Заметiль

(ейфорія після важкого чергування?)

і вона хотіла навіть запитати його, яке ж таке заборонене варення він крав, але раптом увімкнулось відчуття болі.

Він міцно тримав її за волосся і дивно було, що вона секунду тому нічого не відчувала.

— Тато! Відпусти!

— Мама… нічого… не буде… знати, — по словах повторив він їй і хотів ще щось додати, але не встиг.

Зелений шарф опинився в нього на шиї. Тато захрипів і розчіпив пальці, і вона відбігла до вікна, і посунула стіл так, щоб загородитись ним від них всіх.

— Припиніть! Що це сьогодні з вами?!

Тато намагався скинути шарф з шиї, але він охоплював її так міцно, що від напруги його склери покрилися червоною сіткою судин.

— Богдане! ЦЕ МІЙ ТАТО! Відпусти його! Чуєш?

Секунду нічого не відбувалось. Та ось той, хто стояв ззаду, відпустив кінці шарфа, і шарф впав на підлогу. Олена не встигла перевести подих, як тато розвернувся і тримаючи сокирку горизонтально обома руками, притис Богдана до стіни.

Олена торкнулась свого чола. Вона, мабуть, захворіла…

Минали секунди. Богдан впирався долонями в руків’я, але дихати йому ставало дедалі важче. А найстрашнішим було те, що вони обидва мовчали.

Дивились один на одного і мовчали.

І раптом їй здалося, що вона чує хрускіт. Вона, котра завжди так боялася болю…

Від цього хрускоту щось змістилося в часі і просторі.

(Це просто така гра, всього лиш гра.)

Час і простір зійшли зі своїх колій.

— Якщо ти його не відпустиш, я кинусь з вікна! Ти чуєш?!!

(Зараз тато схаменеться, злякається, кинеться мене рятувати і признається, що вони влаштували мені невеличкий розіграш. І ми усі дружно над цим посміємось.)

Тато повернувся до неї обличчям. Його очі були вкриті червоною сіткою капілярів. Незнайомі очі.

— Ну то кидайся, чого стоїш?.. Моя мама права: я живу в хаті з двома навіженими істеричками… Ти кажеш, що ви вже не діти. Зараз ти подивишся, що я з ним за це зроблю…

Вона роззирнулась. З одного боку був стіл, з другого — стіна, а з третього… Сонце вдарило в очі.

— Я не жартую, тато!

Вона вилізла на підвіконня. Озирнулась.

— Якщо ти його не відпустиш, я стрибну!

— Я ще не закінчив з ним… Я давно з ним не розмовляв… Я розрубаю тебе на шматки, а потім…

Вона повторила голосніше.

— Чому ви з мамою весь час кричите?! Після того, як я покінчу з ним, я візьмусь за тебе… Мало я тобою займався… Але спочатку ти допоможеш мені тут прибратись…

Незнайомий голос прозвучав лякаюче спокійно. Чоловік з червоними очима підморгнув їй, взяв сокирку в праву руку, лівою продовжуючи притискати її хлопця до стіни. Чоловік, який лише віддалено нагадував колись близьку їй людину.

Вона шарпнула на себе віконну раму. Від ковтка свіжого повітря запаморочилось в голові. А може від висоти, яку змінений час і простір зробили дивовижно манливою.

— Ну що, поїхали?

Вона озирнулась. Тато прицілився і замахнувся.

Щось змінити стало можливім тільки у цю мить. Або більше ніколи.

Ступила на бляшаний карниз…

(Зараз тут зберуться тлуми людей…)

ЩО ТИ РОБИШ?

(…і міліція, мабуть, приїде також…)

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

(…і він побоїться довершувати почате…)

СТІЙ!!!

(…і всі залишаться живими…)

ОКРІМ МЕНЕ…

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

Квартира вражала. Аскетизмом і розкішшю. Внутрішньою естетикою і відвертою нетривіальністю ліній і барв.

Суцільна квадратно-кубічна симетрія. Стіл, стільці, диван і фотелі, плазма і дзеркала, шафи-купе і скляні полиці — все побудоване з паралельних і перпендикулярних прямих. Без округлостей і вигинів. Ідеально просто.

І водночас у цій квартирі не відчувалося холоду. Вона була настільки повна сонця, що ця повнота не втримувалась у рамках чотиривимірного простору і виплескувалась через край. Просто вам у душу.

У цю квартиру мабуть було вкладено повно грошей. Але вона того вартувала. Особливо, якщо треба було терміново обеззброїти одного гостя, якого не так просто взяти голіруч.

Вловивши посмішку в очах господаря, Сергій Романович поспішив пошукати крісло, в якому можна було б посидіти і трохи оговтатись від здивування. І уважніше придивитись до того, хто відібрав у нього його надію. Останню надію солідного чоловіка, якому недалеко до п’ятидесяти і якому хотілось зупинити наближення старості і знову відчути себе молодим.

Щось він упустив. Ще на самому початку.

— І скільки ти угрохав в цю квартиру? — ніби читаючи його думки, поцікавився Зеник, довго і старанно витираючи ноги.

Богдан зупинився на хвилю перед дверима своєї кухні і обернувся:

— Усі гроші.

— А серйозно?

— Я серйозно. Усі гроші. Тут нема навіть що вкрасти… хіба залишились кава і коньяк.

— Не відмовимося.

Сергій Романович перевів погляд на Олену. Притулившись спиною до стіни, вона стояла і дивилася у вікно.

Ніхто не знав, як починати розмову, заради якої вони тут зібралися. Ніхто не хотів бути першим.

Олена посміхнулась людям, які були довкола, і знову відчула, як стискається серце при думці про господаря цієї сонячної квартири. Їй зовсім не подобалося те, як він рухався, як завмирав моментами на місці, як розпочинав і завершував кожен рух — з обережністю акробата. Їй аж надто знайомою була ця обережність, коли здається, що біль відступить, якщо вести себе якомога тихіше.

Відкрились двері кухні — і вона спробувала виглядати такою, якою була раніше, коли вони з’являлися разом на людях, але її спроба потерпіла поразку. Вона більше не могла прикидатись байдужою. Втратила навички.

— Я добре пам’ятаю, як почула одного дня крики і удари з вашої кухні… Чому він ні разу навіть голосу не підвищив на мою маму, а з цією жінкою поводився так жахливо? — спитала Олена у того, хто зайшов до кімнати з підносом в руках.

Незрозуміло було, про що вона питає, але Сергій Романович з радістю відмітив, що чашки дзенькнули на підносі, і його колишній масажист змушений був зупинитися.

(Втрачаєш навички, хлопче.)

Стояв з підносом у руках і мовчав.

— Ти думаєш, Богдане, вона сама винна… винна у тому, що він її бив?

— Ні, — Богдан дивився на чашки з кавою. — Винна в тому, що не захищалася. Гірше все одно не було б…

— У тому, що не захищалася… — повторила Олена.

Богдан зробив два кроки — і знову зупинився. І глянув на дівчину біля стіни.

— Що? — одними очима запитала вона.

— Я все ще не можу повірити, що ти є.

— Я є… — кивнула вона головою.

Він кивнув у відповідь і взявся розставляти чашки на столику.

Вони розмовляли так, ніби нікого більше не було. Так, ніби слова мали якесь приховане, тільки їм зрозуміле значення. Або не мали значення взагалі.

— Тепер я розумію, що означає нічого не розуміти, — чесно признався його бухгалтер.

(От тому ти ніколи не зробиш кар’єру. Для цього довелося б багато прикидатися…)

Добравшись до кухні удруге, Богдан зняв з полички чарки, поскладав їх на піднос і поніс до вітальні. На відміну від чашок з кавою, чарки вдалося донести так, що жодна не дзенькнула. І аж тут згадав, що забув коньяк. Знову повернув до рятівної кухні. Олена знову з тривогою подивилась на нього.

Добре, що він цього разу нічого не ніс у руках. Чому вона все ще тут?

У кухні він змушений був притулитися до стіни, притиснувши долоню до грудної клітки, хоча з досвіду знав, що це не допоможе. Серце знаходилося там, де й пошкоджені ребра. І не можна було розрізнити, що ж болить більше.