Капiтан далекого плавання

— Якщо дозволите мені, товаришу полковник, — втрутився Раду, — я продовжу думку Богдана. Хай вся історія з дзвінком розіграна спеціально, щоб викрити мене. Коли б вони були впевнені, що мають справу з розвідником, невже б вони так ризикували? Невже згодилися б на її арешт, якби я був трохи проникливішим? Чи не простіше було б для них, аби хтось інший виконав роль білявої пані? Ну припустімо, я б її затримав, тобто запросив до своєї кімнати. А далі? Відкрив би валізку і не знайшов у ній нічого цікавого для себе. Довелося б випустити жінку, а самому піймати облизня, бо, щоб її затримати, потрібно мати якусь підставу. Єдине, що можна було зробити, це піти по її сліду. Але ж, маючи внизу машину, вона безумовно від мене втекла б. Власне, про машину той суб'єкт не сказав нічого, і це заперечує думку про його зв'язок з Аспасією.

— Хто ж тоді в біса той суб'єкт і чого він хоче? — мимоволі вихопилось у Богдана.

— Це інша справа, — зупинив його полковник. — Поки що, врахувавши всі обставини, зупинимось на таких орієнтирах: 1. Зв'язок Аспасії з тим інформатором виключається зразу. 2. У валізці Аспасії було таки щось для нас цікаве. До речі, це не дивно, якщо врахувати її стару професію шпигунки. 3. Аспасія прийшла в той будинок спеціально, щоб узяти валізку. 4. В будинку, де мешкає Фіуреску, є хтось із спільників Аспасії. 5. Існує хтось невідомий, який для чогось зробив нам повідомлення, в цінності і важливості якого ми переконаємося в найближчому майбутньому. 6. Очевидно, той суб'єкт досить спритний, бо швидко зумів дізнатися про особу майора. 7. Нарешті, не менш важлива обставина: машина, на якій зникла Аспасія, мала фальшивий номер. Це відомі деталі справи, — вів далі полковник. — Подивимось тепер, що ж нам поки що невідомо: 1. Хто така насправді Аспасія? 2.Кого вона відвідала в тому будинку і де взяла валізку? 3.Чи існує будь-який зв'язок між Аспасією і Фіуреску, а також між Фіуреску й кимось із мешканців будинку? 4.Хто такий інформатор, який нам допомагає, і чому він мовчить про себе? 5. Кому належить машина, на якій втекла Аспасія? 6. Що являла собою сигара, така не підходяща для жінки? Оце поки що питання, якими слід зайнятися в першу чергу. Чи, може, у вас є якісь свої міркування?

— Ні, товаришу полковник.

— Тоді беріться за роботу. Розділіть між собою обов'язки. Щодо машини, то я доручив шукати її молодшому лейтенанту Риуреяну. Майору Менеїле, поскільки вже відоме шпигунам справжнє його ім'я, більше нема потреби грати роль брата інженера Стамате. А тому, що тільки ти один знаєш біляву пані, тобі потрібно менше часу, щоб її знайти. Одночасно спробуй дізнатись, у кого з жильців Аспасія взяла валізку.

Це доручення для майора було надто легким. Через кілька годин після наради в полковника він був напоготові. Тільки ввійшов до квартири Стамате, як хтось подзвонив. Відчинив двері. На порозі стояв юнак років двадцяти. Раду помітив у його очах розчарування.

— Товариша інженера нема дома? — запитав юнак.

— Нема.

— Скажіть, будь ласка, о котрій годині він повернеться?

—Інженер у відрядженні, десь аж у Олтенії, повернеться не скоро.

— А ви ж хто будете?

— Я його брат.

Юнак повеселішав.

— Можна зайти до вас?

— Заходьте.

Раду ввічливо запросив його сісти. Той сів і деякий час мовчки роздивлявся довкола. Раду терпляче очікував, коли гість заговорить.

— Так ви брат інженера? — перепитав юнак.

— Брат.

— А я теж мешкаю в цьому будинку, на третьому поверсі.

— Невже?.. Мені дуже приємно.

—І надовго виїхав з Бухареста товариш інженер?

— На кілька місяців.

— Боже мій, я не можу так довго чекати! Може, ви зумієте мені допомогти?

— З дорогою душею, якщо зможу. Кажіть, що там у вас.

— Мені не так легко розповісти вам про все. Якби був товариш інженер… Знаєте, ми останнім часом з ним подружили, і він завжди кликав мене на футбольні матчі. Обидва вболівали за команду «Рапід», аж хворіли, коли вона програвала.

— А як ви подружили? — запитав Раду, зваживши, що різниця у віці між приятелями була принаймні років п'ятнадцять.

— Ми познайомились у санаторії в Скаулені. Там довелося жити в одній кімнаті, і під час розмови виявилось, що ми з одного будинку. Я досі, крім товариша інженера, тут нікого не знаю, і мене ніхто. Якби не випадкова зустріч у санаторії, то могли б сто років жити поруч і не знати один одного.

По якійсь мовчанці юнак спитав:

— А ви теж хворіли легенями?

— Я? Ніколи.

— А моя сестра померла від цієї хвороби, і я хворію з шістнадцяти років.

— То ви не з Бухареста?

— Ні, я з Браїли, власне з передмістя Браїли. Батько з матір'ю розлучилися, коли мені було десять років. Батько спершу взяв до себе сестру, а коли вона померла, взяв мене. Мати взяла собі меншого — Йонуца. Коли він підріс, то не схотів залишатись біля мами — втік до батька. Тоді старий, який більше любив Йонуцу, відправив мене до матері. Я був радий повернутись до неї, бо вважав за краще жити в Бухаресті, ніж у провінції. Крім того, сподівався після школи вступити до інституту.

— Ви тепер студент?

— Дідька лисого. Через хворобу мені навіть школи не вдалося закінчити. Валяюсь по санаторіях. Хворий я, багато людей давно вилікувались. От хоча б ваш брат. Коли ми прибули в санаторій, в обох у легенях були каверни. Та через вісім місяців він виписався здоровий, а я майже два роки пролежав. Побуду трохи між людьми та й знову туди. Мене вже всі лікарі знають. Така, видно, моя доля… А маю всього двадцять років. Жити хочеться… Скажіть, а що б ви зробили на моєму місці?

— Тепер є такі ліки, що не дадуть вам померти, — намагався втішити Раду.

— Не кажіть, я цю хворобу знаю краще за будь-якого лікаря… Ви можете зрозуміти, як мені хочеться жити, товаришу?

— Звичайно, можу.

— Ні, щоб це зрозуміти, треба хворіти сухотами. Поки що я сяк-так заробляв якісь гроші, та здоров'я не купиш…

— Ви ще й працюєте?

— Авжеж.

— Де?

— Регістратором у центральному кооперативі. Та за три дні розтринькав двотижневий заробіток. Потім продав дещо з хати. Якби мама дізналася, то прокляла б мене і побажала б мені швидкого кінця, щоб здихатись такого. В неї здорові легені, хіба вона може мене зрозуміти? Вам не набридло слухати про моє горе?

— Ні, ні… Кажіть, я слухаю.

— Гаразд… Вірите, коли в кишенях порожньо, я у відчаї. А хочеться ж порозважатися з дівчиною в пристойному ресторані, випити, закусити, потанцювати. Коли є гроші, то щовечора можна піти до кав'ярні і кожного разу з іншою дівчиною. О, як я люблю танцювати, тільки боюся, що пуститься кров — тоді кінець. Тому й краще, що не маю грошей. Іноді хочеться щось украсти, але я несміливий, хоч не боягуз і навіть смерті не дуже боюсь. Рано чи пізно, а треба вмирати. В санаторії є лікарка, трохи крива, проте дуже мила. Вона займається розтином трупів, і деколи я їй допомагав. Ваш брат питав: «Тобі не страшно, Бачулє?» А чого мені лякатись мертвих? Я взагалі нічого не боюсь, хіба що міліції. Я нікого не вбив, нічого не вкрав, та коли на мене дивиться міліціонер, мені чомусь стає моторошно. Так, я боюсь, інакше, думаєте, я шукав би товариша інженера? Хотів порадитися з ним. Жаль, не застав.

— Можу й я дещо порадити, — пообіцяв Менеїле.

— То я вам розповім про своє горе. Два тижні тому якось увечері я прогулювався бульваром серед натовпу, де тинялось чимало легковажних дівчат. А в мене в кишенях вітер гуляє. Тут побачив одну… Та що там говорити… Став та й дивлюсь їй услід. Аж чую, поруч хтось каже:

— Оце кралечка…

— А так, — відповів я, приязно глянувши на незнайомця. То був чолов'яга років тридцяти. Слово за словом — ми розговорились, познайомились. Він себе назвав Ківу Бораш і запросив мене на кухоль пива. Розлучились ми з ним опівночі як два приятелі, домовившись зустрітись наступного дня. Цілий тиждень ми щовечора пиячили в барі, й кожного разу платив Ківу, бо грошей у нього було до біса. Він назвався винахідником і сказав, що отримав чималу премію. Навіть мені позичив біля двох тисяч леїв. Великі гроші, правда ж?