Iз Росii з любовю

— Дякую, сер! —розчулено вигукнув він.

Полковник не відповів і не відірвав погляду від троянди. Грант вийшов з кімнати вслід за чоловіком у цивільному.

Літак з ревом проносився над серцем Росії. Далеко на сході, десь біля Сталіно, залишилися вогні доменних печей, а на заході — срібляста нитка Дніпра, що відгалужувалася від Дніпропетровська. Виплеск вогнів навколо Харкова позначав межі України. Ось виник і розтанув менший спалах вогнів біля міста фосфатів Курська. Грант знав: щільна й суцільна чорнота попід ними приховувала велику центральну рівнину, де перешіптувалися ще недостиглі колоски з мільйонами тонн російського зерна. Відтепер упродовж години оаз світла більше не буде, аж поки вони подолають останні три сотні миль, що відділяють їх від Москви.

На цей час про Росію Грант знав уже чимало. Після блискавичного й акуратного вбивства першокласного німецького шпигуна, що згодом у професійному світі викликало справжню сенсацію, Грант устиг прослизнути через кордон і знайшов полковника Бориса. Гранта перевдягли в цивільне, нацупили на нього пілотський шолом, який щільно прикрив його чуб, запхнули в порожній літак МДБ і доставили просто до Москви.

І почався рік, по суті, ув'язнення. Грант присвятив його тому, що підтримував свою спортивну форму та вивчав російську мову. Люди навколо нього весь час мінялися — і ті, що вели допити, й ті, кого підсаджували до нього, і ті, хто його лікував. А тим часом радянські шпигуни в Англії і Північній Ірландії ретельно досліджували його минуле.

Наприкінці року Грантові видали посвідчення про таке політичне здоров'я, на яке тільки може розраховувати іноземець у Росії. Шпигуни підтвердили факти з його розповіді. Англійські й американські підсадні провокатори повідомили, що його абсолютно не цікавлять політичні чи соціальні підвалини будь-якої країни в світі, а лікарі погодились, що він хворий на розвинуту маніакальну депресію, періоди якої збігаються з повним місяцем, і додали, що Грант також страждає нарцисизмом і має надзвичайну терпимість до фізичного болю. Крім цих індивідуальних особливостей, стан його здоров'я викликав заздрість. І хоча освітній рівень у Гранта був безнадійно низький, природа обдарувала його хитрістю не меншою, ніж у лиса. Та загальний висновок для Гранта був невтішний: усі зійшлися на тому, що він надзвичайно небезпечний для суспільства і його треба позбутися.

Коли Грантове досьє поклали перед начальником кадрів МДБ, той уже був ладен поставити на його берегах резолюцію: «Ліквідувати». Але тут-таки в нього промайнула інша думка. В СРСР тоді мали намір ліквідувати чимало людей, і не через те, що росіяни особливо жорстокі, а тому, що вбивство правило за інструмент політики. Той, хто протидіє державі,— її ворог, а для ворогів у держави немає притулку. Зробити належало так багато, що витрачати на ворогів дорогоцінний час не мало ніякого сенсу, тож їх, як і всякого іншого непотребу, краще позбутися. Якщо країна має двохсотмільйонне населення, то вбивати можна тисячами щороку, і втрати все одно не будуть помітні. І навіть якщо, як це сталося під час двох найбільших «чисток», потрібно буде вбивати по мільйону на рік, це також не становитиме великої втрати. Що являло собою серйозну проблему, то це дефіцит ліквідаторів. У катів коротке «життя». Вони швидко втомлюються: від такої роботи починає хворіти душа. Коли смерть грюкає перед носом по десять, двадцять, сотню разів, людину, хоч би якою потворою вона була, захоплює — можливо, внаслідок постійного спілкування із смертю — мікроб смерті, що, потрапивши в тіло, роз'їдає його, мов виразка. Владу над ним перебирають меланхолія та алкоголь, а ще жахлива втома, яка застилає очі полудою, уповільнює рухи й руйнує точність. Як тільки роботодавець помічає ці ознаки, у нього не залишається іншого вибору, як страчувати ката й шукати іншого.

Начальник кадрів МДБ добре знав цю проблему, а його служба постійно вишукувала не лише витончених убивць, а й звичайних різників. І ось нарешті з'являється фахівець з обох видів убивств, людина, віддана цьому ремеслу і, якщо вірити лікарям, самою долею призначена для такої справи. І начальник гострим дрібним почерком написав на паперах Гранта: «СМЕРШ, 2-й отдел»,— й жбурнув їх у ящик «Вихідні».

Другий відділ СМЕРШу, який займався оперативними справами та стратами, заволодів тілом Донована Гранта й замінив його прізвище на Гранітський, що й було занесене до реєстру.

Наступні два роки для Гранітського виявились вельми важкими. Його послали до школи, де, за його уявленнями, треба скніти за партою із свіжих соснових дощок у повітці з гофрованого заліза, сповненій запахів маленьких хлопчиків та дзижчання сонних м'ясних мух. Та розвідувальна школа для іноземців, розташована за межами Ленінграда, виявилася трохи іншим закладом. Міцно затиснутий поміж рядами німців, чехів, поляків, прибалтів, китайців, негрів — усі із поважними, відданими обличчями й олівцями, що швидко бігали по їхніх зошитах,— Гранітський мусив вести нерівну боротьбу з предметами, які, з огляду на російські умови, були для нього подвійною тарабарщиною. Чого тільки був вартий курс «Основи політичних знань», що увібрав історію робітничих рухів, комуністичних партій і світового пролетаріату, вчення Маркса, Леніна і Сталіна, безліч іноземних прізвищ, що їх він ледь міг написати. Не легше було й з уроками «Класові вороги, з якими ми боремося» та з лекціями про капіталізм і фашизм. Тижнями товклися вони на «Тактиці агітації і пропаганди», місяцями обсмоктували проблеми національних меншостей, кольорових рас, негрів, євреїв. Наприкінці кожного місяця складали іспит, на якому Гранітський безграмотно записував дурниці, перемішані з рештками його спогадів про напівзабуту історію Англії та з уривками перекручених комуністичних гасел. Завершувалося це завжди однаково: його записи знищували, а одного разу їх навіть порвали перед усім класом.

Та він усе те якось перетерпів, і коли дійшла черга до технічних предметів, справи покращали. Він швидко опанував основи кодування та шифрування, бо це його цікавило. Непоганих успіхів домігся і в справі зв'язку, а також швидко схопив суть мистецтва встановлення й розриву контактів, кур'єрських таємниць та обладнання схованок для передачі інформації. Відмінні оцінки він одержував і з оперативної роботи на місцевості, коли кожен із курсантів мусив спланувати й здійснити фіктивне вбивство у приміській зоні чи в сільській місцевості поблизу Ленінграда. Зрештою, коли настала пора складати іспити на «пильність», «обережність», «передусім — безпека», «розважливість, хоробрість й холоднокровність», він дістав найвищі оцінки в усій школі.

У рапорті, надісланому до СМЕРШу наприкінці року, відзначалося:

«Політична цінність — нуль. Оперативна цінність — відмінна». Власне, такі висновки й хотіли почути в отделе 2.

Наступний рік разом лише з двома іншими іноземцями він провів серед кількох сотень росіян у диверсійно-терористичній школі, що містилася в Кучіно під Москвою. Гранітський тріумфально закінчив курси дзюдо, боксу, важкої атлетики, фотографування і радіосправи під загальним керівництвом батька сучасного радянського шпигунства полковника Аркадія Фотоєва. Наука завершувалася курсом із стрілецької зброї, інструктором якого був сам підполковник Микола Годловський, радянський чемпіон із стрільби з гвинтівки.

Того ж року за ним, без будь-якого попередження, двічі приїздила машина МДБ. Обидва рази вночі, коли на небі сяяв повний місяць, Гранітського відвозили до однієї з московських в'язниць, де він, напнувши чорну, відлогу, здійснював смертну кару за допомогою різної зброї — шворки, сокири, автомата. Перед тим у нього записували електрокардіограму, вимірювали кров'яний тиск та брали інші медичні аналізи. Все це і в такій самій послідовності робили й під час страти, й після того, як усе закінчувалося. Про результати аналізів і висновки його ніколи не повідомляли. Це був гарний рік, і він відчував задоволення від такого життя.

У 1949 і 1950 роках Грантові дозволили у складі оперативних груп (їх ще називали «аванпости») брати участь у кількох дрібних операціях на територіях країн-сателітів. Ці групи відбивали печінки, а то й просто ліквідовували російських шпигунів або місцеві шпигунські кадри, на які падала підозра в зраді чи інших відхиленнях од визначеної лінії. Такі обов'язки Грант виконував чисто, точно й тихо. Хоча за ним невідступне стежило недремне око, воно так і не спромоглося зафіксувати найменшого відхилення від інструкцій та наказів Центру чи виявити якісь вразливі риси його характеру чи прогалини в технічній майстерності. А могло бути й інакше, якби він діяв самостійно, виконуючи так зване «соло», в період повного місяця. Та керівники, усвідомлюючи, що в такому разі він перебуватиме поза їхнім чи його ж власним контролем, вибирало для операцій тільки безпечні дати. Місячний період залишали тільки для різницької роботи у в'язницях, яку йому час від часу надавали як винагороду за успішну операцію.