Безсоння

— Луїзо?

— М-м-м-м?

Подумки Ральф побачив, як він схоплюється в темряві, глибоко втомлений, але абсолютно не сонний (безсумнівно, це було одним з найжорстокіших світових парадоксів), як тільки на електронному годиннику з’являються цифри 3.47 або 3.48, і кожна година триває так довго, що за цей час можна побудувати величну піраміду Хеопса.

— Як ти гадаєш, ми будемо спати всю ніч? — запитав він.

— Так, — упевнено відповіла Луїза. — Гадаю, тепер ми будемо спати дуже добре.

І за мить Луїза вже спала.

Ральф не спав ще хвилин п’ять, обіймаючи жінку, вдихаючи чудовий аромат, що виходив від її теплого тіла, розкішного й гладенького, на дотик мов шовк, — іще дивовижнішого, ніж події, що привели його сюди. Ральфа переповнювало глибоке, старе як світ, солодке почуття, пізнаване, але наразі безіменне, — можливо, тому, що воно так давно зникло з його життя.

Надворі завивав вітер — глухий, порожній звук у ринві, немов найбільший у світі хлопчисько — Нірвана — дув у горлечко найбільшої у світі пляшки, і Ральфові здалося, що, можливо, у житті немає нічого кращого, ніж лежати в м’якому ліжку, обіймаючи сплячу жінку, коли осінній вітер стогне зовні твого раю.

Але все-таки було й краще — принаймні одне, — відчуття засинання, м’якого занурення в прекрасну ніч, сковзання в потік невідомого, — так каное зісковзує зі стапеля й плавно рухається по водах широкої, величної ріки в яскравий сонячний день.

«Із усіх речей, які привносять радість у наші шот-таймерівські життя, сон, вочевидь, найкращий», — подумав Ральф.

І знову на вулиці бушував вітер (тепер його завивання чулося оддалік), а коли Ральф відчув, що хвилі величезної ріки прийняли його, він нарешті зміг визначити почуття, яке охопило його, коли Луїза, оповивши його рукою, легко й довірливо, немов дитина, заснула поруч. У цього переживання безліч імен — мир, безтурботність, здійснення мрій, — але тепер, коли дує вітер, а Луїза злегка похропує уві сні, Ральфові здалося, що це одна з тих рідкісних речей, які відомі, але абсолютно не поіменовані: структура, аура, можливо, цілий рівень існування в потоці буття. Це був ніжний і гладенький червонясто-брунатний спокій; це тиша після виконання важкого й такого важливого завдання.

Коли знову подув вітер, доносячи віддалені звуки сирен, Ральф його не почув. Він спав. Йому приснилося, що він вставав у туалет, і він припускав, що то був не сон. Йому снилося, що вони з Луїзою повільно, солодко, чудово кохалися, і це також цілком могло виявитися не сном. Якщо й були інші сни або моменти пробудження, він їх не пам’ятав, і на цей раз не було ніякого різкого підйому о третій або четвертій ранку. Вони проспали — іноді самі, але частіше пригорнувшись один до одного — до сьомої години суботнього вечора, майже двадцять дві години, і цим усе сказано.

Із заходом сонця Луїза приготувала сніданок — чудові пишні оладки, бекон, смажену картоплю. Поки вона клопотала на кухні, Ральф намагався напружити м’яз, захований глибоко в мозку, — викликати спалах. Але в нього не вийшло. Коли спробувала Луїза, у неї теж нічого не вийшло, хоча Ральф міг заприсягтися, що на мить вона спалахнула, і він побачив газову плиту просто крізь неї.

— Це на краще, — зробила висновок Луїза, розставляючи тарілки.

— Напевно, — погодився Ральф, і далі вважаючи, однак, що в нього усе вийшло б, якби він замість персня, відібраного в Атропоса, загубив перстень, подарований Керолайн, — його мучило відчуття, що якийсь короткий, але значний відрізок його життя викреслений назавжди.

А після двох ночей глибокого сну аури теж почали бліднути. Наступного тижня вони зникли повністю, і Ральф почав думати про те, чи не приснилося йому все це в дивовижному сні. Він знав, що це не так, але все важче й важче було вірити в це знаття. Звичайно, на правій руці залишився шрам, але й тут Ральф сумнівався, чи не походить він із тих років, коли в його волоссі не блищала сивина. Але в глибині душі він і далі вірив, що старість — це міф, або сон, або щось, призначене для людей, не таких особливих, як він.

Епілог

Ява Вісника Смерті (II)

Другого січня 1994 року Луїза Чесс стала Луїзою Робертс. До вівтаря її вів син Гарольд. Дружина Гарольда не прибула на церемонію одруження, вона залишилася в Банґорі. Ральф підозрював, що в неї бронхіт. Однак він вирішив тримати свої підозри при собі, не вельми й розчарований відсутністю Дженет Чесс. Боярином нареченого був детектив Джон Лейдекер, усе ще з гіпсовою пов’язкою на правій руці, однак інших свідчень обставин, за яких він мало не наклав головою, не було. Лейдекер провів чотири дні в глибокій комі, але він розумів, що йому дуже пощастило: крім колег, що були разом з ним під час вибуху, жертвами стали ще шестеро поліцейських, причому двоє входили в команду самого Лейдекера.

Дружкою нареченої була Сімона Кастонья, а тост на святковій церемонії виголошував чоловік, який полюбляв повторювати, що його звуть Джо Вайзер і що тепер він став старший і мудріший. Тріґер Вашон розродився плутаною, але щиросердою тирадою, закінчивши її таким побажанням: «Нехай вони проживуть до ста п’ятдесяти й ніколи не знають ревматизму й запорів!» Коли Ральф і Луїза, у волоссі якої все ще біліли зернятка рису, вийшли з будинку для прийомів, до них підійшов старий чоловік з високим чолом у хмарині білого пухнастого волосся. У руках у нього була книжка.

— Вітаю, Ральфе, — сказав він. — Вітаю, Луїзо.

— Спасибі, Доре, — подякував Ральф.

— Нам не вистачало тебе, — завважила Луїза. — Хіба ти не одержав запрошення? Фей сказав, що він віддав його тобі.

— Звісно, Фей передав мені запрошення. Так, але я не ходжу на заходи, якщо вони проводяться в приміщенні. Занадто тісно. А на похоронах ще гірше. Ось, це для вас. Я не загорнув, тому що мій артрит загострився.

Ральф прийняв подарунок. Це виявилася збірка віршів «Звірі домовилися». Прізвище поета — Стівен Добінс — викликало в Ральфа холодок, але він не розумів, чому саме.

— Спасибі, — подякував він Дорренсу.

— Звичайно, це гірше, ніж його останні твори, але вірші однаково чудові. Добінс дуже добре пише.

— Ми будемо читати їх один одному під час медового місяця, — сказала Луїза.

— Чудовий час для поезії, — завважив Дорренс. — Можливо, найкращий. Я певен, що разом ви будете дуже щасливі.

Старий пішов собі, потім обернувся:

— Ви зробили дуже важливу справу. Лонґ-таймери залишилися задоволені.

Він пішов. Луїза глянула на Ральфа:

— Про що він говорив? Ти знаєш?

Ральф похитав головою. Він не знав, однак у нього виникло відчуття, що він повинен знати. Шрам на руці почав поколювати, викликаючи сверблячку глибоко під шкірою.

— Лонґ-таймери, — протягнула жінка. — Можливо, він мав на увазі нас, Ральфе, — зрештою, навряд чи нас можна назвати неопереними пташенятами.

— Може, саме це він і мав на увазі, — погодився Ральф, але він знав й інше… І в її очах теж таїлося глибоке розуміння.