Укус огняного змiя

Кажуть: біль прошив тіло. Ні, то було не зовсім таке відчуття. На мить мені здалося, що в плечі вибухнула сигнальна ракета, що замість плеча в мене зараз — феєрверк гарячих іскор.

Оговталася тільки тоді, коли змогла перевернутися на другий бік. Не знаю, як мені це вдалося: деякий час узагалі не усвідомлювала, що роблю. Потім ліва долоня машинально потяглася до плеча, стиснула його, почала масувати. З подивом я відчула, що права рука рухається, хоч у лопатці все ще болить нестерпно. Якщо я там щось і звихнула, зараз мені це не завадить зробити те, заради чого колупала пінобетон і ломила стіну.

Намацавши в суцільній пітьмі куртку, я швидко вдяглася. Поправила черевик, хоча що вже тепер: підбор от-от відвалиться. Потім так само навпомацки знайшла два уламки пінобетону, один зі шматком труби всередині, другий — менший — чистий, і загнала їх назад у діру. Хай криво, хай абияк — досить створити ілюзію цілісності…

Над головою — відчинений люк. Певно, кришку давно вкрали на металобрухту. На що б таке стати, аби дістатися жаданого отвору? Я роззирнулась — і під стіною натрапила на кілька дивних пакунків — начеб із книжками. Я здивувалася: який дурень поскладав книжки у неопалюваному приміщенні? Наосліп я роздерла обгортку на верхньому пакунку й намацала стос паперу. Здається, не книжки — якісь рекламні листівки. Думка про те, що листівки можуть бути пов’язані з убивцею, витягнула з голови іншу думку: чекай, а чого я весь цей час мучилась у темряві? У мене ж є сірники!

Покопирсавшись у сумці, я дістала коробок і тернула перший сірник. І зразу хитке від протягів полум’я вихопило на малюнку злу мармизу хлопа в бандерівському однострої, з тризубом на кашкеті й свастикою на рукаві. Я зі злості плюнула.

Роздерла іншу пачку — ті самі бандерівці зі свастикою. Третій пакунок — і раптом картинка: бандитського вигляду хлопи у шкірянках топчуть синьо-жовтий прапор. На задньому плані — вокзал і назва великого східноукраїнського міста. З якої підпільної друкарні ця гидота? Навіщо?!

Я роздерла ще один пакунок. Кавказької зовнішності жіночка в чорному ховає під плащ бомбу. Поруч у пісочнику бавляться біляві невинні діти… Ось як воно робиться — розбрат і розкол! Отже, Пилип Прокопрвич таки причетний до тих великих грошей, якими купується світове панування? Але ж він зовсім, зовсім не схожий на…

Я дерла пакунки, розкидала листівки. О, зараз ми влаштуємо невеличкий феєрверк! Коли не лишилося жодної цілої пачки, я розворохобила аркуші, щоб краще горіли, й піднесла запаленого сірника. Спершу аркуші боролися, не хотіли горіти, проте зайнявся перший, від нього другий, третій — і вже в низьку стелю б’ється полум’я, гуде від протягів.

Ставало гаряче. Треба робити ноги.

Хотіла б я подивитися на обличчя Пилипа Прокоповича, коли він прибіжить на пожежу, зазирне у бункер — і побачить голі бетонні стіни, крізь які характерницьким способом вивітрилася його бранка.

Засніжена дорога передмістя. До Києва — кілометрів тридцять, не менше. Пів на шосту ранку. Скоро виїде в рейс перший автобус. Але доки він вирулить зі своєї присипаної снігом, приспаної морозом стоянки, я тут остаточно задубну. Треба просто йти. Спершу дійти до центру містечка. Якщо хутко переставляти змерзлі ноги, це не має забрати більше, ніж півгодини, ще й зігріюся. Потім дочекатися автобуса. А краще — в темпі шурувати далі. У цьому містечку мені страшно і прикро затримуватися. Не можу я подзвонити Ростиславу, щоб він урятував мене з халепи: я не йму йому віри. Огидне почуття розчарування прокралося в серце ще там, у бетонному бункері, і точило його зсередини…

Шурхнули колеса машини, що гальмувала у мене під боком, обдаючи мене бензиновим теплом.

— Сідай, сідай у салон!

Я підстрибнула. Машину тягло просто на мене — на ковзкій дорозі водій ризикував, перехиляючись через сидіння для пасажира й розчахуючи дверцята. Короткозорими очима я дивилася не крізь лобове скло, а на зажерливі вогні фар. До розсвіту ще далеко, та глибоко в небі ніч починає поступатися дорогою настирливому ранку.

— Швидше сідай! Я тебе всюди шукаю!

Авто зупинилося, фонтанчики брудного снігу бризнули з-під коліс.

І тільки тоді я упізнала Ростиславову машину.

І повільно, мов загіпнотизована, залізла в салон, одночасно здираючи з рук задубілі від морозу шкіряні рукавички, в яких уже не відчувала пучок пальців.

— Господи, де ти була? Що сталося?!

Як тепло в салоні! Гаряче повітря одночасно дме і в ноги, і в голову. Душа, здається, відмерзає. Тануть на віях сніжинки. Коли тільки вони встигли начепитися мені на очі? Увесь час же я каптуром затуляла обличчя од пронизливого вітру…

— Не мовчи! Скажи що-небудь! Що з твоєю курткою?

А що з курткою? Замащена трохи, це є, але ж ціла! Чого не скажеш про правий черевик, на котрому хилитається, як п’яний, квадратний важкий каблук. Може, він мені сьогодні життя врятував… Щоб завести у нову пастку?! Я посунулася від водія й уп’ялася йому в обличчя злим поглядом.

— Чому ти так дивишся? Що я накоїв?

— Навіщо ти шукав мене? — нарешті я здобулася на слово. — І чому тут, а не в Києві?

Ростислав із полегшенням усміхнувся. Навколо очей променіли зморщечки, в зіницях тривога поступилася місцем радості. Справжній безтурботній радості, яку не зможе зіграти наймайстерніший актор. Він потягнувся до мене й торкнувся носом щоки. Ніс був холодний і шорсткий.

— Твоя товаришка Ліна всіх підняла на ноги, бо ти не повернулася після архіву додому. Я тебе всюди шукав. А потім… потім я допитав Людмилу.

Допитав? Із застосуванням тортур? Із довершеним знанням справи? Чи, як усякий дилетант, тільки вважаючи, що допитує, а насправді обдурений оманливою легкістю, з якою йому вдається здобути потрібні відомості? Не дивно, що Ростислав знайшов мене так пізно — коли я вже сама більш-менш дала собі раду.

— Людмилу?

— Ти не думай, вона тут ні до чого. Вона зараз сидить удома й плаче. Вона тільки й знала, що Пилип має на старому заводі орендований гараж — тримає там старий пікап, на якому будівельні матеріали для дачі возить. А завод ми добре знаємо — ще в школі не раз практику проходили… Схоже, на цей раз вони з Людмилою таки розійдуться — на-зав-жди…

— Але як ти здогадався про Пилипа?

— Пам’ятаєш, я тобі згадував Нептунове Товариство в Москві? Там, де Феофан Прокопович був оратором? Я ж не просто так про нього дізнався — все завдяки Пилипові. І найбільше він напирав на те, що він із Феофаном Прокоповичем — рідня. Та я розумію, яка там у біса рідня, але ж він у це вірив!..

— Нічого не розумію.

Ростислав нетерпляче схопив мене за зап’ясток.

— Усе просто. Це все твій uroboros… До речі, де він?

— Пилип забрав.

— От бачиш! А я згадав одну важливу річ. Недарма мені цей змій, що кусає себе за хвіст, увесь час муляв… Давній спогад, і я примудрився його забути… Коли ще ми вчилися разом, а Пилип і тоді вже був одержимий таємними братствами, він показав нам малюнок: косинець, довкруж котрого обвилася кільцем змія і вхопила себе за хвіст. Гадаю, Ірина швидше за мене згадала Пилипову розповідь, але не схотіла ні з ким ділитися… Цей малюнок, сказав Пилип, є на палітурці однієї книги, і ніхто не знає, де вона захована, а от він її обов’язково знайде.

— Але ж зміїв-uroboros повно, чому саме мій?

— Ну, звідки я знаю, чому саме твій! Пилип Прокопович на згадку про таємні братства й змови стає навіжений, то ти просто ще його не бачила, як він добряче вип’є… Може, йому здалося, буцім ти, невтаємничена, вчиняєш блюзнірство, коли носиш uroboros як звичайну прикрасу…

— Ні, ні, може, й це теж, але не тільки, — перервала я Ростислава. Мені пригадався нервовий монолог Пилипа Прокоповича у тиші занедбаного заводу. — Здається, він відновив-таки Нептунове Товариство. Він весь час говорив: ми, ми… Ми заявимо про себе, ми знаємо, ми бачили… Схоже, крім змії, Кароліна мала лишити мені ще щось…

— Що?!

Я знизала раменами.