Сто рокiв тому вперед
Сто рокiв тому вперед читать книгу онлайн
До книжки ввійшли три повісті відомого радянського фантаста, лауреата Державної премії, що зажили неабиякої популярності серед юних читачів. Героїня цих повістей — жвава, допитлива дівчинка Аліса, яка всім цікавиться і в усе по-доброму втручається.
Книжка є продовженням “Дівчинки з Землі”, що вийшла у “Веселці” 1987 року.
За повістю “Сто років тому вперед” знято багатосерійний телефільм “Гостя з майбутнього”, який напевно бачили мільйони дітей.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Грюкнули двері.
Веселун У гучно крикнув: “Ширшшфк!” — що означало: “Попався!”
Аліса збагнула: у під’їзді нема другого виходу. Вони загнали Колю в глухий кут.
Веселун пірнув у під’їзд слідом за Колею. Але Крис побіг далі, до арки, що вела у двір.
Аліса не встигла зметикувати, що ж їй робити далі, як хтось підхопив її на бігу, й жіночий голос промовив:
— Саме тебе мені й треба, мій скарбе!
Аліса спробувала вивернутись, але міцні руки легкоатлетичної тренерші Марти Скриль тримали її, як у лещатах.
— Ти навіть вулицею біжиш, немовби маєш намір ставити рекорди, — сказала жовтоволоса тренерша. — Вважай, що мені поталанило. Йшла до твоєї школи, раптом бачу — моя рекордсменка, надія нашого спорту, власною персоною. Ну що ж, саме час поговорити.
— Даруйте, — вибачилась Аліса, метляючись у повітрі. — Я дуже поспішаю!
— Що твоя оця теперішня поспішність у порівнянні з майбутнім, яке відкривається перед тобою в спорті? Ти ж самородок! Якщо нам пощастить тебе зламати…
Навіть у такому незручному стані Аліса здивувалася:
— Навіщо мене ламати?
— Як навіщо? Щоб відучити від доморощених прийомів. Хто так стрибає у висоту в наші дні?
Аліса дивилася, чи не з’явиться хто-небудь із під’їзду чи з-під арки. Та провулок наче вимер.
— А в які дні так стрибають? — запитала Аліса.
Все одно тренершу силою не здолаєш, доведеться брати хитрістю.
— У доісторичні, — сказала тренерша впевнено. — Сьогодні цей прийом безперспективний.
— А от і ні! — обурилась Аліса. — Знали б ви, яку висоту взяв Пулярдкін таким способом!
— Для мене не грає ролі, що там узяв Пулярдкін. Я знаю тільки, що тебе пробували зіпсувати. Ми всерйоз працюватимемо над технікою. Ти в мене застрибаєш…
— Тоді відпустіть мене на землю.
— Гаразд, тільки не тікай. Я зараз запишу твої координати. Всі розмови з батьками беру на себе.
— Навряд чи вам це вдасться, — заперечила Аліса, не відриваючи очей від під’їзду.
— Ми й не таких батьків умовляли.
Аліса непомітно відступила на півкроку.
— Записую, — сказала тренерша. — Невже тебе не ваблять великі змагання? Слава, оплески, п’єдестал пошани й закордонні стадіони… Ти куди, дівчинко? Зупинися! Зупинися негайно! Ти ж усе одно від мене нікуди не сховаєшся! Я тебе через школу знайду!
Аліса вже підбігла до того самого під’їзду. Тренерша трюхикала позаду й далі її умовляла.
Забігши до під’їзду, Аліса пірнула вниз, до дверей, що вели в підвал. Там у темряві, за рогом, вона зупинилась і завмерла. Вона чула, як грюкнули двері, зайшла тренерша і голосно спитала:
— Дівчинко, ти де ховаєшся? Навіщо уникати своєї перспективної долі? Хіба ти не чуєш, як кличуть фанфари?
Аліса мовчала. Чути було, як тренерша невпевнено підіймається сходами, потім зупиняється і говорить:
— Якщо ти мене чуєш, то врахуй, що в спорті головне — настирливість. Цієї настирливості в мене багато. Я вернуся в школу і про все дізнаюся в Едуарда Петровича.
Почулися чіткі кроки, грюкнули двері, та Аліса не квапилася вилізати із своєї схованки. Не довіряла вона наполегливій тренерші. І мала рацію. Минула хвилина, дві, й двері знову відчинилися. Цього разу поволі, майже нечутно. Знову почулися кроки, але обережні, хтось ішов навшпиньки. Тренерша, а це була вона, пройшла до спуску в підвал, де ховалась Аліса, й заглянула вниз. У напівтемряві Алісі було видно її силует. Тренерша прислухалася. Аліса затаїла дихання.
— Ти ховаєшся? — спитала раптом тренерша.
Але в підвал не пішла. Можливо, боялася мишей? Нарешті тренерша тяжко зітхнула й пробурмотіла:
— Все одно… все одно… я знайду цей самородок.
І вийшла зовсім.
Тільки тоді Аліса обережно вилізла на світло. Вона була засмучена. Ще б пак, втратила, напевно, хвилин десять, не менше. Якщо це прохідний під’їзд, то Коля й пірати могли втекти далеко. Шукай їх тепер.
Аліса огледілася. Так і є. Ось чорний хід. За ліфтом. Вона підійшла до невеликих темних дверей і штовхнула їх. Двері слухняно відчинилися. Перед нею був двір, оточений будинками. Посеред нього стояв забитий двоповерховий флігель, підготовлений на злам. Окрім арки, що вела у провулок, із двору можна було вибратися тільки через другу арку, в дальньому його кінці.
Двір був порожній. Лише на лавці під старим деревом сидів юнак у замшевому піджаку, замшевих черевиках і замшевих штанях. Був він модний, акуратний і поважний. Вій курив люльку і читав детективний роман.
— Здрастуйте, — привіталась Аліса.
— Здрастуйте, — відповів він, закладаючи пальцем сторінку книжки. — Здрастуйте, якщо не жартуєте.
— Зовсім не жартую, — сказала Аліса. — Тут не пробігали хлопчик і двоє інших чоловіків?
— Хлопчик? — здивувався юнак, закутий у замшу. — А якого віку він був?
— Мого віку, — пояснила Аліса. — А за ним гналися двоє. Один надто товстий, у порваному плащі й без капелюха. А другий не знаю, в якому вигляді.
— Гналися, кажеш? — перепитав юнак. — Дуже дивно. А чого вони гналися? Хлопчик чогось накоїв, чи що?
— Ні, він нічого не накоїв. Він раніше накоїв, а зараз зовсім не винуватий. Це ті, хто за ним бігли, у всьому винуваті.
— Вельми цікаво, — сказав юнак. — Навіть захопливо. А навіщо тоді вони за ним гнались?
— Ну, щоб відняти одну річ. Вони злочинці.
— Не може бути!
Юнак був дуже рожевий і гладенький. Ніби щойно вмився й натер обличчя жорсткою щіткою. І на рожевому обличчі, як дві гусениці, сповзали вниз, до підборіддя, чорні вуса.
— Дуже дивно, — наполягала Аліса. — Вони мусили тут пробігти хвилин із десять тому, не більше.
— Якби я побачив якесь порушення порядку, — мовив юнак, — я б негайно сигналізував.
— Отже, ніхто не пробігав?
— Ти перша тут метушишся.
— Ви правду кажете?
— Слухай, тобі зрозумілою мовою сказано: ніхто тут не пробігав. Ніякі хлопчиська і взагалі ніхто. Ти мені читати заважаєш! Я через тебе забув, на чому спинився. У мене вільний час, його треба використати правильно, з толком. Отож тупай звідси, поки я тебе не прогнав із допомогою фізичної сили.
З цими словами замшевий юнак відкрив книжку, закладену вказівним пальцем, і знову заглибився в читання.
Юнак брехав.
Десять хвилин тому він побачив, як у двір забіг дивний чоловік в одязі Наполеона Бонапарта (а юнак був начитаний і пізнав Наполеона) й шмигнув у чорний хід. Юнак здивувався, що Наполеони почали бігати дворами. Він одклав книжку й заходився розмірковувати про складнощі життя. Може, кіно знімають? Прихованою камерою? Про всяк випадок він витяг гребінчик і зачесався. Ще потрапиш у кадр, треба бути в повному порядку. Побачить його на перегляді режисер і спитає: “Хто це в кадрі, такий молодий і вродливий?” А йому скажуть: “Це актор-доброволець, випадково опинився на зйомках, звати його Петро Ішутін, служить він у ресторані старшим кухарем, дуже начитаний, толковий… Ладен присвятити своє життя мистецтву”. — “Він гратиме роль полководця Багратіона…”

Поки Петя Ішутін отак мріяв, двері чорного ходу відчинилися, й перед його очима постало дивне видовище. Попереду йшов, озираючись, Наполеон Бонапарт. За ним — неймовірно опасистий чоловік у порваному плащі. Чоловік ніс під пахвою непорушного хлопчика.
Якщо це було кіно, то не історичне, а пригодницьке. З викраденням дитини. Петро Ішутін підвівся з лавки, заклав пальцем детективний роман, аби не загубити сторінку, й вирішив, що зараз він зупинить викрадачів і скаже їм рішуче: “Руки вгору!”
І якщо цей кадр знімається в кіно, то режисер неодмінно відзначить рішучість незнайомого юнака й вигукне: “Хто цей невідомий і рішучий герой? Негайно розшукайте його й дайте йому роль слідчого міліції в новому детективі!”
Пірат Крис, який ішов першим, помітив рух Петра Ішутіна й обернувся до нього.
— Ти чого? — спитав він.
— Я? — здивувався Петро. — Я тільки хотів…
