Джованi Трапатонi
Джованi Трапатонi читать книгу онлайн
Колись давно жив на землі чорний чарівник, і так багато було породжено ним зла, що коли настав час помирати, великий страх обійняв його. І аби уникнути Суду Божого, він зачаклував себе у ворона.
За допомогою ґудзика кожні триста років він знову продовжував своє життя ще на три століття. Але той чарівний ґудзик загубився, і весь воронячий світ було примушено його шукати. Зло має велику силу. Але коли на його шляху стає любов, воно зникає…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Видовище жалюгідне… — сумно мовила пані Ганна, збагнувши нарешті усю недоречність цього переодягання. — Ви хоч бірочки зніміть.
— Ну-ну-ну, — пробурмотіла пані Лана. — Красу нічим не спаплюжиш… Дано, правильно я кажу?
— Правильно, Лано, — шморгнувши носом та знову підтягнувши штанці, погодилась Дана.
— До справи, — рішуче запропонувала Лана.
— До справи! — підтримала подругу Дана.
— Дівчата, ця огидна пташка вкрала наш викуп за принцесу Маріам — сто дванадцять тисяч ґудзиків. Їх треба якомога швидше повернути, — поставила завдання баба Ганя. — Від цього залежить не тільки життя вірменської принцеси, але й наші з вами танці.
— Докази крадіжки? — по-діловому запитала пані Лана.
— Наша машина з ґудзиками стояла прямісінько біля його під’їзду.
— Ще що? — поцікавилась пані Дана.
— Намагались узяти машину на абордаж. Але намарно… Та втекла, — пояснила баба Ганя. — Я отримала травму голови, ґулю та ще й пошкодила світлофор — комунальну власність міста.
— Ясно! — разом вигукнули активістки.
— Прекрасно! — підсумувала пані Ганна. — Працюйте, сподіваюсь на швидкі результати… До речі, пане Урсуляк, де дарча на квартиру?
Почувши запитання, пан Урсуляк знову повівся вкрай нерозумно. Він перелякано кліпнув очима та в енний раз вдав із себе непритомного.
— Дівчата, тут роботи непочатий край, — сумно зітхнула баба Ганя та підняла руку над Урсуляком. — Повторити ще раз?
— Ні, не треба, я все розчув! — жалісливо занив у відповідь пугач. — Верхня шухлядка у столі, папка «Нерухомість» за номером 4.
— Дякую за розуміння, — рушивши до столу, мовила пані Ганна.
Діставши з шухлядки товстелезні теки, вона здивовано прочитала їхні назви: «Кляузи», «Наклепи», «Перспективи», «Боржники»… Важкенька папка «Боржники» чомусь мала дві назви. Згори красувався напис «Боржники», а під ним одразу друга назва — «Суди, народні депутати, мер, тощо».
— Що означає слово «тощо»? — з цікавістю запитала птаха пані Ганна.
Сич, почувши запитання, одразу чомусь задоволено всміхнувся та хвалькувато пробелькотів:
— «Тощо» — слово із занадто широким змістом… Аби пояснити його всепоглинаюче та всеохоплююче значення, знадобиться надто багато часу.
— А що означає папка з написом «Залякування й теми панічних настроїв на 2010 рік»?
— Що написано, те й означає… — по-діловому, якось пихато прошепотів пан Урсуляк.
Пані Ганя розв’язала папку та пробіглася очима по сторінках «Свинячий грип — загроза цивілізації», «Сонце — убивця», «Природа викликає смертельну алергію».
— Що за маразм? — розгублено пробубоніла баба Ганя, витерши піт, що проступив на її чолі. — Це твоя писанина, кострубатий?
— Моя, — погодився писака, задоволено кліпнувши очима. — Я веду серйозну дослідницьку діяльність. Я дійсний та почесний академік Академії наук України… Я почесний професор дев’яноста семи академій світу: Бостонської, Нью-Йоркської, Паризької, Московської, Берлінської, Міланської, Брюссельської тощо…
— Дівчата! — перебила академіка пані Ганна. — Значить, носа цьому академіку не ламайте… Тобто дзьобика… Лишіть його мені. Я сама проведу дослідницьку діяльність із його сопливим носом.
— А за що?! — перелякано заверещав пугач. — За що дослідницьку діяльність?!
— За те, що ти сонечко убивцею обізвав… Дослідник ти мерзотний.
Пані Ганна врешті дістала з папки «Нерухомість № 4» дарчу на квартиру та розірвала її на клаптики.
— Дівчата, гукніть, коли буде результат. Ми з Ладусею зачекаємо на кухні. Бо вже немає сил споглядати цих нікчем — надивилися за день, аж нудить, — сердито буркнула баба Ганя та, обнявши розгублену онуку, вивела її з кімнати.
— Знаєш, ба, після сьогоднішніх пригод, мені страшенно захотілося назад — у Лондон… — прошепотіла Лада, щойно вони зайшли до кухні. — Пришелепуватий Джон, у зрівнянні з Урсуляком, виявляється, — просто ангел.
— Що за Джон?
— Племінник американського президента, — пояснила Лада. — Тобі чай чи каву?
— Чай… Сядь, відпочинь — я сама заварю… Краще скажи мені, що там у тебе з Махмудом Четвертим?
Баба Ганя рушила до плити ставити чайник, а Лада, сівши до столу, заходилася стомлено масувати скроні.
В цей час із вулиці, з підвіконня до кухні обережно зазирнула чорна воронова голова. Уважно роздивившись, що діється на кухні, вона швиденько перемістилася в куточок підвіконня та сховалась за віконною рамою. Це був ніхто інший, як Тоні Бравісимо.
— Ладусю, чуєш, що бабця питає?
— Що? — механічно перепитала Лада, зосереджено про щось розмірковуючи.
— Я питаю, що там у тебе з Махмудом Четвертим? Щось серйозне?
— А ти звідки знаєш про Махмуда?
— Барбара зранку дзвонила, — ніжно всміхнувшись, відповіла бабця. — Сказала, що ви вже двічі цілувались.
— А-а-а-а-а! — несамовито заволав у сусідній кімнаті пан Урсуляк та знову усе стихло.
— Чого мовчиш? — запитала бабця.
— А що казати?
— Ну, що-що… Цілувалися чи ні?
— Та так, було один раз… І то не по-справжньому…
— А не по-справжньому — це як? — здивувалась пані Ганна.
— Ну так… Я просто цмокнула його у щічку… Один разочок, ось і все… Про другий поцілунок я збрехала.
— А чому лишень один разочок? Він, цей принц, що, не вміє цілуватись?
— Ну, ба… Ти таке питаєш…
— Яке таке? — образилась бабця. — Нормально все питаю. Може, тобі потрібна якась допомога чи підказка — я ж не знаю…
— О-о-о-о-о! — заверещав фальцетом із сусідньої кімнати пан Урсуляк, і у вікнах задрижали шибки. Згодом знову стало тихо.
— Ні, ба, не треба допомоги, — всміхнувшись із безпосередності своєї бабці, мовила Лада та відсьорбнула чаю.
— Ти що, образилась?
— Зовсім ні… Просто не знаю, що казати.
— Я тебе розумію, — серйозно прошепотіла пані Ганна та по-змовницьки додала. — У мене таке саме було із твоїм дідом. Він теж страх який був нерішучий…
— Ба, ну що ти, чесне слово…
— А що? — збентежилась бабця. — Ти мене неправильно зрозуміла… Я не звинувачую цього несміливого принца… Просто констатую, що він такий же сором’язливий та нерішучий, як твій покійний дід… Повір моєму досвіду: ця прикрість — привід не для розпачу… Це привід для детального розбору ситуації…
— Ба, ти таке говориш?! Яка прикрість, який розпач?!
— У-у-у-у-у! — заволало через стінку, і у склянках із чаєм напружено задрижали ложечки.
— Стривай, стривай, — схвильовано прошепотіла пані Ганна. — Головне — не хвилюйся… Ти мені сказала, що ви поцілувалися лишень разочок, правильно?
— Правильно.
— Ну от! — чомусь радісно вигукнула бабця. — Поцілувалися один разочок і все — баста! Питається, чому? Які на те причини, що продовження немає? Причина ж якась має бути!
— Ну та яка причина… Просто на другий поцілунок принц іще не заслужив.
— Н-н… не заслужив? — затинаючись, спантеличено перепитала пані Ганна.
— Поки що не заслужив, — всміхнувшись, відповіла Лада, зробивши багатозначний наголос на слові «поки що».
— А… А як? Як він це? Того… Тобто цього… — розгублено бубоніла бабця якісь незв’язані слова, допоки онука не прийшла на допомогу.
— Ти, певно, хочеш запитати, як принц заслужив перший поцілунок? — ніжно всміхнувшись із цілковитої розгубленості бабці, запитала Лада.
— Ні… Тобто так… Або ні… Я не знаю…
— Ні-ні-ні-ні-ні! — зненацька знервовано завібрувала стіна до сусідньої кімнати, і з неї, захитавшись, впав настінний календар.
Лада підняла з підлоги календар та кинула його на стіл. З яскравого фото щасливо посміхався зализаний солідний дядечко у сірому костюмі та краватці. Підпис під ялинкою, яку тримав на долоні цей дядечко, повідомляв: «Депутат Європарламенту пан Урсуляк вітає усіх львів’ян та громадян демократичної Європи з Новим 2010 роком! Щиро бажаю усім щастя, здоров’я та наснаги!»
Лада з огидою скривилася, взяла календар та кинула його до смітника.
— То на чому ми спинились?
— Ти збиралася розповісти, як принц Махмуд заслужив твій перший поцілунок, — підказала бабця.