Бумеранг не повертаeться

З ким Гонзалес поїхав на полювання? Де він дістав необхідне для мисливця спорядження? Все це залишалося таємницею.

За час свого недовгого перебування в Москві комерсант зустрічався лише з однією людиною — Уільямом Едмонсоном. Чому зразу ж після прибуття до Москви Гонзалес замовив обід на дві персони? Значить, вони вже бачилися з Едмонсоном раніше? Чи Гонзалес запросив його на обід по телефону? Всі ці питання саме й хвилювали Нікітіна, коли в номер, де відбувався опит службовців, увійшов збуджений адміністратор поверху і тихо сказав майорові:

— Цей чоловік в окулярах тут. Він прийшов у ресторан і замовив обід.

Нікітін зійшов униз і, відгорнувши край портьєри, уважно оглянув журналіста. Потім підійшов до нього і ввічливо попросив пройти в номер. Коли вони зайшли до кімнати, запрошений Нікітіним працівник посольства, яке представляло інтереси Гондурасу, привітався з журналістом і відрекомендував його майорові.

— Ви розмовляєте російською мовою? — запитав Нікітін журналіста.

— Погано, — відповів той.

— Добре, говоритимемо по-англійськи, — погодився майор. — Прошу вас, пане Едмонсон, відповісти мені на кілька запитань: чи давно ви знаєте Мехію Гонзалеса, молодшого компаньйона фірми Гондурас Фрут компані?

— Я познайомився з ним двадцять сьомого грудня. Перед тим як відповісти на друге запитання, я прошу пояснити мені, на якій підставі ви мене допитуєте? — роздратовано заявив Едмонсон.

Працівник посольства, відкликавши вбік журналіста, пояснив йому обставини. Нікітін уважно прислухався до їх діалога. Після бесіди з працівниками посольства Едмонсон підійшов до Нікітіна і сказав:

— Якщо мої свідчення можуть допомогти слідству, я готовий відповідати.

— Будь ласка, сідайте. Нас цікавить, містер Едмонсон, чи давно ви знаєте Мехію Гонзалеса?

— Я вже сказав вам: вперше побачив містера Гонзалеса двадцять сьомого грудня. До цієї зустрічі ми не були знайомі.

— Але до вашого приходу комерсант замовив обід на дві персони. Чим ви це поясните?

— Я був на Внуковському аеродромі при зустрічі торгових представників Заходу, як кореспондент «Марсонвіль Стар». Познайомившись зі мною, Мехія Гонзалес сказав, що у нього є посилка для мене від моєї дружини Елен Едмонсон. Я спитав, коли я можу взяти її. Він призначив мені п’яту годину вечора. Обід виявився для мене повною несподіванкою. Після обіду ми вийшли разом. Гонзалес попрощався зі мною на площі Революції і взяв таксі.

— Посилку ви одержали?

— Так. Я раб своїх звичок, дружина це знає. Елен прислала мені сигарети «Фатум». Я курю цю марку багато років.

— Ви маєте на увазі цю марку? — запитав Нікітін, діваючи з чемодана комерсанта пачку сигарет.

— Так, Гонзалес також курив «Фатум».

— Чому ви говорите «курив»? — запитав Нікітін, наголошуючи на минулому часі.

— Я не знаю, чи курить він їх зараз!.. — дедалі більше роздратовуючись, відповів Едмонсон. — Коли ви його знайдете, спитайте про це самі!

— Добре, спитаю обов’язково, — спокійно сказав Нікітін і не менш чемно зауважив:

— Ваша дружина, пане Едмонсон, очевидно, давно знайома з Мехією Гонзалесом?

— Вони не знайомі. Гонзалес був у Марсонвілі в справах своєї фірми, посилка — це просто його люб’язність, — різко кинув Едмонсон.

— Дякую, пане Едмонсон, — підкреслено ввічливо сказав Нікітін і, вже прощаючись, раптово спитав:

— Чи не могли б ви, пане Едмонсон, повідомити слідство, де ви були з третього по сьоме число цього місяця?

— Мені було сказано, що в Радянській країні я можу бувати там, де я захочу! — вже зовсім не стримуючись, відповів Едмонсон.

— Ви маєте рацію, пане Едмонсон, ніхто в нашій країні не посягає на вашу свободу.

Добре розуміючи, що цей допит не дав відчутних результатів, Нікітін вийшов з кімнати і спустився вниз. У вестибюлі йому вдалося з’ясувати, що в день зникнення комерсанта біля дверей чергував швейцар Пожидаєв, що сьогодні він вихідний і тільки завтра прийде на чергування.

Взявши у відділі кадрів домашню адресу Пожидаєва, Нікітін викликав машину з Управління. Чекаючи машину, він прогулювався по Манежній площі. Був погожий зимовий день. Жвава молодь веселими юрбами прямувала в МДУ на новорічний бал.

Сніг ще не встигли зчистити з тротуарів, і він скрипів під ногами, а на площі автонавантажувачі загребущими руками скидали сніг на стрічки транспортерів. Нікітін дуже любив це гомінке клопітливе життя міста. Вулиця підкоряла собі ритм його мислення. Він ішов швидко, ніби кудись поспішаючи, і думав: «Важко сказати, що являє собою Едмонсон. Ще важче визначити його роль у справі зникнення Гонзалеса. У всякому разі, чиясь режисерська рука ставить цей спектакль».

Помітивши, що чергова «Победа» зупинилася біля під’їзду готелю, Нікітін поспішив до машини.

Пожидаєв жив у одному з провулків Мар’їної рощі у старому двоповерховому будинку з двома ганками. Один вів на перший поверх, другий — нагору.

Нікітін потяг за ручку дзвоника і почув, як у глибині приміщення задзеленчало, потім важко заскрипіли сходи, і перед ним з’явився сам Олексій Захарович Пожидаєв, громіздка, висока людина із зовнішністю придворного церемоніймейстера.

Господар запросив Нікітіна піднятися нагору.

В кімнаті було багато субтропічних рослин у горшках, банках, бочках, на вікнах, столах і підставках. Тут було тепло, як в оранжереї.

— У мене до вас, Олексію Захаровичу, дуже делікатна справа, — почав Нікітін, показавши господареві посвідчення. Його добродушні хитруваті очі випромінювали таке дружнє тепло і довірливість, що Олексій Захарович, ще не знаючи, що від нього вимагається, був готовий на все, аби зробити гостеві приємність.

— Третього числа, в суботу, ви, Олексію Захаровичу, на прохання іноземця, що проживає на третьому поверсі готелю, викликали таксі…

— Як же, шановний, добре пам’ятаю. Я йому таксі від готелю «Москва» брав, — охоче відповів Пожидаєв.

— Дуже вас прошу, Олексію Захаровичу, згадайте все по порядку. Що він сказав? Як сів? Куди поїхав? Він же пропав…

— Тобто як пропав? — здивувався Пожидаєв.

— Як у воду впав. Може, ви що-небудь нове скажете. Тільки на вас і надія, — сказав Нікітін.

Задоволений господар потягся до буфета, і на столі з’явився графинчик з горілкою, настояною на апельсинній кірці, і домашні пиріжки на блюді.

— Можу, шановний, розповісти. У мене з цим іноземцем дуже цікава історія вийшла. Пригощайтесь, — сказав Пожидаєв, наливаючи в чарки настойку.

— Спочатку історія, Олексію Захаровичу, а чарочка потім.

— Ну, як хочете, — не без розчарування протяг Пожидаєв і почав розповідати: — Історія, шановний, досить знаменна. Судіть самі: підходить до мене іноземець і говорить своєю мовою: «Прошу терміново таксі!» Ну, таксі, самі розумієте, на всіх мовах — таксі. Я, значить, козирнув та й кажу: «Ол райт», що по-їхньому значить «Гаразд». Іду до готелю «Москва», беру таксі, їдемо ми кругом, тут лівого повороту немає, через площу Революції, Театральну і по Охотному, і всюди світлофори відкриті. Мені ще шофер каже: «Бачиш, заради тебе нам зелена вулиця!» Приїхали. Я йому показую, мовляв, будь-ласка, по-їхньому «пліз». Він іде до дверей, я за ним. Раптом він — шасть назад, навіть мені на ногу наступив, і чую по-іноземному лається. Я через його плече виглянув. Бо цікавлюсь, чого він так злякався, і бачу: шеф-поварів чорний кіт, задерши хвоста і вигнувши спину, повільно так переходить дорогу. Тут я зметикував: іноземець забобонний. Ну, я пройшов поперед нього, відчинив дверці. Він вийшов, сів і поїхав. А коли таксі від’їжджало, мене такий розібрав сміх, що аж кольки в животі почалися…

— Пробачте, Олексію Захаровичу, чого ж вас такий сміх розібрав? — спитав Нікітін.

— А як же, шановний, судіть самі: іноземець забобонний, а номер у таксі двічі тринадцять! Коли таксі поїхало, я номер побачив — від сміху трохи не вмер.

— Так вип’ємо, Олексію Захаровичу, — повеселівши, сказав Нікітін, за російський гумор.

Вони чокнулися і випили.