Мiжконтинентальний вузол

Юліан Семенов

МІЖКОНТИНЕНТАЛЬНИЙ ВУЗОЛ

Повість

^©

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Переклад здійснено за виданням: Семенов Юлиан. Межконтинентальный узел. — М.: Воениздат, 1987.}

Темп — І

— Чого це вони так жваво? — усміхнувся лейтенант Єльчук, стежачи за тим, як від під'їзду будинку, де жив третій секретар американського посольства, швидко від'їхали — одна за одною в різних напрямках — чотири машини співробітників ЦРУ, які працювали в Москві, звичайно, під дипломатичним прикриттям.

— До такого фокуса вони вдаються вдруге, — сказав замислено Гречаєв, неквапливо пристібуючись ременями. — Судячи з усього, гонка має бути не проста, а з трюками. — Вперше так було в епізоді, коли прикривали Тріанона…

По рації Гречаєву передали наказ спостерігати за машиною співробітника ЦРУ віце-консула Саймонза; рвонули слідом, загубившись серед тісного потоку машин.

Полковник Груздев, який чергував тієї ночі по центру, також наказав перевірити, куди поїхали всі «дипломати»: другий секретар посольства Шернер, прес-аташе Лайбл і співробітник військової місії Честер Воршоу.

Співробітники ЦРУ мчали московськими вулицями, крутили, як хотіли, — місто знали чудово, професіонали високого класу, молодці, нічого не скажеш, аси.

Біля станції «Університетська» Честер Воршоу залишив машину під знаком, що забороняв парковку, й швидко побіг до входу в метро; Шернер теж різко загальмував біля телефону-автомата на Трубній, неподалік ресторану «Узбекистан», зняв трубку й поспіхом набрав номер; мабуть, не дочекавшись відповіді, нервово натиснув пальцем на важіль і ще раз набрав номер, старанно прикриваючи спиною диск; Лайбл ніде не зупинявся, хоч крутив по місту довше за інших; повернувся до посольства, звідти через дві години подався додому. А Честер Воршоу на Старому Арбаті, там, де раніше був антикварний магазин, подзвонив з автомата; це було рівно через дві хвилини після того, як закінчив дзвонити Шернер…

… На цьому операція ЦРУ закінчилася.

Конче потрібний екскурс в історію

В останні дні свого президентства генерал Дуайт Ейзенхауер чомусь дуже часто згадував той час, коли війська союзників під його командуванням висадились у Франції; йому навіть вчувався йодистий запах водоростей, викинутих тугим, повільним прибоєм на сірий пісок узбережжя, проразливе квиління чайок (от уже воістину волають душі потонулих моряків) і ввижались очі пораненого хлопчика, мабуть, дуже тяжко: в них були сльози болю і щастя; піднявши вже ослабілу руку, він розчепірив вказівний і безіменний пальці — «Вікторі»; перша літера заповітного слова, що ввібрало в себе надію людства…

Чим більше минало років від того травневого дня, коли він, Монтгомері й Жуков зустрілись як друзі-переможці, тим прикріше ставало на душі, особливо коли лишався сам-один (хоч це траплялося рідко); втрачені ілюзії післявоєнної співдружності союзників, нове протистояння, яке в кожну мить може перерости у збройне протиборство, а це йому, військовій людині, що знала війну не з чуток, здавалося просто страхітливим.

Погодившись висунути свою кандидатуру на виборах, він не міг уявити собі, як трудно йому буде в Білому домі, який виснажливий і важкий буде невпинний натиск військових і тих груп промисловців, що одержували замовлення Пентагону; люди не зуміли (а може, й не захотіли) перебудуватися після травня сорок п'ятого; кошти, які вони вкладали в заводи, що випускали зброю для перемоги над нацизмом, і досі настійно вимагали продовження щоденної справи, котра стала звичною для мільйонів робітників: випуск літаків, танків, електроніки. Будь-який різкий поворот неминуче загрожував безробіттям, зростанням інфляції, новою чорною п'ятницею на біржі.

Ейзенхауер пам'ятав, як улітку сорок шостого року росіяни запросили його до Москви і він стояв на кремлівській трибуні, коли на Красній площі проходив парад фізкультурників, а перекладач, нахилившись до його вуха, тихо сказав, що кожен другий учасник параду втратив на фронті батька чи брата…

Нелегко й далеко не зразу він наважився на обережний поворот курсу: од відкритої конфронтації з комунізмом, що розпочалася незабаром після смерті Рузвельта, до зустрічі за столом переговорів; зрештою, Хрущов теж генерал і втратив на фронті сина, війну знав, як і він, Айк, не з книжок і не з кінофільмів.

Після того, як переговори на рівні послів увінчались відносним успіхом, відбулася зустріч у Женеві й було вирішено провести конференцію глав чотирьох держав-переможниць у Парижі, Ейзенхауер викликав начальника ЦРУ Даллеса й попросив його припинити всі польоти літаків-розвідників «У-2» над Радянським Союзом.

Він з самого початку досить скептично ставився до цього заміру, який обійшовся країні тридцять п'ять мільйонів доларів; він не міг забути, як Даллес, холодно поблискуючи вузенькими скельцями окулярів, запевняв його, що в разі непередбачених обставин літак розсиплеться, зникне, перетвориться на пилюку…

— А пілот? — спитав Ейзенхауер.

— Загине, — відповів Даллес. — Усе продумано, він теж зникне.

— Але ж це неможливо! — з майже неприхованою неприязню подивився він на Даллеса. Це жорстоко й позбавлено будь-якої моральності.

— Містер президент, — відповів Даллес тихим голосом, — молоді пілоти Центрального розвідувального управління йдуть на діло свідомо. По-перше, це високий патріотизм, властивий людям нашої країни, по-друге, — якщо дивитися правді в очі, — бравада відчайдушних головорізів, готових на все… Та й до того ж ми їм дуже добре платимо… В разі трагічного кінця їхні родини не знатимуть турбот, повна матеріальна забезпеченість… Але це — в крайньому випадку, містер президент. Росіяни не дістануть наших «У-2», у них немає таких ракет, запевняю вас, ризик зовсім мінімальний…

… Незабаром після того, як газети надрукували повідомлення про точну дату зустрічі «великої четвірки» в Парижі, рано-вранці, десь близько шостої (найперше, що побачив Ейзенхауер, коли його розбудили, це косий осінній дощ, який періщив за вікном, хоч у цю пору літа тут, у Вашінгтоні, завжди стояла волога спека) помічник повідомив його, що з військової бази Адана в Туреччині зник літак ЦРУ «У-2».

— Як це так «зник»? — здивувався Ейзенхауер. — Його вкрали?

— Ні. Він вилетів, але зв'язок з ним невдовзі припинився…

— В якому напрямку вилетів «У-2»? — запитав Ейзенхауер, одягаючись. — Уточніть маршрут. Думаю, він не взяв курс на Росію?

— Ні, — відповів помічник, — з Ленглі повідомили, що літак полетів у напрямку Ірану й Афганістану…

— Слава богу, — сказав президент. — Добре, що ви мене розбудили, зараз я прийду в Овальний зал…

… Коли стало відомо, що «У-2» збили над Свердловськом, Ейзенхауер гірко посміхнувся:

— Що ж, можна вважати, зустріч у верхах розстріляно… Кому це на користь? Нам? Навряд…

Він не забув, як Даллес, якого він викликав у Білий дім, запропонував узяти на себе всю відповідальність і піти у відставку.

Ейзенхауер сухо відповів:

— Якщо я підпишу вашу відставку, то, таким чином, публічно визнаю: в цін країні править не народ, який обрав свого президента, а Ленглі, котре самовільно визначає політику Сполучених Штатів… На жаль, я не можу прийняти вашої жертви, Аллен… У цьому випадку ви примусили мене пожертвувати своїм чесним, солдатським ім'ям — в ім'я престижу цієї країни…