Ге, людина з Моого

— Ладіслав має слушність, ви справді не поміститесь. Що ж ви чинитимете, що наміряєтесь робити?

— Там, куди ви переберетесь, буде справжній вавілон. Ніде буде й курці клюнути.

Ладіслав наочно продемонстрував цю тисняву, марно силкуючись відставити свої лікті. Очевидячки, він уявляв собі, що люди й моогани стоятимуть так густо, як у неділю біля кінотеатру.

В розмову несподівано втрутилася Геленка. Якщо, мовляв, це і є наша гра в мооганина, то вона не здається їй вельми вдалою. Тому вона хоче порадити нам кращі розваги. Скажімо, гру в зіпсованого телефона, в дурня або в сливу. Як гуляють у сливу? Двоє чіпляються руками за гілляку, а решта трусять стовбуром. Хто впаде, той буде падалиця.

Ладіслав нагримав на неї, щоб ішла собі додому, коли не грається. Він грається в мооганина з великим задоволенням, ця гра стократ ліпша від гри в дурня або в сливи. Він просто не уявляє собі, як хтось може думати, ніби це тільки гра?

— Людоньки, цій дівці, певно, клепки розсохлися в голові. Або вона сліпа. Якщо вже не віриш нічому, то поглянь на невидим… — Ладіслав запнувся й додав, що діти в дейвіцьких [4] яслах залюбки погуляють з Геленкою в сливу.

Йозіфек порадив нам усім погуляти в сливу, але спершу ми повинні вирішити, як нам розмістити на Землі друзів з Моого. Байдуже, чи ми тільки граємося, а чи все це правда. Гратися теж треба насправді.

— Прошу тебе, Геленко, принатурся трохи до нас. Зваж, що стільки людей, — само собою, чому не називати їх людьми, якщо вони виглядають так, як Ге, — ми земляни, вони моогани, і ми і вони маємо таку саму подобу, — так ось стільки людей чекає нашої помоги. Ми перші здовідалися про їхню долю. Тож, може, відкладемо решту, поки щось та придумаємо? Ти розумна і чуйна дівчина, може, саме ти й вирятувала б їх зі скрути.

Геленка ще не вирішила, як вона вчинить: так, як радить їй Ладіслав, чи так, як Йозіфек, чи піде сама додому, а чи принатуриться.

Тільки-но Йозіфек змовк, як знову озвалося:

— Мооганин чекає поради?

— Так! — вигукнув я. — Ми нічого не робитимемо самі, без людей!

— Або зробимо все! — застрекотав голос.

18

ШШШ.

ЗМОВА.

МЕНЕ БЕРУТЬ У ПОЛОН

Мені вже не стало терпцю. Я метнувся до дверей, розчинив їх і показав на них рукою: — Мелектете бембе!

— Все без людей, — почув й на відповідь.

— Руагеузен лапа апа.

Йозіфек підійшов до мене з виделкою, очевидно, щоб захистити, якщо невидимий нападе на мене.

— Белдехве, белдехве! — кричав я.

— Ціла планета для нас, — провадив жаб'ячий голос якомога спокійніше. Він явно глузував з мене.

Кароліна вибігла аж на поріг.

— Як це ви хочете зробити? — запитала вона в порожнечу.

— Шшш, — озвалося на відповідь і знов, — шшш, — а потім голос почав слабшати в міру того, як невидимий віддалявся, аж поки зовсім умовк.

— Забрався геть? — несміливо запитав Йозіфек.

Мені раптом спало на думку, що, виганяючи мооганина, він не був упевнений у своїй відвазі. В голосі його й погляді було щось таке, — а втім, я цього не казатиму, — одне слово, не вельми велике бажання заколоти невидимого. Не знаючи, що робити тепер з виделкою, він почав крутити її між пальцями так швидко, що утворилося срібне коло.

Я оббігав цілий сад, гукаючи у всі кутки, аби допевнитись, що лепетливий мооганин зник.

Повернувшись до будинку, я побачив, що Йозіфек усе ще стоїть на порозі й над рукою йому свистить срібний диск. Якби я був не бачив усього з початку, то тепер нізащо не вгадав би, як це в нього виходить.

Кароліна присіла між обома дітьми навпочіпки й по-материнському обняла їх. Тільки-но я переступив поріг, як вона здивовано запитала мене:

— Що воно таке, це «шшш»?

— За будинком виграє веселка, — сказав я. — І така гарна.

— Що за «шшш», чому «шшш»?

Всі не спускали з мене очей. Я мовчав.

Ладіслав щось зосереджено обмірковував. Він надув щоки, а коли випустив повітря, знову почувся цей бридкий звук. Геленка сказала, щоб він перестав. Ладіслав, звісно, не міг зразу перестати, ще трішки подувся, а тоді криво всміхнувся.

— Коли хлопці кажуть «та-та-та», це означає, що вони стріляють з автомата. А цей, коли каже «шшш», має на увазі промені. Правда, Ге, що він має на увазі промені? — запитав Ладіслав.

— Так, — потвердив я.

Мені стало шкода, що нашій щирій дружбі прийшов кінець. Та з жалю мені не хотілося нічого пояснювати, хоч і була в цьому потреба.

Я повернувся до них спиною й за хвилю почув позаду шепіт і якесь шемрання. Рвучко обернувшись, я побачив, що Ладіслав з Геленкою про щось шушукають, Йозіфек одним вухом слухає їх, а другим пильнує за мною. Кароліни в кімнаті не було.

Діти вдавали, ніби ні про що не шепотілися, а Йозіфек — ніби він і гадки не мав пильнувати за мною.

Проти мене було замислено змову, я це добре бачив і з сумом чекав, коли вони почнуть діяти.

Геленка люб'язно всміхалася.

— Ге, — звернулася вона до мене, — може, ти покажеш нам ту веселку за будинком?

Діти ніяк не могли знайти веселку. Тоді я показав на неї рукою, і ту ж мить Ладіслав сягнув мені в кишеню. Ліхтарик, як на те, перекосився, і Ладіслав довго вовтузився з ним. Я не хотів користатися з його невдачі й дав йому змогу витягти зброю.

За хвилю він уже цілився з неї в мене й наказував іти до будинку. Ми пішли. Ладіслав зажадав, аби я звів руки вгору. Я відмовився.

В кімнаті я сказав Йозіфкові, що було б краще, якби зброю тримав дорослий. Але Ладіслав сприйняв це як одразу й заявив, що він не такий дурний, аби стріляти, хіба вже йому дуже закортить.

— Гаразд. У такому разі хай її не тримає ніхто. Поклади пістолет перед собою на стіл, як шериф, — сказала Геленка.

Ладіславові дуже сподобалося бути шерифом, він сів і розпочав допит.

— Ти наш полонений, Ге, — сказав він, — ти мусиш давати відповіді на наші питання й робити те, що ми тобі звелимо.

— Я відповідатиму своєю волею, — сказав я. — І робитиму те, що вважатиму за потрібне.

— Так не піде.

— Піде.

— Шшш, — прошипів Ладіслав і взяв зі столу ліхтарик.

Я тримався досить гордо, щоб нікому не піддатися! Я не потребував ні заступництва, ні захисту. І все ж таки відчув полегкість, коли зайшла Кароліна, коли вона звеліла Ладіславові, аби він мерщій віддав мені ліхтарик.

На ній тепер була блакитна літня сукня: Певно, вона переодяглася під барву неба. Її ясно-золотиста шкіра, темно-золотаві очі й ця блакитна сукня — такої приємної гри кольорів я не бачив уже давно.

Але поки я розводився тут про кольори, Ладіслав відмовляється слухатись Кароліни. До цього її дратує ще й Йозіфек, приєднавшись до Ладіслава.

— Що ж воно виходить? — мовив Йозіфек. — Полонений матиме зброю, а ми будемо допитувати його беззбройні? Це буде найдивніший допит в історії полонених взагалі. Крім того, мені здається, що моогани чимось намащуються або роблять собі якесь впорскування, щоб їм не шкодило це проміння. Так воно чи ні, Ге?

— Приблизно, Йозіфку. Ми захищені від променів.

— Будь ласка, — розсердився Ладіслав. — Усі переваги будуть на його боці. Це нечесно, так не годиться!

— Хто з вас має право говорити про чесність? — урвала його Кароліна. — Ти, Ладіславе, чи ти, Геленко, чи ти, Йозіфку? Ви напали на Ге в ту хвилину, коли він виказував вам свою люб'язність, підступно захопили його зброю, і сором казати, що було й що могло бути далі. Чим завинив Ге, що ви раптом повелися з ним так нечесно? Тепер у тобі, Ладіславе, мабуть, спить Ладіслав Славний і не бачить твого нечемного вчинку. Геленко, ти вчинила несправедливо, дозволивши це. Йозіфку, досі ми ні разу не кривдили наших гостей. Нині ти вперше частуєш віроломством, гвалтом, а оскільки йдеться й про цих дітей, то й негожим прикладом.