Джованi Трапатонi

Увага! Наступні декілька рядків не рекомендовано читати представникам громадського об’єднання із захисту тварин товариства «Ґрінпіс»! А також людям із хворим та чутливим серцем!

Але!

Наступні рядочки наполегливо рекомендовано переглянути тим, хто, маючи людську подобу, дозволяє собі чинити несправедливості та підлості.

І, можливо, ці істоти з людською подобою — адже трапляються дива у світі! — глибше переосмислять народну мудру приказку: як вірьовочці не витись, все одно їй прийде край.

Тим, хто все розуміє, але вагається, рекомендовано перечитати двічі.

Тим, у кого, цей відступ викликає іронічну посмішку, — тричі.

Якщо, перечитавши тричі, маєте ті ж проблеми, відкладіть книжку та відтисніться від підлоги щонайменше сто разів (можна в декілька підходів. Але перерва між підходами не більше двох хвилин!).

Знов перегляньте. Якщо така ж морока, плюньте на ці літери та й живіть собі далі, як і жили. Життя саме все розставить по місцях. І сперечатись із ним намарно. Життя — найсправедливіша штука у світі. Коли ж трапиться, що воно здасться вам несправедливим, знайте: саме тоді воно справедливе, як ніколи!

Чи так само, чи трохи інакше подумали Лада та її бабця, забігши до кімнати, — невідомо. Але те, що вони тяжко замислились над чимось, — стовідсотково.

Вони розгублено спинились у дверях та зніяковіло завмерли в спогляданні. У спогляданні того, що неможливо чи, принаймні, досить складно описати. Але спробуємо… Мерщій спробуємо це зробити.

Геть уся кімната була встелена пір’ячком та підпушком. Від холодного повітря, що дмухало крізь розбиту шибку, воно колихалось по підлозі, наче хвилі. Раз по раз здіймалось у повітря та, гарцюючи, кружляло по кімнаті.

Перед кріслом стовбичила вкрай стомлена пані Дана. Вона обома руками ледь тримала перед собою старе настінне дзеркало, іноді роблячи недолугі спроби підтягнути завеликі штани, що постійно спадали.

У дзеркалі відбивалось щось украй незрозуміле та страшне. Воно, роззявивши пащеку, весь час волало так несамовито, що у всіх присутніх дзвеніло у вухах та паморочилось у голові. Коли ж, зрештою, волання припинилось і пащека стулилася, стало зрозуміло, що віддзеркалюється не якесь невідоме чудовисько, а геть общипаний пугач — пан Урсуляк.

Одне-однісіньке немічне пір’ячко на голові — ось і все, що лишилось від його колишнього шляхетного вбрання. Решта кружляла по кімнаті.

Стомившись від волання, пан Урсуляк одразу впав в іншу крайність. Він, уважно і з цікавістю, заходився розглядати в дзеркалі своє голе білесеньке тільце.

— Дано! — чи то сердито, чи розгублено гукнула баба Ганя. — Це що за крем-брюле?

Пані Дана зненацька розревілась та знову спробувала підтягнути штани. Через що ледь не впустила дзеркало додолу.

— Пані Дано, прошу вас, не відволікайтесь… — чемно зазначив голий Урсуляк. — Коли дзеркало тремтить, у мене втомлюються очі. Прошу дуже, тримайте його впевнено та рівненько…

— Даночко, поясни, будь ласка, що тут сталось?

— Ганнусю, — заридала пані Дана, — цей гад і не збирається колотись, де він сховав викуп за Маріам! Більше того, ця свинюка вже договорилася до того, що балу ніякого не буде!

— Даночко, вибач, а чому пан Урсуляк такий… Такий цілком голий?

— Як це чому? — прийшла на допомогу подрузі пані Лана. — Тому що він не хоче зізнаватись, де заховав викуп за принцесу Маріам. Хіба це не ясно?

— Ясно, — зніяковіло прошепотіла баба Ганя.

— Ну, ось і все! — роздратовано підтримала Лану пані Дана. І, ще дужче заридавши, знову спробувала підтягнути штани.

— Пані Дано, попрошу дзеркальце трохи ближче, — пробубонів зв’язаний пан Урсуляк, задумливо споглядаючи свою останню пір’їнку.

— Данусю, — обережно мовила пані Ганна, — дозволь тебе спитати, а навіщо ти тримаєш дзеркало перед цією пташкою?

— Я попросив… — флегматично повідомив сич-пугач. — Аби переконатися, що кати говорять правду.

— Дано, — вже строго та ледь стримуючись, мовила баба Ганя, — ти можеш, зрештою, пояснити, що це за цирк? Нащо ти надриваєшся з тим дзеркалом?

— Тихо, Ганю! — таємничо буркнула пані Лана та, нахилившись до самого її вуха, тихесенько пояснила. — Це наш останній шанс… Остання надія довідатися, де він заховав викуп за Маріам…

— Тобто? — геть спантеличено запитала баба Ганя.

— Ну-ну-ну… — прошепотіла Лада.

— Ми одразу з Даною відчули, що цей крадій дуже дбайливо ставиться до свого зовнішнього вигляду…

— Я б так не сказала, — одразу перебила її Лада.

— Ти помиляєшся, онученько, — втрутилась у розмову пані Ганна. — Ти, просто плутаєш саме ставлення з почуттям смаку. Цей тип переконаний, що він, його гардероб та ці його значки дурнуваті виглядають вишукано і шляхетно. Хоча будь-якій людині, навіть із мізерним почуттям смаку, одразу зрозуміло, що камізелька зі спортивними штанами виглядає гидко. Аби не сказати більше… Тож Лана має рацію: він самозакоханий до нестями.

— Тож ми, — повела далі пані Лана, — й вирішили зачепитись за його самозакоханість.

— Слухайте., шановна пані командир, — звернувся Урсуляк до баби Гані, — ваші кати лякають мене… Говорять, що якщо вирвуть мою останню пір’їнку, то я вже назавжди залишуся лисим та некрасивим. Кажуть, що треба неодмінно лишити хоч пір’їнку на розвід…

— Це знають навіть малі діти! — посміхнувшись, упевнено перебила його Лана та смикнула за руку Ганну. — Розкажи йому історію, як друзяка твій Маркович засперечався з Тарасюком… Нехай знає, що його чекає, коли не скаже, де подів наш викуп… Розкажи, розкажи, як засперечались твої друзяки. Як Маркович програв суперечку і як вимушений був поголитись… І як тепер страждає, бідолашний, без волосся…

— Ні-ні-ні… — підморгнувши дівчатам, заперечила баба Ганя. — Ви таки добряче наплутали. Не минулого, а позаминулого року вони засперечались. І не Маркович, а Тарасюк та Панасюк. Побились об заклад, хто з них більше любить Батьківщину. Хто програє, має поголитися «під нуль». Тож сперечались вони довго — майже рік. Тарасюк тримався мужньо — не здавався. А Панасюк, той узагалі божевільний — ніколи не здається. Тому, наговорившись до нестями, вирішили запросити суддю, аби той по-чесному визначив переможця. Тут, дивляться, іде Маркович — із песиком своїм гуляє. Вони до нього: так і так, Івасику, розсуди — хто з нас більше любить Батьківщину.

— Ну і? — затинаючись, запитав Урсуляк, жалібно дивлячись у дзеркало на свою останню пір’їночку. — Що було далі?

— Що-що, поразку присудили бідолашному Тарасюку. І він по-чесному зголив із себе все волосся. Зголив, бо, думав, відросте. А воно не відросло. Бо він, принциповий наш, не лишив собі і волосини на розвід. Тепер мучиться та страждає, адже лисому жити — ой як не красиво. Звичайно, Тарасюк сам винуватий, бо його попереджали і Маркович, і всі решта, що неодмінно треба лишати волосинку на розвід. І Панасюк же дозволяв лишити волосинку… Навіть три… Але він, бач, упертий… То ось тепер і має таке щастя, що всі сміються з нього. До того ж, шановний Урсуляче, зважте, що лиса людина завжди виглядає підозріло. А з вашими талантами до шахрайства виглядати підозріло — це неприпустимо… Ну то чому ми мовчимо? Що обираєте, шановний? Трагічну помилку Тарасюка чи здоровий глузд?

— Здоровий глузд, — заплакавши, пробубонів пугач.

— Ну, то де? Де ти сховав викуп Маріам? — уже відчувши перемогу, запитала баба Ганя.

— Я… Я благаю, — занив пан Урсуляк, — давайте запросимо суддю!

— Ні, свідки нам не потрібні, — категорично заперечила пані Лана. — Вони нам ні до чого.

— Ну хоча б вашого Марковича! Якщо він має якісь принципи, то нехай і нас розсудить! Нехай відкриє вам очі на вашу негуманну поведінку! Вимагаю Марковича до слова! Ви, бездушні, жорстокі та немилосердні! Ви не можете мене судити!

— Слухай ти, справедливий наш! — перебила його пані Дана та нарешті поставила дзеркало на підлогу. — Машина з викраденими ґудзиками стояла під твоїми вікнами! Як це можна пояснити?!

— Я не знаю! Ну не знаю — слово честі! Клянусь усім, що маю: я ґудзики не крав! Збагніть же зрештою, що цей масштаб мізерний, просто не для мого польоту! Не для моєї висоти!