Укус огняного змiя

Розділ шістнадцятий

СВЯТКОВА НІЧ

— Ти собі навіть не уявляєш, чого мені довелося зазнати! — гарячкувала я. — Біля входу на вокзал жебракувати — як це тобі?! Дістати по голові — а на це що ти скажеш? Чорт, череп просто лускається! У мене там така ґуля під волоссям! Зранку зачесатися не могла!

Всю ніч у мене голова боліла немилосердно, я навіть не могла нічим зарадити, бо ж торбинка моя — із санітарним пакетом у тому числі! — була — та й загула, а на двірці у Луцьку якого-небудь аскофену купити не здогадалась. Усю ніч промучилася, то поринаючи в сон, то випірнаючи з нього, коли мені починали снитися кошмари. То наснилося, що Ростислав проник у моє помешкання і вкрав браслет. Потім наснилася Людмила — упириця, яка ганялася за мною нескінченними темними вулицями невідь-якого міста. А тоді, коли я вже думала, що втекла від неї, заскочила у власну квартиру й хотіла замкнути двері — замок не замикається. Почала бити плечем двері, помагаючи замку, повертаю голову — а там Ілля Дерихвіст з Іриною і з ними ціла компанія. І всі бандитського виду. «Ми тебе чекаємо», — кажуть — і тут я, на щастя, прокинулася…

— Бубочко, — втішала мене Ліна, — якого ж біса ти поперлась у Луцьк сама-одна? Та я б на твоєму місці, та за таких обставин, і ніс із хати боялася вистромити!

Я загиготіла. Нервова обстановка останніх днів далася взнаки: на мене нападали то спалахи неконтрольованих веселощів, то вселенська велетенська похмурість.

— А хто тобі сказав, що я не боялася? — квакала я крізь сміх. — Ще й як боялася, тільки в хаті мені останнім часом теж незатишно. Десь щось грюкне — підлітаю, як ужалена. То вночі прокинусь — і дослухаюся, чи не шкряботить у замку. В лазничці купаюсь — і все на дзеркала лупаю очима: чи, бува, ще який напис не проступить… От ти мені скажи, скільки людина може так витримати?!

Ліна розвила цукерку, червону лискучу обгортку поклала охайно собі на блюдечко, а шоколадний апетитний батончик запхнула цілий до рота. Пожувала, хотіла щось мені заперечити, але зуби злиплися від шоколаду, й вона тільки махнула рукою.

— Але, — продовжила я таємничим шепотом, — усе-таки недарма зганяла в Луцьк! Зараз тобі щось покажу…

Світлина трохи прим’ята, адже мені довелося тягати її в кишені, а вночі я куртку разом із нею підклала під голову й міцно тримала, бо все мені ввижалося, що от-от хтось чорний і страшний висмикне дорогоцінний мій трофей. Руку з браслетом сховала під себе, і до ранку вона так затерпла, що з півгодини я взагалі не могла нею поворушити, тільки чула, як колють її невидимі голочки.

— Гляди! — мовила я і підсунула Ліні фотографію.

Товаришка моя поцокала язиком. Тоді взяла до рук браслет, уже, певно, вдесяте його добре роздивилася, звірила з фото. У нас не було збільшувального скельця, але наскільки це можна побачити неозброєним оком, все збігалося. Кожна западинка на кільчастій спинці змії, незрячі очі, вигин хвоста — все ідентичне.

— Слідчому показувала?

— Ще ні, — похитала я головою.

— Знаєш, що мене нашорошило в твоїй оповіді? Браслет належав цьоці Карольці, вона з ним приїхала в гості, той дід…

— Іван Микитович, — підказала я.

— …Іван Микитович каже, що Каролька забула його випадково у них… а тоді померла наглою смертю. Дивно?

— Ну, — знизала я плечима, — не знаю…

— А якщо припустити, що цьоця Каролька дізналася про браслет таке, що одразу запідозрила: її за нього можуть зі світу зжити. Викинути чи знищити браслет вона з якихось причин те може. Тоді вона лишає браслет там, де, як їй здається, його ніхто не здогадається шукати, вертається додому — і вмирає… Знати б, від чого вона померла!

— Ну, ти запросила! — вигукнула я. — Та з моїх родичів ніхто толком навіть саму цьоцю Карольку не пам’ятає, а ти хочеш, щоб згадали, від чого та переставилася.

Ліна розгорнула ще одну цукерку, фантик притулила на блюдечко, а батончик вказівним пальцем штовхнула в рот. На щоці миттєво надулася ґуля.

— …аще… и… уіді… итаа…

— Га?

Ліна прожувала й ковтнула.

— Краще б ти сусідів питала. Родичі з нею давно не родичалися, але ж сусіди мали її добре пам’ятати!

Зимовий день незвично яскравим сонцем зазирав крізь шибку. Вікна без фіранок радісно впускали світло. Промені впирались у засклені книжкові шафи, вигравали на різнобарвних шабатурках книжок, підсвічували золоті літери в назвах на корінцях. Увімкнений комп’ютер на письмовому столі тихо гудів, але сонце зчорнило екран, і на ньому нічого не можна було прочитати.

Ліна перебирала книжки на столі, які двома височенними навалами громадилися обабіч ноутбука. Надибавши щось цікаве, вона погортала книжку — і захопилась:

— Я гляну?

— Гляди, — дозволила я.

Коли прийшла Ліна, я саме збиралася перевірити електронну пошту. І зараз, присівши до комп’ютера і розвернувши його так, щоб на екрані хоч щось можна було прочитати, зайшла в інтернет. Як завше, скринька забита рекламними повідомленнями, котрі мені вже набридло щораз вичищати. Два-три дні пропустиш — і їх перевалює за сотню. Я відзначила птичками мотлох, у якому не сумнівалася.

— Чуєш, що тут написано? — сіпнула мене Ліна за рукав. — Герб Полтави — це чорна, згорнута кільцем змія.

— Тільки не кажи мені, що ти пропонуєш з’їздити ще й у Полтаву! У мене там ні знайомих, ні родичів, та й у місті жодного разу не була. Далі Сорочинського ярмарку не потикалася…

— Бубочко, не сприймай усе так буквально. Я просто тут висновую одну думку… Розумієш, ти ніби зациклилась на тому, яку функцію змія відіграє в християнські часи й у християнському світогляді… Змій-спокусник, змій — уособлення темних сил… Тоді індійську міфологію приплела, uroboros згадала…

— Не я згадала — Ростислав Костянтинович. Я, зізнаюся, про uroboros раніше й не чула…

— А я до того веду, що, може, ця твоя срібна змія — походження, так би мовити, українського. І саме в українській міфології варто шукати її розгадку…

Стенувши раменами, я відвернулася до комп’ютера. Механічно переглядала листи, непотрібні видаляла, ті, що видавалися мені цікавими, перечитувала. Рухалася я від давніших листів до новіших, але думками блукала деінде. У мене знову розболілася голова, і треба було або напиватися аскофеном, що його вже просто не приймав шлунок, або йти до лікаря. Якщо вчора я отримала хоча б слабенький струс мозку…

Чому це повідомлення одразу не кинулося мені у вічі? Внутрішньо я була готова отримати його. Навіть якоюсь мірою чекала. Вже тиждень, як таємничий бабай не озивався, та оскільки вчора в Луцьку йому не вдалося поцупити мій браслет…

Називалося повідомлення «Моїй зухвалій пані».

— Наталю, ти де була? — в голосі Ростислава майнуло справдешнє занепокоєння. — Додому дзвоню — ніхто трубку не бере, мобільний — «абонент не може прийняти ваш дзвінок»…

— Ну-ну, я тобі теж дзвонила. «Абонент поза зоною досяжності»…

— То, певно, на заводі, коли в цех спускаєшся, зв’язок вирубається… Які в тебе на вечір плани? У нас традиційна новорічна вечірка на роботі, в основному, для начальства, я хотів тебе запросити. Ілля з Іриною теж будуть — представник місцевої преси з дружиною. Прийдеш?

— Сподіваюся, — буркнула я. — Голова й досі болить — здуріти можна.

— Досі? — не зрозумів Ростислав. — А що сталося? Ти захворіла?

— Потім розповім.

Традиційна вечірка — в традиційному місці: Ростислав та його друзі добре орієнтуються в цьому величезному барі, либонь, учащають чи не щотижня. Столики накриті білими скатертинами, біля шинквасу вивищується штучна ялинка з лапатими гілками і стандартними, нецікавими іграшками: золотими й червоними блискучими кулями. Срібного дощику стільки, що під ним і зелень віття не прозирає.