Балакучий згорток

— Я готовий задушити цю рептилію, — прошипів Папуга перед тим, як заверещати: — Осва-альде-е! Це я-a! Па-пу-га-а!

Освальд придивився пильніше.

— О! — радо вигукнув він. — Це, здається, Папуга! Яка приємна зустріч! Але що це ти робиш у синій паляниці? Це, друже мій, дуже небезпечно — ти можеш стати чиїмось обідом! І що ти тоді зробиш? А якщо вже тобі необхідно плавати, то плавай краще в якійсь шхуні, чи що…

— Це не паляниця! Це кораблик! — закричав Папуга.

— Равлик? — перепитав Освальд. — Ну, це вже ні, любий Папуго. Не хочеться тобі суперечити, але я одного разу бачив равлика, й він був зовсім не схожий на це. А крім того, равлики не сині й не плавають по воді. Ні, ні, зарубай собі на носі — це паляниця. До того ж, марципанова, такі печуть у Болгарії.

— Я не можу з тобою говорити — причепи свою слухову трубку! — крикнув Папуга. — Я вже зірвав голос!

— Полоз? Ні, — заперечив Освальд, — ніякий це не полоз. Звичайно, я можу помилятися. А ще — це може бути синій млинець, хоча… Сумнівно, дуже сумнівно. Навряд чи млинець міг би так добре триматися на воді.

— І навіщо йому найбільші вуха в усій Міфології, якщо він усе одно нічого не чує? — зітхнув Папуга. Він піднявся в повітря та сів просто Освальдові на вухо:

— Де твоя слухова трубка? — закричав він.

— Отож, — задоволено сказав Освальд. — Я теж так думаю. Я дуже радий, що ти нарешті зі мною погодився. Равлики зовсім інші, вони мають ріжки, мушлі, вони слизькі та й взагалі не такі.

— Де слухова трубка? — верещав Папуга. — ТРУБКА, ТРУБКА, ТРУ-УБКА-А!!!

— Нема ніякої потреби так пищати й біситися, — ображено сказав Освальд. — Я без твого крику-вереску чудово чую.

— Слухова ТРУ-УБКА! — закричали всі хором.

— А-а-а, ви хочете на неї подивитися! — приємно здивувався Освальд. — Секундочку, вона в мене лежить ось тут — трендова річ. Звісно, вона мені зовсім не потрібна, бо я і так усе чисто чую, але мати її вдома дуже практично. Тому я знайшов для неї інше застосування — якщо туди заливати цукровий сироп, то можна малювати дуже гарні візерунки на тортиках.

Він опустив під воду свою лапу, вкриту лускою, помацав і витяг бурштиновий, інкрустований сріблом слуховий ріжок. Потім приклав його до вуха й щасливо посміхнувся.

— Ну як? — запитався Освальд. — Як на мене, просто шикарно.

— Чудово! — заволали діти.

— Що? — перепитався змій, нахиляючись та притискаючи ріжок щільніше до вуха.

— Чудово!!! — знову закричали діти.

Освальд випростався, витяг із вуха трубку і зазирнув усередину.

— Хвилиночку, — пробурмотів він, — технічні неполадки.

Він застромив один зі своїх довжелезних кігтів у трубку, трохи подлушпався, потім струснув нею, і з трубки висипалася купка засохлої глазурі.

— Добре, — задоволено сказав він і звернувся до дітей, — розумієте, деколи вона забруднюється.

Освальд знову приклав трубку до вуха, а Папуга підлетів і вмостився на неї.

— Тепер ти чуєш? — запитав він.

— Я завжди чую! — здивовано відповів Освальд. — Я й до цього все чисто чув. Усі ті дурниці про равликів.

— Добре, добре, а тепер слухай уважно. Нам необхідно дістатися до Острова Вовкулаки якнайшвидше.

— До Острова Вовкулаки? — збентежився Освальд. — Якого дідька вам потрібно там? Огидне місце, огидні створіння. Я там нещодавно загоряв, так ті вовкулаки без перестанку жбурляли в мене каміння. Бридкі вульгарні тварюки.

— Розумієш, це дуже довга історія, нема часу пояснювати, — торохтів Папуга. — Але ми мусимо потрапити на острів ще до того, як зійде місяць. Ти міг би взяти нас на буксир?

— Раз плюнути! — відповів Освальд. — Сподіваюся, у вашій паляниці знайдеться мотузка? Ну то обв'яжіть її навколо моєї шиї — і помчали!

Вони закинули петлю на шию Освальду й рушили. Спочатку Освальд так старався плисти якнайшвидше, що човна кидало в різні боки й усі мало не попадали у воду. Слухову трубку змій заховав так надійно, що догукатися до нього було неможливо. Аж нарешті Папузі довелося вилетіти з човна та добряче клюнути Освальда в ніс. І тільки тоді той зрозумів свою помилку: збавив швидкість, і вони полетіли, розсікаючи хвилі.

— Скажи, будь ласка, — запитав Саймон, — навіщо Освальд надягнув цей кухарський ковпак?

— Тому, що він кyxap, — пояснив Папуга. — Він навчався в Парижі та Китаї. Освальд — неперевершений кухар. Але його батько був проти цього хоббі, вважав, що справжній Морський Змій не може бути кухарем, і примусив нещасного Освальда полишити свою улюблену справу та приєднатися до родинного бізнесу.

— А що то за бізнес? — поцікавилася Пенелопа.

— Це фірма, заснована ще прапрадідусем Освальда. Називається вона «Радіймо разом». Якщо курортне містечко втрачає свою популярність, фірма ненадовго відправляє туди когось зі своєї сім’ї. Він виставляє себе на показ, кілька разів фотографується з охочими, і ви не встигнете озирнутися, як містечко кишить туристами, які бажають побачити Морського Змія. Але Освальд дуже сором’язливе створіння, він не любить гамору, в нього велике й шляхетне серце, йому не подобається залишати відбитки своїх лап у чужих дворах чи дмухати на гостей на пікніку, зненацька вискакуючи з-за скелі. Ні, єдине, про що він мріяв, — це відкрити свій ресторан. Але його батько був невблаганний: «Де це бачено, щоб Морський Змій відкривав ресторани?» Тож Освальду довелось таки взятися до родинного бізнесу, а кухарство опановувати як хоббі.

— Бідолашний Освальд, — зітхнула Пенелопа.

— Так, це принизливо, — погодився Пітер. — Мабуть, дуже складно виходити на люди та позувати для фотоапаратів, коли ти такий сором’язливий.

— Еге ж, особливо якщо ти гарний кухар, — додав Саймон.

— Найкращий серед найкращих, — підтвердив Папуга. — І до того ж, він ніколи не використовує небесної моркви. Так, йому підходять лише свіжі продукти. Освальд дуже прискіпливий до їжі.

Небо засвітилося глибоким золотаво-зеленкуватим сяйвом, і тепер діти могли милуватися заходом чотирьох Сонць. На обрії замаячів Острів Вовкулаки — спочатку малесенька плямка, а далі вона все більшала та ставала щораз виразнішою.

— Мабуть, ми не встигнемо припливти на острів ще засвітла, — сказав Папуга й глянув спершу на годинник, а потім на обрій. — Нам доведеться зійти на берег у темряві, але відчалити від острова ми обов’язково мусимо до появи місяця — що б там не було. Який же я дурень! Чому не здогадався про це раніше? Можна ж було попросити Г. Г. хоча б два дні не відпускати сонця з неба. Але, як завжди, я згадую про це тоді, коли вже нічого не вдієш.

Що ближчав острів, то лиховіснішим здавався: химерні скелі, покручені кущі. Острів був моторошний і похмурий, Пенелопу пересмикнуло, коли вона згадала, хто тут живе.

— Я попросив Освальда пристати до берега з південного боку, — пояснив Папуга, — тому що Мандрагоровий Ліс лежить на північному сході острова, а лігвисько вовкулаків на північному заході. Якщо нам пощастить перейти ліс і не розбудити мандрагор, а вовкулаки нас не нанюхають, ми назбираємо рути і накиваємо п’ятами.

— А як же болотяні вогники? — поцікавився Пітер.

— Ну, вони не такі вже й небезпечні, просто трохи грайливі. Але довіряти їм не можна, — застеріг Папуга.

Освальд пригальмував недалеко від острова та повернув до невеличкої бухти, де вони витягли човна на пісок — червоні й чорні піщинки лиховісно виблискували в призахідньому сяйві.

— Запам’ятай, — звернувся Папуга до Пенелопи, — ти залишаєшся тут із Етельредом і Освальдом. Коли помітиш які негаразди — мерщій утікайте звідси.

— А як же ви? — засмутилася Пенелопа.

— За нас не турбуйтеся, — самовпевнено заявив Папуга, — ми не пропадемо.

— Па-па, Пенелопо… — прошепотів Пітер. — Пам’ятай, найменша небезпека — і ви відпливаєте.

— Так, — кивнув Саймон, — краще не ризикувати.

— Щасти вам. Будьте дуже обачні, — зітхнула Пенелопа.

Пітер і Саймон навшпиньки, з мішками та серпами в руках, і Папуга зникли за чагарниками. Пенелопа разом із Етельредом сіли на березі, а Освальд ліг на мілині.