ТАРС уповноважений заявити

Гмиря, взявши таксі, поїхав до Управління КДБ, знову подзвонив Константинову і, передавши майже дослівно дивний діалог, свідком якого він став, попросив санкцію на дію.

(Доповідна записка, яку Шаргін готував, зачинившись у своєму номері в Одесі, свідчила про те, що Ван Зегер, діставши попередню згоду на продаж нафтосировини, — неофіційну, чисто дружню згоду, — надіслав телекс директорату фірми, а ті дали про це повідомлення в пресі, назвавши ціну, яка ніяк не влаштовувала радянське торгове об'єднання, відповідав же за ту ціну саме Шаргін. А передати Ван Зегеру попередню згоду йому доручив заступник голови об'єднання — тому під час розмови в барі, яку випадково почув Гмиря, Шаргін був засмучений не чимось там, а хваткою ненадійністю свого партнера по торгівлі.)

Константинов

— Раїсо Ісмаїлівно, — сказав Константинов, входячи до маленької, прикрашеної килимами квартири, — у мене до вас прохання.

— Будь ласка, — легко погодилася Ніязметова, — тільки я не знаю, хто ви. Мені подзвонили, що приїде генерал, а чого він приїде — не пояснили.

— Я можу сподіватись, що паша розмова залишиться між нами? Про неї не повинні знати ні рідні, ні найближчі друзі.

— Ви вірите чесному слову? — зітхнула жінка, і погляд її мимоволі ковзнув по фотографії на стіні: вона й колишній її чоловік; розлучилися три роки тому; захопився іншою, тай держати його було нічим — після операції позаматкової вагітності Ніязметова не могла мати дітей.

— Я дуже вірю чесному слову, — відповів Константинов. — Не знаю, чи відома вам одна історія… Коли помер Кропоткін, удова написала листа Леніну: всі анархісти сиділи в тюрмі, і нікому було проводжати в останню путь князя-бунтаря. Вдова просила відпустити анархістів на похорон. Ленін викликав Дзержинського. Той поїхав — після розмови з Іллічем — у Бутирку, попросив вишикувати всіх заарештованих анархістів, підходив до кожного і брав чесне слово, що після похорону Кропоткіна той повернеться до тюрми. І повернулися всі. До одного. Ось так. Тому що я з КДБ, так би мовити, правонаступника Чека, то, зрозуміло, чесному слову привчений вірити.

— Невже повернулися всі? — тихо спитала жінка. — Прекрасно. Чому про це не пишуть у книгах?

— Пишуть. Я ж прочитав у книжці, — відповів Константинов.

— Даю слово честі, — сказала Ніязметова. — Тим паче що мій дядько, Шарип Шакирович, працював у Чека, його розстріляли в Моабіті разом з Мусою.

— Я знаю. Так от, Раїсо Ісмаїлівно, мене цікавить усе, пов'язане з Ольгою Вінтер.

— З Олею!? — здивувалась Ніязметова: на очах у неї забриніли сльози. — Що сталося? Яке горе, боже ти мій, яке горе!.. Чому вас цікавить — особливо тепер — Олечка?

— Коли вона була у вас востаннє?

— Не пригадую. Днів п'ять тому. Може, чотири. А що?

— Вона була сама?

— Ні. З Серьожею.

— З яким Серьожею?

— Як це — з яким? З Дубовим. Вони прийшли до мене годині о другій з шампанським; Серьожа десь дістав «брют», Абрау Дюрсо, найсухіше. Посиділи, побалакали, потім вони пішли…

— Як себе почувала Ольга?

— Добре. У тім то й жах! Якби ж хворіла… До речі, до мене приходив якийсь юнак, теж про Олю розпитував.

— Пригадайте, будь ласка, що було того вечора?

— Нічого не було.

— Скільки часу вони пробули у вас?

— Годину, не більше.

— Ви розмовляли про щось?

— Звичайно.

— Але ви не пригадуєте, про що саме?

— Запам'ятовуються слова в якійсь кризовій ситуації… Пробачте, як вас звати?

— Я не відрекомендувався? Мене звуть Костянтин Іванович.

— Так от, Костянтине Івановичу, зрозумійте, що нелегко розповідати комусь третьому про розмову з друзями, про спокійну розмову… Ольга поставила касету, вона знає… — Ніязметова знову заплакала, — вона знала всі мої касети, бо подарувала мені їх багато, кожного разу привозила з Луїсбургу. Деміса Руссоса поставила, чудовий співак, правда ж?

— Я не чув.

— Його тепер дуже люблять: повна розкутість, щирий, вразливий, все віддає пісні, як Віктор Хара… Так от, Оля поставила Руссоса, сіла біля Серьожі й спитала його, чи не забув він цю пісню, а він відповів, що не пам'ятає її, тоді Оля сказала: «От дурненький, та це ж наша пісня». Він здивувався, глянув на неї, а вона засміялась, як же вона гарно сміялась, мертвого могла розсмішити, і сказала: «Пригадуєш, цю пісню завжди грали в нашому люксі?» А він знову не зрозумів: «У якому люксі?» А Ольга розвеселилася ще більше: «Та в «Хілтоні», в «Хілтоні»!» Він чомусь зразу ж схопився й перекинув на неї бокали з шампанським, а на ній було чудове плаття, плісироване, джерсі, дуже легке, зараз таке модне. Він засмутився, взяв її за руку, одвів у ванну, потім вони повернулися — тихі, якісь дивні… Я попросила Олю: «Розкажи про ваш номер», а вона подивилася на Серьожу, сумно всміхнулась і відповіла: «Іншим разом». І замовкла, більше ні слова не промовила…

— Це все, що сталося за шістдесят хвилин? — тихо спитав Константинов. — Не пригадуєте, хто саме з великих говорив, що «талант — це деталь»?

— Здається, Чехов.

— Ні, Чехов сказав інакше, він писав, що «стислість — сестра таланту». — Константинов зітхнув. — Непогано було б, якби наші письменники взяли собі цей девіз… Про «деталь» писав Тургенєв.

— Але він цілком міг приміряти на себе чеховську думку — всі його романи дуже короткі.

— Правильно, — погодився Константинов. (Він навмисно змінив темп розмови, щоб дати жінці заспокоїтись.) І це зрозуміло. Прочитайте Тургенєва ще раз, я не кажу про романи, візьміть його листи: пригадуєте, як він докладно виписував соловейкові трелі? Це можна друкувати як вірші в прозі, він знайшов слова, щоб передати кожнісіньке колінце вранішньої солов'їної пісні в кожному повіті Курської губернії — чудово!

— Знаєте, а Ольга — вранішня людина, — замислено сказала Ніязметова і знову виправила себе. — Була… Була вранішньою людиною…

— Не зрозумів…

— Це я місток від солов'їв перекинула, — пояснила Ніязметова. Є люди вранішні, а є вечірні. Вранішні — завжди всміхаються, навіть коли їм недобре, вони ніби побоюються образити тих, хто з ними поруч, своїм поганим настроєм. А вечірні — свій настрій виставляють напоказ, паче на вітрину. Я не можу збагнути, чому ви цікавитесь Олею, я ж знаю, Чека даремно не будо цікавитись людиною.

— От ви сказали, що Дубов зразу схопився, перекинув стіл… Ще раз пригадайте, після яких слів Ольги він це зробив?

— Вона сказала «наш люкс», а він зрозуміти не міг, а коли вона нагадала про «Хілтон», він схопився й перекинув… — Ніязметова раптом замовкла, на лобі збрижились дрібні зморшки, так буває у людей, які люблять сонце і дуже швидко загорають.

— Ви не знаєте, Раїсо Ісмаїлівно, — вибачте, будь ласка, що запитую про це, — вони стали близькими ще в Луїсбурзі?

— Ви добре сказали «стали близькими». Тепер кажуть «вони зустрічаються», дуже вульгарно, правда? Я не питала її про це, Костянтине Івановичу… А вона не говорила. Вона — при всій своїй відвертості — була дуже скритна, коли йшлося про особисте. Але мені здається, що все в них почалося там.

— Вона збиралася виходити заміж за Дубова?

— Важко сказати. Не знаю. Пригадую тільки, Оля якось мені призналась: «Серьожа не любить дітей». Вона потім тижнів зо три не хотіла з ним зустрічатися, жила в мене, а я ж безтелефонна, знайти нелегко, ховайся собі на здоров'я…

— А в кого ще могла вона ховатися від нього?