Капiтан далекого плавання

А де взявся невідомий чоловік, котрий дзвонив по телефону? Чи не був то якийсь вовкулака з минулого, що так, як і Аспасія, наважився схрестити з ним свою стежку відкрито? Правда, він нічого цікавого не сказав про біляву пані, лише натякнув на вміст валізки. Отже, особисто він не знає тітки Аспасії, її минулого і тієї ролі, яку вона зіграла в житті п'ятнадцятирічного хлопчини. Але ж невідомий знає його, знає, що під іменем Ніколає Стамате ховається майор безпеки Раду Менеїле, йому навіть відома мета, заради якої майор взяв чуже прізвище. Хто ж той чоловік? Може, якийсь спільник Фіуреску? Але ж для чого було потрібно попереджувати про пані? Навпаки, знаючи його наміри, вони могли непомітно сплутати всі його карти. Хто ж то міг бути? Може, тут нема ніякого зв'язку з Фіуреску і його компанією? А може, то якийсь ворог Фіуреску і йому конче хотілося, щоб у Аспасії відібрали валізку? А що в ній? Невже ота товста сигара в роті мала щось означати? Бо незвично зустріти на вулиці жінку з такою сигарою… З прикрістю Раду змушений був признатись, що тітка Аспасія і тут зуміла його обдурити.

Раду вчасно з'явився до шефа для рапорту. Там уже нудився Богдан, але майор не поспішав починати з ним розмову. В секретаріаті, перед тим як зайти до шефа, Богдан недбало кинув:

— Ти поводився, Раду, як роззява.

— Це чому?

— Про це ми ще поговоримо.

Шеф саме розмовляв з кимось по телефону, кивнув, щоб сідали. Всілись у м'які крісла й, поглядаючи на шефа, намагалися відгадати з виразу його обличчя, якої він думки про останні події, але даремно. Про те, що стосувалося його самого, Раду не дуже хвилювався. В полковника Жолдіша була одна дуже цінна риса — він умів настільки тактовно поводитись, що підлеглі, викликані для рапорту, не втрачали самовладання навіть тоді, коли наперед знали, що доручену їм справу зробили не так, як слід. У подібних випадках полковник робив зауваження настільки вміло, що винні швидко переконувалися в заслуженій критиці. Він ніколи не нав'язував своєї думки, а завжди враховував конкретні обставини, яких не можна було передбачити. Тому всі підлеглі ставились до свого шефа з любов'ю і повагою. Полковник був у військовій формі, що траплялось не кожного дня. Щоразу, побачивши шефа в мундирі, Раду зауважував, що він йому дуже не личив і тільки підкреслював, наскільки полковник цивільна людина. Мабуть, Жолдіш сам це добре знав, бо найчастіше вдягався в елегантний цивільний костюм. Та як би він не вдягався, всім своїм виглядом він був дуже схожий на англійського письменника Джона Голсворта. Ставний, широплечий, з пронизливим поглядом і високим відкритим чолом, з тонкими губами та злегка роздвоєним підборіддям — саме ці риси надавали йому разючої схожості із згаданим письменником. Обличчя полковника було таке виразне, що навіть ті, які не бачили фотографії того письменника, чомусь завжди чіпляли полковникові прізвисько «англієць».

— Доповідайте, майоре Менеїле, — попросив полковник, поклавши телефонну трубку. Жолдіш загалом знав про останні події, тому Раду намагався викладати факти. Розповідаючи про втечу тітки Аспасії з валізкою, він був певний, що шеф зрозуміє найголовніше. Раду був переконаний, що вчинив правильно, та, якщо шеф має іншу думку й не схвалює його дії, йому буде прикро дізнатися, що зробив промах у такій важливій справі. Проте полковник не поспішав висловлювати своїх думок, лише запитав Раду:

— Чи відомо тобі, що машина за номером 83–79 належить міністру і вже біля двох тижнів стоїть на ремонті?

— Ні, товаришу полковник? Але було б дивно, якби номер машини, на якій втекла Аспасія, не був фальшивим.

— А що ти гадаєш про таке: анонім знав твоє справжнє ім'я, годину й хвилину, коли білява пані мала залишити приміщення, та про вміст валізки, але чомусь не знав про машину, яка її очікувала на вулиці.

— Тут може бути дуже багато тлумачень, товаришу полковник.

— Наприклад?

— Може, донощик і знав про машину, та, мабуть, вважав зайвим про неї говорити.

— Чому?

— Певне, сподівався, що я затримаю Аспасію.

— Дозвольте мені, товаришу полковник, — підвівся Богдан.

— Прошу!

— По-моєму, та особа, яка дзвонила майору, не настільки в усьому обізнана, як це може здатися на перший погляд.

— Давай, чоловіче, ясніше! — нетерпляче вигукнув Раду.

— Тут потрібно детально розібратись. Давайте трошки поміркуємо. Хтось тобі дзвонить по телефону, знаючи, хто ти насправді, й каже: через декілька хвилин по сходах буде спускатись білява жінка з валізкою в руках. У тій валізці щось особливо важливе для тебе. Жінка дійсно йшла по сходах і тримала в руках згадану валізку. Все ж у цій історії чогось не вистачає. Наприклад, що ми знаємо про вміст валізки, та й взагалі чи там щось було в ній? Мабуть, той інформатор знав дещо більше, та майору не сказав. Чому? А щоб розбуркати його цікавість. Вся ця комедія затіяна з єдиною метою — примусити майора викрити себе. Тепер вони точно знають, що брат інженера Стамате — насправді офіцер служби безпеки і що Фіуреску потрапив під нагляд. Мені здається, Раду допустив помилку, що не затримав Аспасії.

— Отже, по-твоєму, Аспасія, Фіуреску і той невідомий інформатор—спільники?

— Так, товаришу полковник!

Раду був спокійний. Він вірив: полковник знайде промахи в обох міркуваннях і тактовно вкаже нові деталі, які проллють світло на всю проблему. Проте замість своєї точки зору, як то бувало звичайно, Жолдіш раптом запитав:

— Як ти гадаєш, Менеїле, Аспасія тебе впізнала б?

— Не думаю.

— Тоді, коли ти допоміг їй втекти, тобі було, здасться, п'ятнадцять років?

— Так.

— У неї був чоловік. Як його ім'я?

— Шункеріке, товаришу полковник. Правда, то його прізвисько, справжнього імені я не знаю.

— Аспасія і Шункеріке мали якесь відношення до вбивства твого батька?

— Наскільки мені відомо, в тій справі вони не замішані.

— В такому разі, вона тебе могла й не впізнати.

— Мабуть, давно мене забула.

— Так, але прізвище Раду Менеїле може, щось сказати цій самій Аспасії чи ні?

— В це важко повірити, товаришу полковник, адже відтоді минуло двадцять сім років. Однак вона могла мене й впізнати, бо в той час, коли вона жила на вулиці Глуму, вбивство мого батька набрало широкого розголосу.

— Якщо вони змогли дізнатись, хто ти насправді, то, мабуть, дізнались і про твою біографію — про місто, в якому ти народився, про все, що було між вами. Отже, їй треба було тебе побачити, щоб переконатись.

— Я теж так думаю. Тепер щодо припущення Богдана: якщо Аспасія взяла на себе роль приманки, щоб розкрити тебе, то чи мала вона певність, що й ти її не впізнаєш?

— Такої певності в неї не могло бути. Незважаючи на тривалий час, я не міг забути тієї події, обличчя жінки, яка штовхнула мене на злочин.

— А ти знав тоді, за що хотіли арештувати Аспасію?

— Ні, товаришу полковник. Тодішні газети про те мовчали. Це означало, що Шункеріке арештовано не за вбивство чи крадіжку. Як мені пізніше пояснив один продажний газетяр Рокамболе, мовчанка газет була викликана державними інтересами. Здається, не поліція тоді арештувала Шункеріке і намагалася впіймати Аспасію, а сигуранца. [2]

— Виходить, подружжя займалося шпигунством.

— Мабуть, так, товаришу полковник.

— Гм… — ніби погодився той і звернувся до Богдана — То які висновки можна зробити з нашої розмови? По-перше, Аспасія не боялась, що майор Менеїле її впізнає, а по-друге, за всіма ознаками, Аспасія й Шункеріке досі займаються шпигунством. Подумай тепер, у чому ти помилився.

— Гадаю, що історія з валізкою спровокована спеціально, щоб демаскувати майора. Щось мені вже не віриться, ніби Аспасія й той невідомий інформатор спільники.

— Чому? — здивувався полковник.

— Бо Аспасія не ризикувала б бути приманкою.

— Правильно, але до чого тут слово — «риск»?

— Тому, що Аспасії зовсім невигідно бути впізнаною Раду, якщо вона й зараз займається шпигунством, адже перед нею не п'ятнадцятирічний хлопчина, а майор державної безпеки. Неможливо, щоб така досвідчена шпигунка не врахувала небезпеки власного викриття. Ні, інформатор майора і Аспасія не мають між собою нічого спільного.