Джованi Трапатонi

— Видовище жалюгідне… — сумно мовила пані Ганна, збагнувши нарешті усю недоречність цього переодягання. — Ви хоч бірочки зніміть.

— Ну-ну-ну, — пробурмотіла пані Лана. — Красу нічим не спаплюжиш… Дано, правильно я кажу?

— Правильно, Лано, — шморгнувши носом та знову підтягнувши штанці, погодилась Дана.

— До справи, — рішуче запропонувала Лана.

— До справи! — підтримала подругу Дана.

— Дівчата, ця огидна пташка вкрала наш викуп за принцесу Маріам — сто дванадцять тисяч ґудзиків. Їх треба якомога швидше повернути, — поставила завдання баба Ганя. — Від цього залежить не тільки життя вірменської принцеси, але й наші з вами танці.

— Докази крадіжки? — по-діловому запитала пані Лана.

— Наша машина з ґудзиками стояла прямісінько біля його під’їзду.

— Ще що? — поцікавилась пані Дана.

— Намагались узяти машину на абордаж. Але намарно… Та втекла, — пояснила баба Ганя. — Я отримала травму голови, ґулю та ще й пошкодила світлофор — комунальну власність міста.

— Ясно! — разом вигукнули активістки.

— Прекрасно! — підсумувала пані Ганна. — Працюйте, сподіваюсь на швидкі результати… До речі, пане Урсуляк, де дарча на квартиру?

Почувши запитання, пан Урсуляк знову повівся вкрай нерозумно. Він перелякано кліпнув очима та в енний раз вдав із себе непритомного.

— Дівчата, тут роботи непочатий край, — сумно зітхнула баба Ганя та підняла руку над Урсуляком. — Повторити ще раз?

— Ні, не треба, я все розчув! — жалісливо занив у відповідь пугач. — Верхня шухлядка у столі, папка «Нерухомість» за номером 4.

— Дякую за розуміння, — рушивши до столу, мовила пані Ганна.

Діставши з шухлядки товстелезні теки, вона здивовано прочитала їхні назви: «Кляузи», «Наклепи», «Перспективи», «Боржники»… Важкенька папка «Боржники» чомусь мала дві назви. Згори красувався напис «Боржники», а під ним одразу друга назва — «Суди, народні депутати, мер, тощо».

— Що означає слово «тощо»? — з цікавістю запитала птаха пані Ганна.

Сич, почувши запитання, одразу чомусь задоволено всміхнувся та хвалькувато пробелькотів:

— «Тощо» — слово із занадто широким змістом… Аби пояснити його всепоглинаюче та всеохоплююче значення, знадобиться надто багато часу.

— А що означає папка з написом «Залякування й теми панічних настроїв на 2010 рік»?

— Що написано, те й означає… — по-діловому, якось пихато прошепотів пан Урсуляк.

Пані Ганя розв’язала папку та пробіглася очима по сторінках «Свинячий грип — загроза цивілізації», «Сонце — убивця», «Природа викликає смертельну алергію».

— Що за маразм? — розгублено пробубоніла баба Ганя, витерши піт, що проступив на її чолі. — Це твоя писанина, кострубатий?

— Моя, — погодився писака, задоволено кліпнувши очима. — Я веду серйозну дослідницьку діяльність. Я дійсний та почесний академік Академії наук України… Я почесний професор дев’яноста семи академій світу: Бостонської, Нью-Йоркської, Паризької, Московської, Берлінської, Міланської, Брюссельської тощо…

— Дівчата! — перебила академіка пані Ганна. — Значить, носа цьому академіку не ламайте… Тобто дзьобика… Лишіть його мені. Я сама проведу дослідницьку діяльність із його сопливим носом.

— А за що?! — перелякано заверещав пугач. — За що дослідницьку діяльність?!

— За те, що ти сонечко убивцею обізвав… Дослідник ти мерзотний.

Пані Ганна врешті дістала з папки «Нерухомість № 4» дарчу на квартиру та розірвала її на клаптики.

— Дівчата, гукніть, коли буде результат. Ми з Ладусею зачекаємо на кухні. Бо вже немає сил споглядати цих нікчем — надивилися за день, аж нудить, — сердито буркнула баба Ганя та, обнявши розгублену онуку, вивела її з кімнати.

— Знаєш, ба, після сьогоднішніх пригод, мені страшенно захотілося назад — у Лондон… — прошепотіла Лада, щойно вони зайшли до кухні. — Пришелепуватий Джон, у зрівнянні з Урсуляком, виявляється, — просто ангел.

— Що за Джон?

— Племінник американського президента, — пояснила Лада. — Тобі чай чи каву?

— Чай… Сядь, відпочинь — я сама заварю… Краще скажи мені, що там у тебе з Махмудом Четвертим?

Баба Ганя рушила до плити ставити чайник, а Лада, сівши до столу, заходилася стомлено масувати скроні.

В цей час із вулиці, з підвіконня до кухні обережно зазирнула чорна воронова голова. Уважно роздивившись, що діється на кухні, вона швиденько перемістилася в куточок підвіконня та сховалась за віконною рамою. Це був ніхто інший, як Тоні Бравісимо.

— Ладусю, чуєш, що бабця питає?

— Що? — механічно перепитала Лада, зосереджено про щось розмірковуючи.

— Я питаю, що там у тебе з Махмудом Четвертим? Щось серйозне?

— А ти звідки знаєш про Махмуда?

— Барбара зранку дзвонила, — ніжно всміхнувшись, відповіла бабця. — Сказала, що ви вже двічі цілувались.

— А-а-а-а-а! — несамовито заволав у сусідній кімнаті пан Урсуляк та знову усе стихло.

— Чого мовчиш? — запитала бабця.

— А що казати?

— Ну, що-що… Цілувалися чи ні?

— Та так, було один раз… І то не по-справжньому…

— А не по-справжньому — це як? — здивувалась пані Ганна.

— Ну так… Я просто цмокнула його у щічку… Один разочок, ось і все… Про другий поцілунок я збрехала.

— А чому лишень один разочок? Він, цей принц, що, не вміє цілуватись?

— Ну, ба… Ти таке питаєш…

— Яке таке? — образилась бабця. — Нормально все питаю. Може, тобі потрібна якась допомога чи підказка — я ж не знаю…

— О-о-о-о-о! — заверещав фальцетом із сусідньої кімнати пан Урсуляк, і у вікнах задрижали шибки. Згодом знову стало тихо.

— Ні, ба, не треба допомоги, — всміхнувшись із безпосередності своєї бабці, мовила Лада та відсьорбнула чаю.

— Ти що, образилась?

— Зовсім ні… Просто не знаю, що казати.

— Я тебе розумію, — серйозно прошепотіла пані Ганна та по-змовницьки додала. — У мене таке саме було із твоїм дідом. Він теж страх який був нерішучий…

— Ба, ну що ти, чесне слово…

— А що? — збентежилась бабця. — Ти мене неправильно зрозуміла… Я не звинувачую цього несміливого принца… Просто констатую, що він такий же сором’язливий та нерішучий, як твій покійний дід… Повір моєму досвіду: ця прикрість — привід не для розпачу… Це привід для детального розбору ситуації…

— Ба, ти таке говориш?! Яка прикрість, який розпач?!

— У-у-у-у-у! — заволало через стінку, і у склянках із чаєм напружено задрижали ложечки.

— Стривай, стривай, — схвильовано прошепотіла пані Ганна. — Головне — не хвилюйся… Ти мені сказала, що ви поцілувалися лишень разочок, правильно?

— Правильно.

— Ну от! — чомусь радісно вигукнула бабця. — Поцілувалися один разочок і все — баста! Питається, чому? Які на те причини, що продовження немає? Причина ж якась має бути!

— Ну та яка причина… Просто на другий поцілунок принц іще не заслужив.

— Н-н… не заслужив? — затинаючись, спантеличено перепитала пані Ганна.

— Поки що не заслужив, — всміхнувшись, відповіла Лада, зробивши багатозначний наголос на слові «поки що».

— А… А як? Як він це? Того… Тобто цього… — розгублено бубоніла бабця якісь незв’язані слова, допоки онука не прийшла на допомогу.

— Ти, певно, хочеш запитати, як принц заслужив перший поцілунок? — ніжно всміхнувшись із цілковитої розгубленості бабці, запитала Лада.

— Ні… Тобто так… Або ні… Я не знаю…

— Ні-ні-ні-ні-ні! — зненацька знервовано завібрувала стіна до сусідньої кімнати, і з неї, захитавшись, впав настінний календар.

Лада підняла з підлоги календар та кинула його на стіл. З яскравого фото щасливо посміхався зализаний солідний дядечко у сірому костюмі та краватці. Підпис під ялинкою, яку тримав на долоні цей дядечко, повідомляв: «Депутат Європарламенту пан Урсуляк вітає усіх львів’ян та громадян демократичної Європи з Новим 2010 роком! Щиро бажаю усім щастя, здоров’я та наснаги!»

Лада з огидою скривилася, взяла календар та кинула його до смітника.

— То на чому ми спинились?

— Ти збиралася розповісти, як принц Махмуд заслужив твій перший поцілунок, — підказала бабця.