Мiсто Тисячi Дверей

— А ці тут звідки?! — панікуючи, зойкнув Мось. Його двійники вторили йому, невидимі, з кишень Фімчиної куртки.

— Це зрозуміло, — зітхнув Фімка. — Сигізмунд світ намалював, але не знав точно, в якому з будинків я живу. Інакше б він просто стер його і даремно не мучився. А так мусив малювати цих динозаврів і танки, щоб вони мене знищили.

— Не дуже кмітливо, — зауважив Мось. — Міг би просто стерти весь малюнок... Та хто ж їх зрозуміє, тих Порядників? І взагалі, не про те ми зараз базікаємо. Будемо прориватися до Дверей чи відсиджуватися?

Цієї миті на вулиці гримнуло, і один з будинків зайнявся. Він горів, наче був з картону, хоча, взагалі-то, він і був з картону.

— Ні, — констатував Фімка, — ми не відсиджуватимемося. Залазь до кишені й накажи твоїм родичам зробити те ж саме. Будемо прориватися! Звичайно, краще, щоб нікуди не треба було прориватися. Але якщо почалася така катавасія, то чого вже там... Прорвемося якось!

Фімка одягнув куртку і вже зробив крок до дверей, та Мось зупинив його:

— Зачекай! Візьми-но з собою гумку... про всяк випадок.

— А який у цьому сенс? Вона ж теж намальована.

— Так... — засумував Мось. — Це Ми не дошурупили. Гаразд, ходімо. Придумаємо щось на місці.

Зрештою Фімка все ж вирішив прихопити з комори стару швабру, якою давно ніхто не користувався. Виходить, подумав він, особливої шкоди від цього не буде, і мама не переживатиме. Він, як і раніше, не міг вважати тутешню, намальовану маму всього лише лялькою, було в цьому щось неправильне.

Перед тим, як вийти з під’їзду, Фімка відкрив двері й подивився на вулицю. Танки під’їжджали до будинку з двох боків, але були ще далеко, великі динозаври (ті, які дурніші) трощили зараз ігровий майданчик, а дрібні кудись зникли. Це Фімці особливо не сподобалося.

— Як вибиратимемося? — прошепотів він до тарганів. — Можна по прямій, через дорогу, а можна дворами.

— Давай дворами. Довше, зате ризику менше.

Фімка обережно вислизнув з під’їзду і, притиснувшись до стіни спиною, почав крастися до підворіття. Раптом найближчий із танків вистрілив — гримнуло так, що, здається, захитався асфальт під ногами, — і Фімчин будинок запалав. Тут уже було не до конспірації! Фімка щосили помчав подалі від палаючого будинку!

І тут з’явилися веласираптори. Їх було троє, просто як у фільмі «Парк юрського періоду». «Чи, — замислився Фімка, — у фільмі їх було більше?» Час наче уповільнився, взагалі зник, і він встигав багато зробити і поміркувати про різні речі. І йому здавалося дуже важливим згадати, скільки ж було веласирапторів у «Парку юрського періоду».

Ще Фімка подумав: добре, хоч швабру він не викинув. Але погано, що шваброю з цими хижаками не дуже повоюєш.

От тоді-то у Фімчиній голові й пролунав той голос, який подеколи навідується до кожної дитини і радить їй не перевіряти, чи здатний мамин міксер порізати на дрібні шматочки зім’ятий клапоть паперу. Зазвичай голос віщає собі й віщає, але ніхто ніколи не дослухається до його порад.

Зараз голос сказав Фімці: «Вони ж паперові! А ти — справжній! Так, об папір можна поранитися, якщо провести пальцем по краю свіженького стоса аркушів для принтера. Але їхні пазурі й зуби — з картону і навряд чи здатні заподіяти тобі шкоду. Якщо, звичайно, ти не будеш боятися...»

Але в тім-то й річ: Фімка боявся!

«Боягуз ти все-таки, Буселе! — подумав він. — Звичайнісінький боягуз!»

Веласираптори повільно наближалися.

— Біжіть, Мосі! — гукнув Фімка чеширським тарганам. — Давайте, перетворюйтеся на невидимок і рятуйтеся!

Він не знав, чи почули вони його.

Веласираптори стрибнули.

Зовсім машинально, не замислюючись над тим, що робить, Фімка відмахнувся від них шваброю.

Звичайно, він розумів: швабра, як і динозаври, всього лише намальована на папері злостивим Порадником на ім’я Сигізмунд. Тому вона не допоможе впоратися з веласирапторами.

Та він не помітив, що поки біг, чиркнув шваброю по палаючому будинку. І тепер на її кінчику жеврів невеликий вогник. Напевно, він теж був намальований, як і ці будинки, дерева, танки...

Але коли швабра вдарила по веласирапторам, ті зайнялися. Двох із них Фімка збив з ніг, але третій повис на його плечі і клацав над вухом намальованими зубами. Проте нічого не міг вдіяти! Ні-чо-гі-сінь-ко!

— Ти лише дурний малюнок! — крикнув йому Фімка. — Тому забирайся геть! — він струсив з себе веласираптора і як слід надавав йому шваброю!

— Так їх! — хором підтримали з кишені Мосі, всі троє. — Нехай знають!..

Розібравшись з нападниками, Фімка побіг до школи. Вірніше, до шкільного паркану, на якому були намальовані неправильні Двері. За його спиною горіли будинки і гриміли танки, було страшно, але ці пожежі й ці танки вже не лякали хлопчика. Виявляється, треба лише згадати, що вони — намальовані, згадати і повірити! І тепер вони не могли заподіяти Фімці шкоди.

Двері, як і слід було очікувати, виявилися на тому ж місці. Щоправда, проміжок між парканом і гаражем, здається, помітно зменшився. Але якщо паркан потрібний був Фімці цілий і неушкоджений, то гараж — ні. Тому він ударив по його намальованих стінах, зібгавши їх. Позаду щось вибухало, горів папір і гарчали люті тиранозаври.

Фімка добрався нарешті до Дверей, розчинив їх і ступив уперед.

І полетів.

Розділ двадцять третій,

у якому Фімку страхає страус

Проте летів Фімка недовго. Правильніше було б назвати це падінням. Точніше — падінням із крила літака, який стояв у Долині Загублених Речей.

Фімка повернувся в Охи — не додому.

Наступних кілька секунд він стояв, роззявивши рота, і з жахом дивився на те, у що перетворилося Місто Тисячі Дверей.

— Ну от, — подав голос один із Мосей. — Варто було відлучитися на пару днів! І будь ласка, таке безладдя влаштували!

Але він помилявся. У тім-то й річ, що влаштували тут порядок! Та ще який!

Раніше загублені речі лежали в Долині безсистемно. Тепер же хтось розподілив їх відповідно до розмірів і властивостей, навішав бірочки з номерками і записами, на яких значилося, коли і де дану річ загублено. До того ж, скрізь між нагромадженням речей було прокладено доріжки з канатами обабіч. «За огорожу не заходити!», «Руками не чіпати!», «Не шкодити, а то гірше буде!» — лякали таблички на канатах.

До Фімки підійшов суворий на вигляд страус у жовтогарячій касці, з блискучим значком на грудях.

— Порушуємо? — зловредно поцікавився він. — Зрозуміло ж написано: за огорожу не заходити!

— Ми вже йдемо, — сказав йому Фімка. — Скажіть, але ж раніше тут було зовсім по-іншому...

— Було, та загуло! — гаркнув страус. — Давай, забирайся геть!

І він боляче вдарив Фімку ногою.

— Шкода, що ти не паперовий, — пробурмотав хлопчик. — А то б я тобі показав!

Але страус його вже не чув. Він переконався, що більше ніяких порушень не передбачається, і з маху встромив свою голову в пісок: неподалік, мабуть, спеціально для цього, була насипана його ціла купа.

Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: «З-під землі тебе дістану!» Ось ці справді дістануть.

Не бажаючи зайвий раз спокушати долю і дражнити страусів, Фімка з Мосями в кишені вийшов розкресленими у Долині доріжками на звичайну доріжку для відвідувачів географічного парку. Щоправда, тепер її теж обабіч обвішали табличками з тими ж грізними попередженнями.

— Можна подумати, — пробурчав Мось, — хтось із власної волі зайшов би за огорожу Урочища Дитячих Кошмарів! У них тут у всіх що, вуса вузликом зав’язалися? Або, може, їх Великим Капцем пристукнуло?! Кому б спало на думку шкодити такій красі? Хоча, що це Ми — краси ж ніякої не залишилося, самі таблички. А от їм би Ми залюбки нашкодили...

— Мось, тут щось трапилося, поки нас не було, — прошепотів Фімка.