Капiтан далекого плавання

В ту ж мить увійшов молодший лейтенант Пічоруш.

— Доповідайте, Пічоруш! — наказав полковник.

— Я натрапив на слід шофера.

— Як же ти діяв?

— Номер машини був фальшивий, проте справжній номер був на моторі. На автобазі я дізнався, якому підприємству належить машина, а потім прізвище шофера і його адресу. Познайомився з його особистою справою. Його вже судили за виготовлення фальшивих документів. Шість років тому вийшов з тюрми. Прізвище — Стан Андрієс, мешкає на Ароматній вулиці, в будинку 12. Працює шофером у кооперативі «Вікторія», це його нова професія.

— А де працював раніше?

— На одному з міських холодильників. Заробляв там мало, жив за рахунок виготовлення фальшивих довідок.

— Він був дома?

— Так. Коли б ви наказали його взяти…

— Для цього буде час. Отже, був дома…

— Весь час у своїй квартирі. Сусіди вважають його хворим.

— Якої думки про нього на виробництві?

— У відділі кадрів знають його минуле, але вважають перевихованим.

— Одружений?

— Офіційно ні, але живе з білетершею кінотеатру «Ліра», набагато молодшою від нього і до того ж сумнівної поведінки. Навіть сусіди, які, звісно, про все знають, не тим задоволені. Мовляв, така порядна людина, а живе з легковажною жінкою. Здається, оце й усе, товаришу полковник.

— Гаразд, побачимо, чи він справді такий порядний.

— То які будуть накази, товаришу полковник?

— Ті, які ти отримав по телефону. Поки що досить. Коли ж станеться щось надзвичайне, дай знати майору Менеїле. З ним підтримуй зв'язок.

Коли Пічоруш вийшов, полковник звернувся до офіцерів:

— Мені здається, цей Андрієс — особа для нас мало цікава. Найближчими днями його поведінка скаже сама за себе. Сподіваюсь, довго клеїти дурня він не буде. Мене турбує інше. Ви не приділили належної уваги тому, що містилося в ящиках.

Богдан запитливо зиркнув на Раду, але той втупився в полковника, намагаючись відгадати його думку.

— Точніше, — продовжував шеф, — у мене створилося пряження, що ви не намагались знайти пояснення обміну ящиками.

— Все й так ясно, товаришу полковник, — вихопився Богдан.

— А по-моєму, не все. Яка мета того обміну?

— Тут звичайний саботаж.

— А твоя думка, Менеїле?

— Я не певен, товаришу полковник.

— Чому?

—Їм було невигідно… Припустімо, що тут саботаж. Якби з машиною Марчела Коруза не сталося аварії, то на текстильну фабрику не потрапив би ящик із запасними частинами і вчасно не пустили б якусь прядильну машину. Чи велике нещастя від цього було б для текстильної промисловості в цілому? Подібні методи застаріли, крім того, диверсанти добре знають долю саботажників. Інакше кажучи, тут великий риск з мізерним успіхом.

— Ну, а далі? — нервово засмикався Богдан, похрускуючи пальцями, як це він робив кожного разу, коли чогось не розумів.

— Я не пророк, щоб відгадувати всі загадки.

— Думаєш, маємо справу з новою загадкою?

— Знаю, тут щось не так з логічного погляду. Ящик, наповнений камінням, мав такі самі написи, як і інші,— назва фабрики, вага та продукція. Отже, все було заздалегідь підготовлено, розроблений план обміну. Войку погодився на таку махінацію, бо йому добре заплатили, але Коруз не за плату пішов на такий риск, то для чого ж було ризикувати і так старанно готуватись до обміну? Невже тільки для того, щоб заволодіти тими деталями? Що тут? Саботаж? То чому ж не вибрали більш цінних деталей? Наприклад, ящик з моторами, які коштують дуже дорого! Крадіжка такого ящика могла принаймні виправдати риск. Зі всіх ящиків обмінений був найменший, чому вони зацікавились саме ним? Отже, логічно версія саботажу не витримує критики.

— Якесь пояснення все ж треба знайти, — сказав полковник. — Так, Менеїле?

— Я поки що не можу сказати нічого певного.

— Тепер відносно відвідин Клауснера. Хто з вас піде до нього?

— Дозвольте піти обом, — попросив Раду.

— Згоден.

РОЗДІЛ 5

Вулиця Осотів тяглася в центрі столиці понад річкою Димбовицею, коротка, тиха, запущена. В одному кінці вулиці п'ятиповерховий будинок. Через дорогу навпроти три хатини, криті почорнілими ґонтами. На другому кінці височів досить пристойний будинок, в одній з кімнат якого на четвертому поверсі й мешкав Рейнхард Клауснер під вигаданим прізвищем Флореа Бомбоніке.

Ліфт не працював, і офіцери змушені були підніматись по східцях.

На дзвінок ніхто не вийшов. Раду натиснув клямку, і двері відчинились. Вітальня була настільки маленька, що ледве в неї втиснулись, Раду тихо постукав.

— Увійдіть, — почувся з-за дверей слабкий, охриплий голос.

— Добрий день, — увійшли, привіталися офіцери

— Хто ви такі?

— Ті, кому ви надіслали листа.

— Ось як! Дивно, чому я відразу не здогадався.

Кімната була досить простора, розділена навпіл перегородкою, гарно умебльована. Під стіною — ліжко, збоку — диван, шафа, невеличкий столик, на якому стояла старенька радіола. Біля другої стіни — бібліотека. Хоча в кімнаті відчувався дух старовини, але все блищало чистотою.

— Пане Клауснер, ми одержали вашого листа, — почав Раду, намагаючись зав'язати розмову.

Обидна розвідники сіли на стільцях біля ліжка.

— На жаль, так, — простогнав старий.

— Чому на жаль?

Клауснер не відповів нічого. Лежав непорушно, тільки трохи повернув голову, щоб бачити гостей. Немічний, худий — шкіра та кістки, тільки очі були ще живі й насторожено зиркали.

— Вельми шкодую, що послав того листа, — недружелюбно проскрипів старий. — Я вчинив велику дурницю. Тоді мені дуже боліло в грудях. Біль затьмарив свідомість. Це мене й покарало. Моя смерть — не така вже важлива подія, але хочеться, щоб до останньої миті розум залишався світлим. Та свідомість згасає раніше, ніж груди, де гніздиться хвороба, а тоді думки схожі на міркування немовляти. Ні, я не перебільшую, самі бачите мою неміч. Чого ви від мене хочете?

Зміна в настрої й поведінці старого дещо збентежила розвідників. Вони сподівалися побачити вмираючу людину, схильну до зізнання, а тут раптом старий шпигун розкаюється.

— Я читав листа, і в мене створилось враження, наче пін не закінчений, — почав обережно Раду.

—І ви прийшли дізнатися, який кінець мав бути в тому листі?

— Коли знаєш початок, то хочеться знати й кінець.

— Маєте рацію, тільки сьогодні я не бажаю задовольнити вашу настирливу цікавість.

— Ми переконані, що ви хочете нам допомогти. Про це свідчить ваш лист.

— Хай вам чорти допомагають, а я не збираюся!

— Не знаю, що так могло вплинути на зміну вашої поведінки за одну добу.

— Я вже вам сказав…

— Не хочеш говорити, бо боїшся за тих, які прагнуть оволодіти портфелем.

— Мені боятись нічого, портфель уже в них.

— Вони тебе обдурили, — сказав Богдан.

— Не пробуй мене купити за цукерку, юначе. Нічого не вийде!

— Ти здаєшся мені наївним, коли думаєш щось подібне. Богдан вирішив не гратись у дипломатію, а відкрито притиснути шпигуна до стінки:

— А що скажеш, коли ми назвемо тобі імена тих відвідувачів?

— Яких? — насторожився старий.

— Хоча б того, що назвав тобі пароль. Агента-жінку теж знаємо.

— Не водіть мене за носа! — наїжачився шпигун.

— Слухай! Та знаменита парочка, описана в твоєму листі, звалася так: він — Шункеріке, вона — Аспасія. Вгадали чи ні?

— Гм… Дещо знаєте… Дивно, як це вам вдалося. Ви їх арештували?

— Так.

То була Богданова помилка, Раду не встиг вчасно штовхнути його під бік.

Досвідчений шпигун не дав себе обдурити.

— Коли їх арештовано, то чого ви хочете від мене? Питайте в них.

Тут у розмову втрутився Раду, кивнувши Богданові, щоб той не вмішувався.

— Насправді ми затримали тільки того, кому ти віддав портфель. Правда, портфеля в нього не було. Каже, ніби його взяла Аспасія. Що ти думаєш про це?

— Нічого?

— Може, скажеш, що було в тому портфелі?