Безсоння

(вітаю тебе, жінко, вітаю тебе, чоловіче, ми чекали на вас)

абсолютно неординарне відбулося в цій палаті, а коли Ральф узяв висохлу, знесилену руку Фея в свою й посміхнувся, дивлячись у його перелякані, збентежені очі, в голову йому прийшла дивна думка: «Зараз вони вгорі, у кутку кімнати, і спостерігають за нами».

Він глянув угору. В кутку, звичайно, нікого не було, але на якусь мить… На одну мить…

Життя між 1993 і 1998 роками тривало так, як воно завжди протікає в містечках, подібних до Деррі: квітневі бруньки перетворювалися на барвисте жовтневе листя, у середині грудня в будинках запалювалися різдвяні ялинки, а на початку січня їх викидали, і сріблистий «дощик» сумно звисав з ялинових гілок; діти з’являлися на світло через вхідні двері, а старі йшли на вихід. Іноді виходом користувалися й зовсім молоді люди.

У Деррі минуло п’ять років стрижок і хімічних завивок, весняних гроз і випускних шкільних балів, кави й сигарет, шикарних обідів у «Бухточці Паркера» і гот-доґів нашвидкуруч на футбольному полі. Дівчатка й хлопчаки закохувалися, п’яні випадали з машин, а «міні» вийшло з моди. Люди лагодили дахи своїх будинків і під’їзні доріжки. Старі ледарі вилітали з насиджених місць, а на їхні посади призначали нових ледарів. Таке було життя, що часто не приносить задоволення — іноді жорстоке, зазвичай нудне, рідко гарне, ще рідше просто чудове. Час збігав, а життя ішло своїм звичаєм.

Ранньої осені 1996 року Ральф вирішив, що в нього рак прямої кишки. Він помічав сліди крові у своїх випорожненнях, і коли нарешті зважився піти на прийом до лікаря Пікарда (він замінив лікаря Літчфілда, на радість багатьом), то подумки вже бачив лікарняне ліжко й хіміотерапію. Але замість раку в Ральфа виявився звичайний геморой, який, за незабутнім висловом Пікарда, «показав свою голівку».

Лікар прописав Ральфові свічі, які той і пішов купити в «Райт-Ейд». Джо Вайзер, прочитавши рецепта, від усього серця посміхнувся Ральфові.

— Зле, — сказав він, — зате тепер відпала проблема з раком прямої кишки, правда?

— Та я ніколи й не думав про рак, — зніяковіло заперечив Ральф.

Якось узимку 1997 року Луїза вбила собі в голову, що їй неодмінно хочеться спуститися з пагорба в Строуфорд-парку на саночках Наталі Діпно. Вона летіла вниз «швидше, ніж свиня по слизькому настилу» (цей перл належав Дону Візі, того дня він випадково опинився поруч і спостерігав за спуском), і врізалася в кабінку жіночого туалету. Луїза розбила коліно й потягнула спину, і хоча Ральф розумів, що цього робити не можна, він заливався сміхом по дорозі в кабінет невідкладної допомоги. Той факт, що Луїза, незважаючи на біль, і сама реготала до упаду, зовсім не допоміг Ральфові взяти себе в руки. Він сміявся, поки сльози не покотилися по щоках, йому навіть здавалося, що в нього ось-ось буде удар. Вона шалено нагадувала «нашу Луїзу», несучись униз із пагорба, схрестивши ноги на взір йогів з містичного Сходу, і мало не перевернула туалетну кабінку, врізавшись у неї. До весни Луїза повністю оправилася, хоча в дощову погоду коліно давало про себе знати, і її насправді втомили питання Дона Візі, чи не падала вона ще в яку-небудь убиральню останнім часом.

Зазвичай, життя протікає, як то кажуть, поміж рядків і за полями. Це те, що відбувається, поки ми обмірковуємо різні плани, відповідно до тієї або іншої мудрої поради. І якщо життя й було особливо гарним для Ральфа Робертса, то лише тому, що він не будував ніяких планів. Він просто жив. Ральф приятелював із Джоном Лейдекером і Джо Вайзером. але найкращим другом усі ці роки залишалася його дружина. Вони майже всюди ходили разом, у них не було секретів одне від одного, а сварилися вони так рідко, що правильніше сказати — ніколи. До того ж у Ральфа були його гонча Розалі, улюблене крісло-гойдалка, яке колись належало містерові Чессу, а тепер стало його улюбленим, і майже щоденні візити Наталі (яка називала їх уже Ральфом і Луїзою, а не Лальфом і Лиїзою). До того ж Ральф був здоровий, — чого ще бажати? Звичайне життя, насичене звичайними шот-таймерівськими перемогами й поразками, і Ральф щиро насолоджувався ним до середини березня 1998 року, коли, прокинувшись якось уранці й глянувши на годинника, побачив, що всього 5.49.

Він тихенько лежав поруч Луїзи, не бажаючи тривожити дружину, і роздумував, що ж розбудило його.

«Тобі це відомо, Ральфе».

«Ні, абсолютно».

«Ні, відомо. Слухай».

І він слухав. Слухав дуже уважно. І за якийсь час він почув це в стінах: тихе, м’яке постукування хронометра — розмірене наближення Вісника Смерті.

Наступного ранку Ральф прокинувся о 5.47, а ще за добу о 5.44.

Сон його малів крапля за краплею, хвилина за хвилиною, поки зима поступово послабляла свою хватку, дозволяючи весні знову знайти дорогу в Деррі. До травня вже звідусіль чулося постукування хронометра Вісника Смерті, однак Ральф розумів, що виходить воно з одного й того ж місця, але видозмінюється — як управний черевомовець, змінює свій голос. Колись постукування виходило з Керолайн. Тепер воно виходило з нього.

Ральф не відчував уже того жаху, який охопив був його тоді, коли йому здалося, що в нього рак, або розпачу, як при давніх приступах безсоння. Він частіше втомлювався, і йому все важче було зосереджуватися й згадувати навіть найпростіші речі, але все це Ральф сприймав спокійно.

— Ти добре спиш? — якось запитала його Луїза. — У тебе під очами з’явилися темні кола.

— Це через допінг, — відповів Ральф.

— Ах ти, старий пустуне!

Ральф пригорнув Луїзу:

— Не тривожся за мене, люба, — я сплю стільки, скільки треба.

А за тиждень він прокинувся о 4.02 ранку від ниючого болю, який кинджалом пронизував руку, — боліло в унісон постукуванню Вісника Смерті, який був не більше, але й не менше, ніж биттям його серця. Але це нове відчуття не було його серцем, принаймні Ральф так не вважав — немов хтось уживив розжарену нитку в плоть правої руки.

«Це шрам, — подумав він, а потім: — Ні, це обіцянка. Час виконання обіцянки майже наспів».

«Якої обіцянки, Ральфе? ЯКОЇ обіцянки?»

Він не знав.

Якось на початку червня в гості до Робертсів прийшли Елен і Наталі, щоб розповісти про поїздку в Бостон з «тіткою Мелані», касиркою в банку, яка стала близькою подругою Елен. Елен і тітка Мелані брали участь у якихось феміністичних зборах, а Наталі тим часом спілкувалася з малятами в дитячому денному центрі. Відтак тітка Мелані поїхала до Нью-Йорка, а потім і до Вашингтона у своїх феміністських справах, а Елен і Наталі ще кілька днів знайомилися з Бостоном.

— Ми дивилися мультик, — захоплено повідомила Наталі. — Про життя тварин у лісі. Вони розмовляли! — Дівчатко вимовило останнє слово з шекспірівською урочистістю — розмовляли.

— Фільми, де всі тварини такі чистенькі й шляхетні, саме так? — поцікавилася Луїза.

— Так! А ще в мене нова сукня!

— Дуже гарна, — похвалила Луїза.

Елен тим часом дивилася на Ральфа:

— З тобою все гаразд? Ти такий блідий.

— Мені добре, як ніколи, — відповів він. — Які ви обидві гарненькі в цих кепках. Придбали у «Фенвей-парк»?

На головах Елен і Наталі були кепки-бейсболки з емблемою «Бостон Ред сокс». Цілком звична річ для Нової Англії в теплу пору року («звична, немов котячий послід» — за словами Луїзи), однак від виду цих кепок на їхніх головах Ральфа переповнило якесь глибоке, пронизливе відчуття… Воно було пов’язане зі своєрідним образом, якого Ральф абсолютно не розумів: із входом у «Червоне яблуко».

Елен зняла кепку й заходилася вивчати її.

— Так, — сказала вона. — Ми ходили на матч, але протрималися лише три подачі. Чоловіки, що б’ють по м’ячах і приймають м’ячі. Гадаю, зараз у мене не вистачає терпіння на чоловіків з їхніми м’ячами… Однак нам сподобалися їхні франтівські кепки, правда, Наталі?

— Так! — радісно погодилася Наталі, і коли наступного ранку Ральф прокинувся о 4.01, шрам на руці горів, а Вісник Смерті говорив майже вголос, повторюючи пошепки дивне, якесь іноземне ім’я: