Мiжконтинентальний вузол

— Ні.

— Шкода… В мене серце боліло за наших хлопців… Але ж їм поставили завдання: все робити напевне, вносити м'яч у чужі ворота; воротареві удар не відбивати, неодмінно ловити м'яч, — от і не було гри; щось на зразок квартального авралу на заводі, коли треба видати план. Погано це… Вбиває дух ініціативи, змагання, виявлення самостійності гравця… Не можна планувати футбольне змагання як роботу на конвейєрі; визначив стратегію, підготував команду — і вперед! Та й у господарстві у нас так само: думаємо, мудруємо, плануємо, як довести проект до абсолюту, а от діяти — боїмося, озираємось, ждемо вказівки, щоб потім — у разі потреби — було на кого звалити… Життя — процес саморегулюючий, а ми хочемо втиснути його в прокрустове ложе заданої заздалегідь схеми — нехай навіть дуже точної… не вийде, утопія… Правильно сказав Ленін: не помиляється тільки той, хто не працює…

— Чого це ти такий злий?

— По бачив ти мене злим. Я збентежений, Віталію.

— Чим?

— Тим, що на словах усі приймають те нове, яке ми намітили, а на ділі — часто-густо дуже великої активності не виявляють, по-старому жити зручніше, вічний кайф…

— Факти? — Славін знизав плечима, повторивши: — Факти?

— Це я в тебе маю про факти запитувати. Ти контррозвідка, мислиш певними категоріями, на чутки не зважаєш і правильно робиш, бо вони до добра не приведуть, а я літератор, я шкірою відчуваю… Між іншим, — він усміхнувся, — мені в Афганістані друзі пояснили, чому найсмачніше — плов, фрукти, м'ясо — треба їсти руками… Виявляється, саме в кінчиках пальців у нас містяться точки насолоди. Не смійся, це факти, а не версія, спитай у лікарів… Облизування цих точок насолоди потрібне нервовій системі, певний масаж тих центрів, котрі регулюють людський настрій…

— Уявляю, — зітхнув Славін, — якби замість багатьох транспарантів ми в установах прикріпили таблички: «Товаришу, не забудь облизати кінчики пальців!» Американці в усіх офісах розставили таблички: «Усміхайтеся!» Ну що ж, усмішка — це гарний настрій, а він вигідний суспільству, зміцнює нервову систему співгромадян…

— Молодець Петро, — знову повторив Степанов, — він був перший, хто видав на Русі «правила хорошого тону», після нього жодного царя не цікавило, як люди поводяться в товаристві, — аби лише мовчали й не ремствували; Лермонтов недаремно писав: «Страна рабов, страна господ…» Тільки ніяк не збагну, чому наше могутнє телебачення не запросить Вячеслава Тихонова або Майю Плісецьку й не попросить їх вести щомісячну програму «Хороший тон»? Знаєш, як слухали б люди?

— Це про те, в якій руці виделку тримати, чи що? — заклопотано запитав Славін.

— Не підштрикуй, Віталію, не треба. Чорт з ним, у якій руці виделка… А от хто винен у тому, що в нас на шосе розбиті пляшки валяються? Після туристів у лісі залишається сміття, наче якісь окупанти познущалися з природи! А н установах особливо, де видають довідки — чиновники сваряться, розмовляють з відвідувачами, немов з ворогами, а не із співгромадянами, — чому це раптом?! На ідеологічних противників з Бі-бі-сі таке не повісиш, треба себе винуватити, чужих завжди легше, — виправдання власного неробства й величавого ледарства.

— А ти запропонуй ввести таку програму.

— Думаєш, не пропонував?

— Ще раз запропонуй. Під лежачий камінь вода не тече.

— Пам'ятаєш заповіт Щедріна синові?

Славін сумно посміхнувся:

— «Найвище ціни звання літератора російського»?

— Саме так. Літератор — субстанція, з якої здерли шкіру; настирність несумісна з його єством, комплекси гуркочуть: «нав'язуюсь», «настирно»…

— Пиши про це в своїх книжках.

— Писав. Ну й що?

— «Настирно», Дмитре, це коли для себе. А якщо для загальної справи, тоді треба шукати інше слово.

Степанов постукав себе по лобі:

— Тут я розумію, Віталію, але тут, — він поклав руку на серце, — інша субстанція; голова належить суспільству, серце — твоє, і нічого з цим не вдієш…

Славін раптом усміхнувся:

— Ти коли-небудь думав, чому в Пушкіна, та й в інших поетів найчастіше напарницею героя в любовних утіхах є пастушка?

— Ні.

— Мені невропатологи пояснили… Теж від комплексу… З простою, чарівною, не обтяженою правилами хорошого тону дівчиною легше відкрити себе, не потрібен неодмінний політес, немає страху, що тобі відмовлять, що станеш посміховиськом в очах світу…

— Це ти мене таким чином відлупцював?

Славін похитав головою:

— Ні-і, Дмитре, коли вже я б'ю, то з усього розмаху… Послухай, у тебе немає знайомих на станції техобслуговування?

— Є.

— Ірина в Піцунді відпочиває, а мені колодки треба поміняти…

— Ти ж начальник! Тебе шофер возить, — сказав Степанов.

— А в неділю? — Славін засміявся. — Я без Ірини як без рук.

— Чому ти й досі не одружився?

— Запитання не коментується, — відповів Славін, — тим паче воно бумерангове: чому ти не розлучаєшся з Надією, хоч уже п'ятнадцять років живеш окремо?

— Добре, поїдемо в наш гараж, — зітхнув Степанов, — там хлопці все миттю зроблять… У нас тепер найкраще техобслуговування, Віталію, в кооперативних гаражах: якість і час гарантовано.

— Не поїду, — відповів Славін, — ти безвідповідальний письменник, тобі можна, а я службова особа, — була б Ірина, її послав, би.

— Тоді скажи мені, службова особо, де записано, що в кооперативному гаражі не можна ремонтувати машин?

— А де сказано, що можна?

— От ми з тобою і прийшли до головного: поки ми не видамо зводу законів, де буде чорним по білому надруковано: що можна, а чого не можна, — лише тоді по-справжньому розкрутиться ініціатива й діловитість. Ми, Віталію, традиційно майстри на заборони, ось де заковика… Ініціатива ж вимагає дозволеності. Знов-таки добре було б показати по телебаченню виступ розумного юриста, одну годину на місяць, відповіді на найгостріші питання: що можна й чого не можна, з посиланням на закони і кодекси, — як це допомогло б і робітникам, і бригадному підряду, й керівникам! Ти, до речі, знаєш, хто такий «шабашник»?

— Як хто? Гад і здирник.

— Як би ми без цього здирника корівники будували й клуби? — зітхнув Степанов. — Так от, тлумачний словник російської мови трактує це поняття зовсім протилежно тому змістові, який вкладає в нього наша журналістика. По-перше, «шабаш», від якого походить термін, що так дратує старателів общинної рівності, є день молитви, субота по-древньоєврейськи, а по-нашому «шабаш» означає «відпочинок, кінець роботи, час відпочинку». Справжній сьогоднішній смисл цього слова я зрозумів з такого пояснення великого філолога Володимира Даля: «По шабашках на себе працюємо», тобто заробіток на сім'ю тоді, коли інші гуляють у суботу чи ще на якесь свято… Замість того, щоб заглянути в словник, пошукати корінь, зрозуміти первісну суть слова, ми повторюємо, сприймаємо на слух, не спромігшись розібратися в істині.

— Цікаво, — озвався Славін. — Це факт, нічого не скажеш, дуже цікаво.

— Ми заклали в це поняття примо протилежний зміст, розумієш? У Даля є ще одне пояснення: «Як сонце в п'ятницю закотилося, то жид серед дороги розпрягає коней і шабашує»… А наш «шабашник» саме в п'ятницю й починає своє діло, аж до понеділка, поки інші гуляють, він на «Жигулі» заробляє… А ми його, — за хорошу роботу, яка заслуговує високої оплати, — мордою об стіл.

— До речі, ти не цікавився, що таке «облом»? — замислено запитав Славін. — Адже Гончаров немарно взяв це прізвище для свого героя…

— Подивлюся. Цікаво.

— Можеш не дивитись. Я пам'ятаю. «Облом» означає «неук».

— Та невже?! І про шабашників також знав?

— Як відповісти? — зітхнув Славін. — «Уперше почув»? Чи «звичайно, знаю».

— Правду відповідай.

— Упевнений, що всяка правда потрібна людині?

— Горький казав — не всяка. І я з ним згоден.

— Я також… Що в тебе з фільмом?

Степанов махнув рукою:

— Е… Років через два, дивись, щось і зліпимо.

— Ти поясни мені до пуття, чому ви знімаєте картини роками? Адже на Заході такі темпи привели б кінобізнес до краху, Дмитре!