Над Тисою

Машиністом паровоза вирішив стати тільки з простого розрахунку: із заздрості до Олекси Сокача, свого земляка, майже ровесника. Читаючи про нього статті в газетах, дивлячись, як його поважають у місті, він захотів бути на його високому місці, в його становищі. Причому, пін не утруднював себе навіть думками про те, як, завдяки яким своїм зусиллям Сокач став знаменитим машиністом, скільки витратив енергії і праці, щоб на дошці пошани стати поруч з Головіним, Героєм Соціалістичної Праці.

— Як бачите, товаришу Червонюк, це саме те, що нам потрібно, — самовдоволено посміхаючись, промовив Криж.

Джон Файн мовчав, дивлячись на кінчик димлячої сигарети і насмішкувато мружачись.

— Ви читали, Любомире, радянські книги про пильність? — спитав він, не підводячи очей.

— Доводилось.

— А таку фразу пам'ятаєте: «Іноземні розвідники вербують своїх агентів головним чином з середовища карних злочинців, морально неохайних людей, колишніх куркулів»? Якщо пам'ятаєте, як же ви спокусилися таким дешевим суб'єктом, як Андрій Лисак? Його неохайність видно за три кілометри. Він — ходяча реклама піжонства і дурного нахабства, мимовільний помічник радянської розвідки.

— Все це правильно, сер, але… хіба скромна і чесна людина погодиться служити нам? На жаль, ми повинні виходити з реальних можливостей. І потім, я розробив особливий план відносно Андрія Лисака. Як тільки завербую його, я накажу йому рішуче змінити свій спосіб життя.

— Правильно! Але це треба зробити якомога раніше, інакше буде пізно.

— Я форсую події, сер.

— От і домовились! — Файн дружньо посміхнувся до свого помічника і поплескав його по плечу: — Не ображайтесь, Любомире, за причепливість. Це мій обов'язок — оберігати вас.

— Я розумію, сер. Дякую.

Криж виразно поглянув на шефа і безмовно, поглядом, додав: оберігаючи мене, ви перш за все оберігаєте свою дорогоцінну особу.

Андрій Лисак, поки вирішувалася його доля, безтурботний і веселий, впевнено йшов вулицями Явора. Він думав тільки про гроші, одержані від Любомира і матері. Дванадцять сторублівок. Гуляй в ресторані цілу ніч, замовляй підряд усе меню з верху до низу — і то не витратиш. Ех, і гульне він сьогодні з Олексою Сокачем! На пні купить знаменитого машиніста, назавжди заручиться його дружбою.

Вдома Олекси не було, він був на роботі. Андрій пішов у депо. На головній вулиці несподівано віч-на-віч зустрівся з Олексою. Знаменитий машиніст був одягнений у синю спецівку. На білявій голові — чорний формений кашкет, а на ногах — парусинові туфлі. «Ну й знаменитість! — подумав Андрій. — Не вмієш ти, дурню, користуватися своїм становищем». Голосно ж він, радісно посміхаючись, вигукнув:

— Привіт, Олексо!

Сокач зупинився, стримано відповів. На його обличчі не було ні привітності, ні навіть простої цікавості, лише подив і відчуженість. Олекса добре знав примітного франта з Залізничної, маминого синка Андрія Лисака, але ніколи не дружив з ним, не мав навіть спільних товаришів. І тому він був здивований його панібратським ставленням.

— Не впізнаєш? — спитав Андрій, розкриваючи коробку сигарет. — Кури!

Олекса глузливо примружив свої сірі з довгими чорними віями очі, з ніг до голови оглянув Лисака:

— Як не впізнати такого блискучого кавалера! Яким був, таким і лишився…

Андрій пропустив повз вуха глузування Олекси. «Заздрить», вирішив він, але, як завжди, сказав не те, що думав:

— А ти не змінився.

— Отже, повернувся додому? Під мамине крильце? Зовсім чи як?

— На практику приїхав, — відповів Андрій.

— Куди? В перукарню? В ательє мод?

Андрій і на цей раз не образився. Він умів, коли треба було, не помічати насмішки.

— Не вгадав, — сказав він, роблячи вигляд, що прийняв слова Олекси за дружній жарт. — У депо практикуватись. На паровозі.

— Невже ти ще не кинув школи?

— А чого я повинен її кидати?

— Та там же вчитися треба, здавати екзамени.

— Вчимося! І екзамени здаємо! — з гідністю, але без зарозумілості, з нарочито веселою усмішкою відповів Андрій. — І паровоз будемо водити не гірше за інших… якщо ти допоможеш. — Він узяв Олексу під руку і, пристосовуючись до його кроку, пішов по краю тротуару, де було менше людей. — Олексо, кажу тобі прямо, від щирого серця: хочу практикуватись тільки на твоєму паровозі, під твоїм керівництвом. Ніхто краще за тебе не навчить.

Молодий машиніст підозріло поглянув на Андрія: коли, де і чим він встиг завоювати його любов?

— Якби не ти, Олексо, — продовжував Андрій, — то я і до школи не потрапив би, і на паровоз мені наплювати. Сподобалося, як ти працюєш, от я і вирішив піти по твоїй доріжці. Візьми, Олексо, наді мною шефство! Все життя буду пам'ятати і дякувати. Ти не дивись, що я такий: по одягу зустрічають, а по розуму і праці проводжають.

Олекса вже уважно і серйозно слухав Лисака. Вірити чи не вірити його словам? Від серця вони чи так, пусті? Схоже на те, що говорить правду, по-справжньому хвилюється за свою долю.

— Що ж, — сказав Олекса, — якщо начальник депо прикомандирує тебе до мого паровоза, то…

— Прикомандирує! Обов'язково! — Андрій схопив руку Сокача, міцно потиснув її: — Будь певен, я тебе не підведу.

З близьких гір уже повіяло прохолодою, на міські вулиці спускалися густі сині сутінки. В будинках засвічувалися вогні.

На вулицях спалахнули матові кулі. По великому склу вітрини, широко розкинувши роздвоєні клешні, поповз вогненний рак.

— Зайдемо? — зупиняючись перед рестораном, спитав Андрій.

Не чекаючи згоди, він відчинив двері і, легенько підштовхуючи Олексу вперед, зайшов у яскраво освітлене приміщення, густо заставлене квадратними, на металевих ніжках столиками. Буфетник, який розливав пиво, подав Андрієві руку і сказав, як добре знайомому:

— З приїздом! Як твій університет?

— Все гаразд. Розпорядіться відносно столика.

Бритоголовий офіціант у білому піджаку і в чорному галстуці метеликом, не чекаючи розпорядження, миттю прибрав брудний посуд із столика, що стояв у далекому, затишному куточку зали. Не минуло й п'яти хвилин, як на столику з'явилися горілка, вино, пиво, тарілки з копченою рибою, сиром, шинкою, сухою ковбасою, смаженими яйцями. Олекса похитав головою:

— Багата закуска… але розплачуватись доведеться тобі: в мене ні копійки в кишені. Віддам завтра.

— Розплатимось, не хвилюйся! На всю ніч вистачить погуляти. За твоє здоров'я!

— Стипендією будеш розплачуватись? — спитав Олекса, коли випив і закусив.

— Яка там стипендія! Від неї і сліду не лишилося.

— Де ж ти взяв гроші? — Олекса обережно поставив склянку з вином і перестав їсти.

— Не бійся, не крадені. Мати дала. Вона в мене грошовита і не скупа. Вона кравчиха. Золоті руки!

— Отже, мати заробляє, а ти… гуляєш?

— Прийде час, буду і я заробляти. Все поверну матері, що витратила на мене…. Слухай, Олексо, скільки ти одержуєш на місяць?

— Коли як…

— У квітні, наприклад, скільки вигнав?

— Дві з половиною тисячі.

— Нічогенько собі. А в березні?

— Точно не пам'ятаю. Здається, стільки ж. Ну, ще які будуть запитання? — очі Олекси стали колючими. — А паровоз тебе не цікавить? Як ми водимо поїзди, як економимо вугілля і мастило — про це тобі не хочеться поговорити?

Андрій махнув рукою, засміявся;

— Ще наговоримось про паровоз, не турбуйся! Поки що вип'ємо. Тепер за що? За нашу з тобою робітничу дружбу. Хочеш?

Олекса поклав лікті на стіл і, насмішкувато примружившись, пустотливими, трохи сп'янілими очима подивився на Андрія:

— А чи знаєш ти, хлопче, що таке робітнича дружба? Не говорив тобі про неї дядько Костя? Слухай. Одне колесо не зрушить паровоз з місця… Коли добре працюєш, бажай того ж самого своєму напарнику. Закінчуючи свій маршрут, пам'ятай, що твоєму зміннику теж далеко треба їхати… Гріючись на сонечку, не затуляй світло другові. Кров з носа, жили порви, а робітничу честь товариша підтримай! Вмирай, а від дружби не відступай! — Олекса зупинився, перевів подих. — Якщо тобі така дружба до душі, — продовжував він, — то приєднуйся до нас з дядьком Костем.