Iз Росii з любовю

Пустотливий сонячний зайчик засвітився на голові чоловіка, що здавався типовим представником цього щасливого безтурботного світу. Світло перебігло по короткому золотистому чубу, що виднівся з-під капелюха, по молодих золотистих вусах. До відходу поїзда залишалося ще багато часу, тож чоловік не поспішав. У свідомості Бонда промайнуло, що це, мабуть, англієць. Можливо, таку підказку дав йому темно-зелений кашкет характерної форми, а може, й бежевий добре виношений макінтош — цей своєрідний символ англійського туриста,— а може, й сірі фланелеві штани чи навіть потерті черевики. Очі Бонда прикипіли до того чоловіка так, ніби він знав його ще перед тим, як оце побачив на платформі.

Чоловік ніс у руці пошарпану валізу фірми «Ревелейшн», а під другою рукою — товсту книгу і якісь газети. «У нього вигляд справжнього атлета»,— подумав Бонд, відзначивши широкі плечі й здорове, добре доглянуте обличчя професійного тенісиста, що повертається додому після серії зарубіжних турнірів. Чоловік підійшов ближче. Тепер він дивився просто на Бонда. Так наче впізнав його. Бонд напружив пам'ять, пригадуючи, чи не зустрічався колись із цим чоловіком? Ні. Він напевне запам'ятав би ці очі, які пильно і холодно дивилися на нього з-під білястих вій. То були каламутні, майже безживні очі. Очі потопельника. Та вони несли йому якусь звістку. Яку? Впізнавання? Застереження? А може, то була лише захисна реакція на допитливий погляд Бонда?

Чоловік підступив упритул до вагона. Каучукові підошви його черевиків не видали жодного звуку. Бонд спостерігав, як він схопився за поручень і легко кинув своє тіло на кілька приступок угору до вагона першого класу. Бонд раптом збагнув сенс отого блиску в очах незнайомця. Ясна річ! Він представляє Службу. Виходить, М. таки вирішив прислати підкріплення. Оце й було послання тих чудних очей. Бонд ладен був побитись об заклад, що невдовзі цей чоловік підійде до нього налагоджувати контакт.

Як любить М. бути цілковито певним в усьому!

Розділ 25

Краватка з віндзорським вузлом

Для полегшення контакту Бонд вийшов у коридор. Він пригадав деталі коду, системи сигналів, пароль дня, кілька невинних фраз, що змінювались першого числа кожного місяця і правили за розпізнавальні сигнали серед англійських агентів.

Легкий поштовх — і поїзд почав повільно виходити із зони сонячного світла, Грюкнули міжвагонні двері в кінці коридору. Бонд не почув кроків, проте побачив у вікні віддзеркалення червонясто-золотавого обличчя.

— Даруйте, чи не можна попросити у вас сірника?

— Я користуюся запальничкою. — Бонд витяг з кишені свій пошарпаний «Ронсон» і передав його незнайомцеві. — Це зручніше.

— Поки не зламається.

Бонд поглянув чоловікові в обличчя, очікуючи на зустрічну усмішку наприкінці цього дитячого ритуалу: «Хто йде туди? Передай другові».

Повні вуста на мить скривились у гримасі, та в блідо-голубих очах не майнуло ні проблиску світла. Чоловік скинув макінтош. На ньому був червонясто-коричневий твідовий піджак, фланелеві штани, блідо-жовта літня сорочка «Вайєлла» і темно-синя з червоними зиґзаґами краватка «королівської артилерії», зав'язана віндзорським вузлом. Бонд не мав довіри до тих, хто зав'язує краватку в такий бундючний спосіб. Нерідко це свідчило навіть про грубу вдачу людини. Та тепер він вирішив не надавати цьому значення. На мізинці правої руки незнайомця впадав в око перстень з печаткою, на лівому зап'ястку — бувалий у бувальцях срібний годинник на старомодному шкіряному ремінці. З нагрудної кишеньки визирав ріжок яскравого шовкового носовика.

Бондові був добре знайомий цей тип людей. Середня школа, потім служба в армії. Можливо, у контррозвідці. Після війни — жодної ідеї, що робити далі, тож продовження служби у складі окупаційних військ. Спершу у військовій поліції, потім, коли старші чоловіки повернулися додому, підвищення в одну із служб безпеки. Переїзд до Трієста, де він себе добре зарекомендував і де вирішив осісти, щоб уникнути суворої Англії. Можливо, завів там дівчину, а то й одружився з італійкою. Службі розвідки та контррозвідки якраз і потрібна була така людина на невеличку посаду, яку він і обійняв після виводу англійських військ. Він уже був на тому місці, тож його там і залишили. Хай виконує поточну роботу, має мережу агентів на дрібних посадах в італійській і югославській поліції та розвідці. Тисяча на рік. Пристойне життя без особливих вимог по службі. Потім, як грім серед ясного неба, на нього впала оця місія. Дістати такий терміновий наказ надзвичайної ваги було для нього неабияким струсом. Можливо, він трохи побоювався Бонда. Чудне обличчя. Трохи несамовиті очі, але для тих, хто перебуває на таємній службі за кордоном, це не дивина, бо для того, щоб погодитись на таке життя, треба бути трохи несповна розуму. Дужий хлопчина, може, не вельми тямущий, але корисний для такої охоронної функції. Очевидно, М. просто використав наявну людину, яка була найближче на шляху поїзда.

Отакі думки промайнули в свідомості Бонда, коли він оцінював свої враження від одягу агента та його зовнішності.

— Радий вас бачити. Як це сталося? — запитав Бонд.

— Одержав наказ. Пізно вночі. Особисто від М. Скажу вам одверто, приятелю, він мене приголомшив.

У нього був дивний акцент. Але який? Щось від ірландської говірки, балачки простолюдина? А втім, проривалося і щось інше, а от що саме, Бонд визначити не міг. Можливо, далося взнаки надто довге перебування за кордоном і повсякчасне спілкування іноземними мовами. Плюс оте жахливе «приятелю». Від ніяковості чи що?

— Розумію,— поспівчував Бонд. — Що він сказав?

— Тільки те, що цього ранку треба сісти на «Східний» і ввійти в контакт з чоловіком і дівчиною у прямому спальному вагоні. При цьому він більш-менш докладно змалював ваш вигляд. Моє завдання — приєднатися до вас і супроводжувати аж до веселого доброго Парижа. Це все, приятелю.

Якісь дивні нотки в його голосі. Що це — вияв самозахисту? Бонд ще раз пильно поглянув на співрозмовника. Безбарвні очі молодика уникали його погляду і водночас у них зблиснув червонястий відсвіт, наче хтось відкрив заслінку розжареного мартена. Але той відсвіт нараз зник, і двері до внутрішнього світу співрозмовника зачинились — його очі знову стали непроникні, як у самозосередженої людини, що лише зрідка визирає назовні, заглибившись у власне «я».

Якась несамовитість у ньому є, це факт. Контузія чи шизофренія? Бідолашний хлопець — і це при такому досконалому тілі. Одного дня він напевне зламається. Безумство захопить його і керуватиме ним. Про це слід попередити кадри. Хай медики перевірять його. До речі, а як його звуть?

— Ну що ж, я радий вашому товариству. Можливо, для вас тут буде не багато роботи. Ми починали свою подорож у супроводі трьох посланців Червоної країни, які сіли нам на хвіст, їх пощастило позбутись, але в цьому поїзді не бракує й інших. Або вони можуть приєднатися далі по дорозі. А мені треба доставити цю дівчину до Лондона без жодних ускладнень. Якщо ви просто будете поруч, то сьогодні вночі ми стоятимемо на варті по черзі. Цієї ночі я не хочу дати їм бодай один шанс. До речі, мене звуть Джеймс Бонд, подорожую як Девід Сомерсет. Керолайн Сомерсет у купе.

Чоловік поліз до внутрішньої кишені і витягнув звідти порепаний гаман, в якому, на перший погляд, було багато грошей. Він видобув звідти Візитну картку, на якій значилося «Капітан Норман Неш», а в лівому нижньому кутку — «Королівський автомобільний клуб».

Кладучи картку до кишені, Бонд перебіг по ній пальцями — її виготовили методом гравировки.

— Гаразд, Неше, заходьте познайомтеся з місіс Сомерсет. Не бачу причин, через які ми не могли б подорожувати більш-менш укупі. — Бонд підбадьорливо всміхнувся.

І знову в очах Неша зблиснув той вогник і так само миттєво зник. Губи під молодечими золотистими вусиками склалися в задоволену гримасу.

— З приємністю, приятелю.

Бонд тихо постукав у двері і назвав своє ім'я.