Над Тисою

— А, це ти! — зрадів господар, піднявши окуляри на лоб. — Роздягайся, сідай!

— Я ненадовго, дядьку Любомире, — напускаючи на себе сум, промовив Андрій. — З матір'ю полаявся. Жила, скупердяйка, грошей не дала! Почастувати треба Олексу Сокача, а в моїх кишенях, як кіт наплакав.

— Зрозуміло. — Криж відчинив одну з книжкових шаф, узяв товстий, в темно-синій палітурці том «Большой советской энциклопедии». Між його сторінками лежали новенькі, без жодної зморшки або плямочки, ніби тільки що надруковані, сторублівки.

— Бери, скільки треба! — великодушно запропонував Криж.

Андрій потягнувся до грошей, хотів відокремити від пачки два-три листочки, але гнучкі і слизькі папірці не давалися в руки. Андрій послинив пальці і похапцем, загинаючи ріжки сторублівок, узяв півтисячі.

— Не мало? — посміхнувся Криж.

Андрій знизав плечима і, приховуючи збентеження (тоді він ще був здатний на це), з удаваною розв'язністю сказав:

— Можу додачу прихопити, якщо ви такий щедрий. — Він узяв ще триста карбованців. — Спасибі, дядьку Любомире!

— Цим, брате, не одбудеш. Пиши розписку: «Я, Андрій Лисак, такого-то числа, такого-то року одержав від «Хреста» за зроблену йому послугу стільки-то грошей».

— Від «Хреста»?

Андрій, запобігливо посміхаючись, дивився на щедрого дядечка, намагаючись зрозуміти, серйозно він говорить чи» жартує. Ні, господар жартував: на його тонких губах лукава посмішка.

Криж підсунув стареньке, з витертою шкірою крісло до столярного верстата.

— Сідай і пиши.

Андрій писав з легким серцем, цілковито переконаний, що ця дивна розписка — невинний жарт дядька Любомира і що папірець буде розірваний, спалений або викинутий.

— А яку послугу я зробив «Хресту»? — сміючись, спитав він.

— Побажав йому здоров'я, коли він чхнув.

— А хто він, цей «Хрест»?

— Я.

— Ви?

— Так. Так звали мене в дитинстві мої маленькі друзі серби. Криж по-сербському — хрест… Ну от, тепер все гаразд. До побачення. Вгощай і вгощайся на здоров'я!

Коли Лисак вийшов, Джон Файн одразу ж виліз із своєї схованки. Він злостиво насупився і спідлоба дивився на Крижа:

— Що за комедію ви розіграли з цим піжоном? Хто це?

— Син «Венери», моєї помічниці, про яку я вам уже говорив. Кандидат в агенти. Готую до вербовки.

— А!… — пом'якшав «Чорногорець». — Дозрів?

— Так, цілком.

— Дивіться, Любомире, не промахніться. Вербовка — справа тонка, небезпечна. Що він за один?

— Ледар. Брехун. Любить розтринькувати гроші, чужі головним чином. Досі не заробив жодного карбованця. П'є. Гуляє. Чепуриться. Експлуатує свою матір. Здібний. Взагалі, саме те, що нам потрібно.

— Ви певні, що саме «те»?

— Абсолютно.

— Помиляєтесь. У нашій справі… Зрештою, про це ми поговоримо потім. Чому ж цей «експлуататор», — Файн посміхнувся, — вирішив стати робочою людиною, паровозником?

— Нічого надприродного к цьому немає. Хлопець одягнув спецівку з далекоглядним наміром змінити її на генеральський мундир. Йому допоміг у цьому Головні, старий паровозний машиніст, Герой Соціалістичної Праці, депутат Явірської міської Ради. Я в курсі справи. Розповісти? Чи вам це не цікаво?

— Чому ж це мені не цікаво? Я все повинен знати і про вас, і про ваших агентів, і про кандидатів в агенти. — Файн кивнув. — Розповідайте.

… Раннім літнім вечором минулого року Костянтин Васильович Головін сидів у своїй спустілій квартирі і, надівши на кінчик носа окуляри, читав. Дзвінок відірвав його від книги. Головін одчинив двері. На сходовій площадці стояла Марта Стефанівна Лисак. Над її плечем виднілася голова довгов'язого Андрія.

Марта Стефанівна ласкаво привіталася, вибачилась за те, що потурбувала, і спитала, чи може вона звернутись до Костянтина Васильовича в дуже важливій для неї і її сина справі.

— Будь ласка, прошу, — сказав Головін.

Мати і син зайшли. Господар запропонував гостям стільці. Вони сіли. Марта Стефанівна закурила, розчулено подивилася на Головіна своїми великими циганськими очима:

— Дорогий мій, я турбую вас! Я відносно сина. Допоможіть.

Костянтин Васильович зніяковіло знизав плечима:

— І радий би допомогти, але… я не можу скасувати переекзаменовки.

Андрій Лисак до п'ятого класу вчився у звичайній школі. Потім він завдяки клопотанню матері потрапив у музикальне училище. Через рік його виключили. Марта Стефанівна негайно поскаржилася Головіну. Костянтин Васильович пішов у музикальне училище. Поговоривши з директором і педагогом, депутат з'ясував, що Андрія Лисака виключено справедливо: не хотів учитися, часто пропускав уроки, бешкетував. Головін порадив Марті Стефанівні влаштувати хлопчика знову в школу. Погано вчився Андрій і там. Два роки просидів у шостому класі. Дин в сьомому. Стільки ж у восьмому. На порозі дев'ятого класу одержав переекзаменовку. Про цю переекзаменовку і казав Головін, зніяковіло знизуючи плечима. Але він помилився.

— Ми відмовилися від переекзаменовки, Андрійко далі вчитися не буде, — сказала Марта Стефанівна. — Досить! Ми були у нашого лікаря, і він зробив висновок: хлопчикові категорично забороняється розумове напруження. Ось діагноз.

Головін мовчки прочитав лікарську довідку і запитально подивився на Андрія Лисака, який похнюпившись стояв і кусав нігті.

— Ми з Андрійком вирішили, що йому треба працювати, — твердо сказала мати.

— А куди Андрій хоче влаштуватись? — спитав Головін.

— На ваш розсуд, мій дорогий. У вас стільки впливових друзів, стільки можливостей!

Головін сказав:

— У мене є друзі в Донбасі, на металургійному заводі. Коли хочете, влаштую вашого Андрія в мартенівський цех підручним сталевара.

Марта Стефанівна поблажливо усміхнулася, подивилася на сина і похитала головою.

— Можу влаштувати учнем токаря на верстатобудівний завод.

Марта Стефанівна знову похитала головою. Головін продовжував:

— У мене є друзі на Солотвинській копальні. Вони допоможуть Андрієві влаштуватися помічником комбайнера гірничого комбайна. Сіль добуватиме. Якщо не подобається на соляній копальні, можу на вугільну шахту влаштувати.

— Ні, дорогий мій, ви мене не зрозуміли! — з досадою промовила Марта Стефанівна. — Ми з Андрієм цікавимось іншою роботою.

— Якою?

— Я б хотіла, щоб ви влаштували мого Андрійка…

— Розумію! Куди-небудь вище! — підхопив Головін. — Є в мене друзі на висотних будовах у Москві. Можу влаштувати вашого Андрія в бригаду каменярів, бетонників, верхолазів-арматурників. Чи вам не підходить чорна робота? Мрієте про білу, конторську?

Марта Стефанівна уже не посміхалася, її циганські очі сповнилися слізьми.

— Ви даремно так говорите, товаришу Головін. Ми прийшли до вас за батьківською порадою, як до депутата, а ви смієтесь над нами.

— Який же тут сміх? Я б рідному сину сказав усе те, що вам порадив.

Марта Стефанівна посміхнулася крізь сльози:

— Ні, рідному сину ви порадили б інше: піти на паровоз, стати машиністом, а нам от…

— Хочете на паровоз? Будь ласка! Так би одразу й сказали! На паровоз я можу вас негайно влаштувати. Кочегарів нам невистачає.

— А чи не можна в школу машиністів влаштувати? Або в залізничний технікум на паровозний відділ? Все-таки Андрійко закінчив вісім класів.

— Можна і так, звичайно, — але… — Костянтин Васильович посмикав себе за вус, скоса глянув на прилизаного Андрія. — А чому ти обрав паровоз?

— Так… Подобається, — відповів хлопець.

— Це твердо? Не передумаєш через рік або через три місяці?

— Все життя буде подобатись. Головін поклав руку на плече Андрія:

— Гаразд, хлопче, я влаштую тебе в школу машиністів, тільки дивись, не осором мою сиву голову!

— Що ви, дядьку Кость! Даю вам слово.

Того ж року, восени, Андрій влаштувався в школу залізничних машиністів. Вчився поганенько: майже з усіх дисциплін одержував трійки. Хапав і двійки. Інакше і не могло бути: паровоза він не любив. І не уявляв, як можна його любити. Він взагалі не любив працювати. Твердо був переконаний, що проживе свій вік так, як жив досі: не працюючи, але все маючи, ні в чому собі не відмовляючи. Двадцять років він прожив на світі, не заплативши своєю власною працею хоча б за один шматок з'їденого хліба чи за одну склянку випитого молока. Він їв хліб, ніколи не замислюючись, звідки він узявся, хто і як орав землю, засівав її, збирав урожаї, хто молов зерно. Його цікавив хліб лише тоді, коли він був голодний.