи що, бігти… Але що я скажу в міліції?”

— Якщо ви Наполеон, — мовив Садовський, який був незвичайним майстром говорити дурниці з серйозним виглядом, — то вас у будь-який момент можуть підстрелити. Хіба ви не знаєте, пю сезон полювання на Наполеонів уже відкритий? А ваша шкура буде чудовою прикрасою моєї вітальні. Дозвольте помацати! А роги ви забули вдома?

Садовський простяг руку, щоб помацати оленячу замшу.

Ішутін з переляку відскочив убік. Він забув, що втричі сильніший за Садовського. Його думки мчали наперегонки:

“Натякає, що мені живим звідси не вийти. Закричати? Напевно, найліпше закричати — зараз день, хто-небудь дома, мене врятують. Але сказати теж не можна. Той, напевно, дивиться за мною з вікна і, як тільки я скажу, відразу ж мене вколошкає…”

Почувши це, Аліса підвелася з лавки й пішла до воріт. Дорогою вона сказала Садовському:

— Дай йому пройти.

— Авжеж, це хуліганство, — мовив Ішутін, поспішаючи до воріт.

Коля дав йому дорогу, але не відстав, а йшов за три кроки ззаду й задумливо бубонів:

— Потайність ще ніколи не доводила до добра. Мій дідусь, коли збирався полювати на Наполеонів, завжди брав із собою відро з гасом. Він бризкав гасом Наполеону на хвіст, і той одразу ж здавався в полон. Та якось він вирішив полити гасом тигра…

Ішутін майже бігом улетів під арку воріт, але тут це противнюще дівчисько перепинило йому шлях і сказало тихо, ніби по секрету:

— Тепер вас із вікна не видно. І ви можете сказати всю правду.

— Звідкіля ти знаєш? — здивувався Ішутін, і в нього підкосилися ноги, довелось обіпертися спиною об стіну.

— Вони піймали хлопчика? — спитала Аліса.

— Не знаю, не бачив… — майже кричав Ішутін.

Аліса одним вухом слухала його лемент, але в другому звучали думки замшевого юнака, котрий ніколи ні в що не втручається: “Звісно, вони його піймали. Вони його несли непритомного…”

Ішутін знайшов у собі сили відштовхнути Алісу й вибігти на вулицю. Він квапився чимдалі від цього страшного будинку й думав:

“Ніколи не вернуся! Сьогодні ж сяду в поїзд — і в будь-який бік, хоч у Магадан…”

Коля Садовський обігнав Ішутіна й знову загородив йому дорогу.

— Ми ж не договорили, — дорікнув він. — Найцікавіше попереду.

Ішутіну довелося загальмувати.

— Куди вони понесли непритомного хлопчика? — спитала Аліса.

“Відьма! — думав Ішутін. — Іще знущається! Все знає і знущається. Знає ж, що понесли його в забитий будинок посеред двору”.

— Все, — сказала Аліса Садовському. — Відпускай. Він нам більше не потрібен. Вони понесли Колю в забитий будинок посеред двору.

— Ти що, думки читаєш? — спитав Ішутін з полегшенням.

Добре, що відпустили. Могло й гірше скінчитися.

— Сором вам! — сказала Аліса. — У вас на очах двоє здоровил тягнуть хлопчика, а ви від страху намагаєтеся приховати цей злочин.

— Я не хотів приховувати, але мене попросили. А може, у них є право хлопчиків носити?

— Ви негідник, — мовив Коля Садовський цілком серйозно, — і не смійте заперечувати. І я з вами ще зустрінуся. Вам від мене нікуди не дітися.

І тоді Ішутін ураз припустив вулицею. Лише фалди його замшевого піджака розвівалися, ніби за Ішутіним гналося два гусаки. Аліса чула його плутані думки, що віддалялися:

“А добереться ж… хто-небудь до мене й добереться… Як же так — хочеш не втручатися, і неодмінно до тебе хто-небудь добереться… Ні, ніколи! В перший же поїзд і в Магадан, у Сочі, у Львів… там улаштуюся кухарем… і ні в що не втручатися…”

— Він безнадійний, — сказала Аліса. — Його не перевиховаєш. Таких людей лікувати треба.

— Біжімо назад, — кинув Садовський.

Вони повернули назад під арку. Раптом Аліса застигла.

— Стій, — шепнула вона Садовському.

Дошки, якими було забито вікно на дальньому від дітей боці будинку, розсунулися. З вікна вилізла скромна маленька, згорблена бабуся в білій хустині в горошок і з букетиком тюльпанів. Бабуся не кваплячись задріботіла до воріт. Діти біля лавки не звернули на неї уваги.

Бабуся вийшла із забитого будинку. Аліса швидко стала крутити настройкою, ловлячи думки бабусі. І добре зробила, бо ніхто, крім неї самої, не зрозумів би й слова в думках цієї мирної бабусі: бабуся думала космолінгвою — мовою, якої в наш час ніхто ще не знає.