Мертвi квiти

Мовчанка запала надовго.

— Ось i все, напевно, — зрештою вимовив Мироненко. — Гадаю, для тебе не є дивним нi те, що заповiт оформлений на тебе, нi те, як вiн складений. Я ж планував повернутися. На жiночi плечi не можна вантажити такого. Вони й меншого не витримали.

— А скажiть, пане Тарасе, чому Неоніла Йосипiвна заповiт склала точно як i ви? Я ночами потiм спати не могла, усе марилося… Що ви з того світу слiдкувати за виконанням прийдете…

— Склала, бо також бiльше не мала кому, — без найменшого подиву пояснив той. — А у Ковелi — тому що хотiв я перед «смертю» друзiв вiдвiдати. Хтозна як усе могло повернутися, таку кашу ми заварили. Хотiв пiдстрахуватися, аби вони у найвiдповiдальнiший момент не нагрянули i «мерця» не упiзнали. З рiк ми уже домовлялися хто до кого приїде, а все не виходило. Халанич на таке мастак — без попередження, раптово. А у Юрча син в нотаріальній конторі працює. Грошей не взяв, чого ж не скористатися? Та й до «Мамчурiв» та «Шевчикiв» таким чином не дiйшло. Ну а форма заповіту… Мiй власний був пiд рукою, а Нiлi схотiлося, щоб як у мене. Щоб однаково. Приємно їй було. А менi потрiбний був перепочинок. Тайм-аут. На рiк. Зникнути, байдуже куди. Краще туди, де нiхто не шукатиме. На той свiт. Потiм усе б вляглося, багато що змiнюється… Та й прокурори у нас бiльш нiж рiк на одному мiсцi не сидять. За пiвроку вибори, новi претенденти на хлiбнi мiсця прийдуть. От на що розраховував. Але ти виявився надто упертим. Весь у свого батька.

— Заводь, — сказав Нагiрний. — Ранок на носi. Ще шмат дороги.

— А там, до речi, усе так i стоїть, — несподiвано згадав Гащак. — Пляшка не розкоркована. А вареники, напевно, так позлипалися, що не роздереш.

— Не хвилюйтеся, я розлiплю, — сказала Оленка. — Все зроблю. Ви мене так зiгрiли з бокiв, що я наче як i виспалася. Але чула все. I ви з нами, дядьку Тарасе. Ми вас бiльше нiкуди не вiдпустимо, навiть не думайте. А вже зранку на свiжу голову будемо вирiшувати, як далi.

— Вирiшувати будете ви, — байдуже промовив Мироненко. — А менi вже однаково. Немає стимулу до життя. Горiлки б випив. I ноги б простягти десь у теплому, бо зараз вже не триматимуть. А решта мене бiльше не цiкавить.

У темрявi знову спалахнуло свiтло фар. Машина рушила у напрямку Галича.

Епiлог

Фiгури застигли на шахiвницi у мовчазнiй напрузi. Чорнi навпроти бiлих. Це були лише дерев'янi символи воїнства, проте, здавалося, що мiж ними не чотири строкатi ряди клiтинок, а шмат степу, з якого мiсцями вже зiйшов снiг. Вiтер куйовдить гриви i попони коней. Воїни застигли з кожного боку, спрямовуючи списи убiк ворога. Очi в очi, грають м'язи на вилицях, стискаючи зуби. Останнi секунди протистояння перед тим, як заграють сурми i на дошцi почнеться жорстока сiч, де все вирiшуватимуть сила, швидкiсть думки i холоднiсть витримки. Як i у справжньому життi.

Хто кого?

От i почалося. Бiлий пiшак, що займав позицiю е2 i затуляв собою бiлого короля, взятий грубими важелезними пальцями, якими, здавалося, його взагалi важко вишпортати з натовпу фiгур, перескочивши клiтинку, став через одну на е4. Вiд цього торкання струснулися iншi фiгури. Та ж сама рука одразу, але неквапно перенеслася за межi дошки до краю столу, натискаючи кнопку годинника. Рух цей вiдчув увесь стiл, а стрiлка одного з двох спарених циферблатiв почала вiдлiк.

Його суперник був схожий на сухого гриба з тiєю хiба що рiзницею, що гриби не трусяться. Невеличкий старий зі зморшкуватим обличчям увесь час був у русi: голова його ритмiчно похитувалася з боку у бiк, а руки тремтiли, тому й чорний пiшак також вiдiрвався вiд дошки з деякими труднощами.

— А ти, я бачу, за сiм рокiв нiчого нового не навчився, — промовив зморшкуватий скриплячим голосом. — Як ходив усе життя е2-е4, так i вмиратимеш iз цим ходом.

На обличчi маленького з'явився хитрий вираз, пальцi, що тримали фiгуру, на мить припинили тремтiти, i чорний пiшак, що хвилину тому ще затуляв свого ферзя, точним рухом опинився на бiлiй клiтинцi через кут вiд бiлого — того, що застиг на е4. I наче користуючись дорогоцiнною миттю, тi ж пальцi швидко клацнули по вiдповiднiй кнопцi годинника, вiд чого стрiлка першого циферблату зупинилася, а другого — розпочала свiй хiд.

— А людство за увесь час нiчого бiльш генiального і не придумало, — спокiйно пояснив дебелий чолов'яга похилого вiку, маленька голова якого нiяк не в'язалася з вайлуватим тiлом i схожими на клешнi руками. — То навiщо велосипед вигадувати? Отже, я так розумiю, ферзевий гамбiт.

— А скандинавський грають лише авантюристи такi як ти, — прорипiв тремтячий голос суперника.

Наче розiзлившись на зауваження, дебелий одразу ж вдарив пiдставленого пiшака. Цього разу поштовх вiдчув не лише стiл — пiднiжжя обвитої виноградом альтанки. З першого погляду сили здавалися нерiвними, i якщо б їм зiйтися у справжньому бою, дебелий увiгнав би свого суперника в землю першим ударом. Та й навiть за шаховою дошкою за господаря чорних фiгур переживалося несамохiть.

Проте одразу ж його руки з вправнiстю, якої важко очiкувати вiд паркiнссонiка, схопили бiлого пiшака i вiдправили геть iз дошки. Упали на землю першi голови, як i годиться для справжньої битви. Але перша кров — лише привiд для завзяття та лютi i аж нiяк не страху або невпевненостi. Це була та стадiя зустрiчi, яку шахiсти iменують дебютом i на якiй ще не надто замислюються над позицiями на дошцi, адже усе робиться машинально.

— А ти постарiв добряче, — зауважив дебелий. — I тремтиш — аж лячно дивитися. Розвалишся не сьогоднi-завтра.

— Уся країна тремтить i розвалюється, — повчально прорипiв зморшкуватий. — Дивно було б, якби один пенсiонер у Галичi цвiв i молодшав. А ти не хвилюйся, я ще тебе переживу.

— Та ну! — здивувався дебелий, продовжуючи незграбними пальцями вишпортувати фiгури iз неоформленої юрби, на яку поступово перетворювалися вишикуванi ряди чорних i бiлих. — I чим ти мене пережити збираєшся? З тебе ж нiчого крiм зморшок вже не залишилось!

— Ото й воно, що лишилося найнеобхiднiше, — продовжував повчати суперник. — Кiстка i трохи м'ясця блiденького. А на тобi дивись скiльки сала! Знаєш як ото серцю у нашому вiцi ганяти кров через усе це хазяйство? Ото ж бо. Замучиться ганяти — i в ящик.

— А я i так давно у ящику, — незворушно зауважив дебелий, клацаючи по годиннику. — Давно i надiйно.

— Не скажи-и… — хитро скривився зморшкуватий, вицiлюючи нову жертву на дошцi, — не скажи-и… Кiлька рокiв тому хотiли вiдкопати тебе. От би було!

— Хто?! Нi, ти це серйозно?

— Отвєчаю за базар! — оптимiстично проскрипiв старий. — А хто… Так i не знайшли.

— А що, шукали?!

— Ще й як! Увесь Галич гудiв. Як тепер кажуть — конкретно. Та то ще давно було, вже нiхто i не згадує. Мали б скандал на все мiсто, а може й область.

— Гадаю, на цiлу країну, — без натяку на жарт упевнено промовив дебелий. — Тепер iз цим швидко. У будь-якiй дiрi щось мало-мальськи скандальне тiльки б но сталося, телевiзор на усю країну того ж дня рознесе. Ментальнiсть у нас тепер така — чужа брудна бiлизна найцiкавiша. А тут раптом… Не чув, принаймнi, щоби ще десь замiсть людини восковий муляж ховали.

— Ментальнiсть, як ти кажеш, — не погодився гiсть, — завжди була такою. Але хоч соромилися. Знали, що так негарно. Тепер налiпку «не личить» зняли. Подивись, що показують — як не чужi вiкна, то чужi дверi, чужi бруднi труси… Нате, смакуйте на здоров'я. Куди ми йдемо, Тарасе? Чого вони хочуть? Щоб нашi онуки геть усi опустилися до рiвня баби Курилихи?

— Саме того й хочуть, — незворушно вiдповiв дебелий. — Тупе стадо грабувати легше. Розкажи краще, як це сталося.

— Як-як… Отодi от зразу, коли почали чутки ходити нiби ти живий насправдi. Цiле мiсто гомонiло. Десь щось прорвалося. Не знаю вже, через кого. Може i через Коломию, скiльки там до неї? Зовсiм поруч. А може й лiкарi нашi. Хiрурги великi, оперуючi. Свiтила районного масштабу… Саме такi чутки й пiшли, буцiмто Нагiрний з Гащаком iз тобою на машинi їздили, упритул бачили, розмовляли. Щоправда, нiхто не знав звiдки воно взялося. З ким першим Гащак або Нагiрний подiлився.