Ге, людина з Моого

Отже, ви для мене людство і я повторюю своє запитання: чи віддаси, людство, мооганам п п п (пустелі, полярні землі, праліси) плюс океан?

— Це треба обмізкувати, — сказав Ладіслав. — Бо навіть ці троє п п, найпаче останнє, зовсім не зайві на світі. В пустелях добувають нафту, біля полюса будують метеорологічні станції й аеродроми, і скрізь живуть люди, в пралісі теж.

— Так, живуть, — мовив Йозіфек. — А тепер ти скажеш: океан. Океан…

— Так, я хочу сказати й це. Пів-океану, будь ласка. Але цілий? Ідеться не лише про рибальство, судноплавство і так далі.

— Ідеться також про Гольфстрім, — знову доповнив його Йозіфек, — та інші течії, тобто про тепло, врожай і взагалі про погоду… Які подробиці ми ще забули? Моогани перенесуть нас на тисячу років уперед, у добу без небезпеки й страждань. Більше ніхто й ніколи не запропонує людству. А ми мнемося, що за це шкода віддати пустелі з метеорологічною станцією і з аеродромом. Ми чубимося за Гольфстрім і можемо мати погоду, яка тільки нам заманеться. Зарди краплі солоної води зі злиденним рибальством і з зайвим судноплавством ми відмовимося од вічного здоров'я, достатку й миру?

Я подякував Йозіфкові за гарну промову, і мені вже почало здаватися, що ми виграли. Заплющивши чі, я вже бачив землю мооган, те, як ми обробляємо її на водах. На вествах грунту поробимо схили й горби, засіємо їх усім, що росте на Землі, викопаємо русла для річок, улоговини для озер. А тоді викличемо облогові дощі, щоб ці місця заповнилися прісною водою й щоб зійшли перші рослини.

Я вже впритул підійшов до заснування міст, коли Кароліна сказала, що хоче зробити заяву від імені риб.

— Я хочу виступити від імені риб, хоч маю повноваження тільки від снігурів і козуль. Мооганська цивілізація, поза всяким сумнівом, компенсувала б нам рибальство. Та накрити океан означає вбити його. Подумайте про морські глибини, яке вирує там життя.

— І подумайте, — підхопила Геленка, — про тюленів, моржів і морську пташву. Ви знаєте, скільки на морі може прогодуватися гарних птахів?

— А ти знаєш? Перелічи мені декотрі види гарних птахів. Ну, перелічи! — А що йому не хотілося чекати, властиво, кортіло перелічити птахи, які він знає, Ладіслав випустив на нас густий рій пінгвінів, альбатросів, чайок, гагар, морських чайок, морських орлів, кондорів і ще не знаю яких морських та берегових птахів.

Ми намагалися терпляче вислухати його лекцію з природознавства, та Йозіфек усе ж таки не втримався й урвав Ладіслава.

— Ви думаєте про птахів і про риб, — сказав він. — Думаєте, як прогодуються птахи й риби. А я думаю про те, що іще третина людства не годна прогодувати своїх дітей. Діти жебрачать на розі індійських вулиць, мруть з голоду неврожайних років. Від імені дітей і матерів заявляю: я з радістю пожертвую навіть двома океанами, якщо з ними на Землі щезне голод.

Йозіфек знаходив дедалі вагоміші аргументи для прийняття мооганської цивілізації. І все ж таки наші дівчата знаходили дедалі вагоміші контраргументи.

— У нас теж був голод, а тепер нема, — мовила Геленка.

— Діти жебрачили, а тепер уже не жебрачать, — і собі докинула Кароліна.

А Геленка вела далі:

— Ми поки що не вміємо прогодувати всіх дітей, не вміємо робити погоду, і люди хворіють, довго не витримують, вони ще лихі й таке інше. Але все прийде згодом, ми всього навчимося, та й взагалі не годиться брати від чужих те, що ми годні досягти й без них. Гарна штука така цивілізація, але знищити заради неї цілий шмат світу — хто візьме гріх на душу? Моогани, — Ге, ми це чули від тебе, — якби могли, то не дали б загинути й билинці. А ми повинні вбити цілий океан.

Він — невід'ємна частина нашої Землі; та я вже дуже довго балакаю. Не тому, що мені не шкода мооган. Але погодься, Ге, що це неможливо. Ти й твоя родина і, може, навіть кількасот, кілька тисяч мооган приходьте до Національного комітету, чи куди там ідуть у таких випадках, і спокійно зажадайте притулку в Чехословаччині, я буду цьому щиро рада.

— Факт! Я теж за цю пропозицію! — вигукнув Ладіслав.

Він весь час пильно прислухався і раз по раз окидав Геленку здивованим поглядом, наче не міг повірити, що то вона виголошує цю довгу, гідну уваги промову.

— Я цілком за. Кілька тисяч сюди чи туди, це в ЧССР не грає ролі. Коли ви, моогани, таким чином розсієтесь по державах, буде врятовано кілька мільйонів.

— Кілька мільйонів буде врятовано, а кілька мільярдів загинуть. Я тут не для того, щоб добре влаштуватися зі своєю родиною й забути про Моого.

Я гадаю, що вимовив ці слова майже нечутно, з тихим жалем. Якби співчуття моїх друзів мало тверді виміри, на ньому могло б розташуватися ціле Моого, таке велике було це співчуття, що його я прочитав у чотирьох парах очей.

Та Ладіслав не був би Ладіславом, якби керувався лише почуттями. Мозок його вперто працював, аж поки в ньому спалахнула нова, дуже хитромудра ідея. Певно, вона засяяла йому раптовим спалахом, бо він забув, де ми сидимо, й закричав:

— Придумав! Тепер уже справді, далебі, що придумав. Це надзвичайна ідея. Ге, які у вас дають ордени?

У нас уже давно перестали нагороджувати, підвищувати й відзначати, та я пообіцяв Ладіславові, що для нього щось придумаємо й що неодмінно виділимо йому місце в мооганських підручниках історії, якщо ця ідея відіграє в історії видатну роль.

— Вона відіграє таку саму роль, як… створення світу. Бо восьмого липня тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятого року Ладіслав створив мооганам світ.

Що це, вгадайте: один, два, три, чотири, п'ять…

22

ЛАДІСЛАВІВ СВІТ.

КАРОЛІНА ДАЄ ОДКОША ПІДПИЛОМУ ДОБРОДІЮ.

ЩО БУЛО Б, ЯКБИ ПЕРЕМОГЛИ ПОГАНІ МООГАНИ.

ХТО ГОДЕН БУТИ ПАМ'ЯТТЮ ЛЮДЕЙ

… штучний супутник Землі. Такий величезний, що ви зможете забезпечити собі на ньому повен комфорт, так удало закинутий, щоб на нього падало якомога більше сонячного проміння. Штучна атмосфера, повітряний міст до Праги. А якщо ви сконструюєте його круглим, обертальним, так що буде чергуватися день із ніччю, ви сконструюєте двійника земної кулі. Що ти скажеш, Ге? Що ви скажете всі? Здорово, еге ж?

Завше винахідливий, добрий Ладіслав. Я зрозумів, що нам нічого не допоможе. Всі зраділо дивилися на мене, а я мусив їх розчарувати.

— Вельми гарна ідея. Трохи не створення світу. Тільки з єдиною вадою. Чудова ідея, як я кажу. Та шкода, цю ваду не можна усунути.

— Яка вада? Яка?

— Штучна атмосфера у відкритому просторі? Чим ми прикуємо її до свого супутника? Цей двійник земної кулі постійно притягувався б до неї, і моогани змушені були б ходити на ньому в кисневих масках. Що це було б за життя?

А про мооганських корів нічого й казати. Я бачу, як вони літають догори ногами в повітрі, що не є повітрям, а з їхніх масок на мордах чується голодне ревіння — ні, це якісь бридкі привиддя.

Може, твоя ідея, Ладіславе, й прислужилася б цивілізації, вищій за мооганську. Але для нас вона іще не придатна.

Цими словами я затьмарив радість біля столу. Запала тиша, як під грубим шаром снігу.

Підійшов офіціант і поцікавився, може, нам чого треба. Ніхто не чув його, тільки я, тож я сказав, що тим часом нічого. Наші келихи з морсом і досі стояли повні.

Нараз Йозіфек почав поволі підводитись із стільця. Підвівшись, він іще якусь мить розмірковував, а тоді промовив глухо й сумовито:

— Всі ви щиро хотіли врятувати мооган. Замість них ви врятували Антлантичний океан. Але як ви могли забути, що мооганам все одно не загрожує загибель? Ви забули про поганих мооган. Із жалощів до риб ви забули зжалитись самі над собою. Не моогани, а ми врятуємося з лиха, якщо віддамо їм океан. Океан або життя! Іншого виходу немає.

Йозіфек сів.

Невідомо звідки взявшись, до нас раптом присунув стільця підпилий добродій. Спершу він тільки кліпав червоними повіками й опускав лису голову, як кінь у спеку. На взір був іще зовсім молодий, але не мав на голові жодної волосини й здавався заспаним.